«ГОДИННИКАР» З КІРКУОЛЛЕ

У ніч із 14 на 15 жовтня 1939 року невеличке містечко Кіркуолле, що на Оркнейських островах, у Північній Шотландії, прокинулося від оглушливого вибуху. А наступного дня адміралтейство Великобританії зробило офіційну заяву: на рейді головної військово-морської бази в затоці Скапа-Флоу потоплено один із найкращих англійських лінкорів «Ройял Оук» («Королівський дуб»). Тієї ночі загинули 834 із 1280 членів команди корабля. Вся преса рейху присвятила перші шпальти газет цій великій перемозі Німеччини над ненависними англійцями. Фюрер нагородив командира підводного човна «В-06», що відзначився таким чином, капітан-лейтенанта Г.Пріна Рицарським хрестом. Високих нагород рейху були визнані гідними й інші члени екіпажу цієї субмарини. І ще довгі повоєнні роки працівники британської розвідки старанно просівали захоплені архіви абверу, намагаючись знайти розгадку тієї воістину безпрецедентної в історії шпигунства акції, яку гітлерівська військова розвідка з повною на те підставою віднесла до своїх найвидатніших диверсійних досягнень у Другій світовій війні.

У Лондоні 1927 року з’явився скромний представник швейцарської годинникової фірми голландський підданий Йоахім ван Шулерман. Незабаром легалізувався, відкрив невеличкий магазин із майстернею. Помірні ціни на чудові швейцарські годинники й відмінна якість ремонту гарантували йому стійкий доход.

Судячи з усього, життя на Британських островах припало годинникарю до душі. Принаймні він часто казав своїм клієнтам, що хотів би залишитися тут назавжди. Час від часу зачиняв свій магазин і вирушав подорожувати країною. Особливо Шулерману сподобалася мальовнича Шотландія з її озерами та горами. «Після сумовитого одноманіття голландського ландшафту для мене Шотландія немов Швейцарія. На жаль, там не знайшлося місця годинникарю-іноземцю», — ремствував він.

Нарешті жадана мрія здійснилася. Через рік Шулерману вдалося влаштуватися в маленькому містечку Кіркуолле на Оркнейських островах у Північній Шотландії. Придбав будинок, відкрив годинникову майстерню і невеличкий ювелірний магазин. Чужинці в тому містечку були великою рідкістю, і до них ставилися з упередженням, як до непрошених гостей. Та минуло зовсім трохи часу, і ця невисока сором’язлива людина непомітно зуміла завоювати прихильність місцевих жителів, стати своїм. Набула досить широкого кола знайомств. До того ж, ціни в його крамниці були цілком прийнятними, а головне, він швидко і недорого лагодив найхитромудріші моделі годинників. Тепер городянам не доводилося відправляти їх на лагодження морем у далеку Інвернессу. І ще, що було немаловажним у місті рибалок, — знання годинникаря в рибальстві були разючі. Навіть визнані майстри, котрі роками ходили на промисел до Полярного кола, із повагою дослухалися його порад про голландські методи риболовлі. І часто, повернувшись із лову, із вдячністю презентували йому чудову рибу.

Так пролетіли п’ять років. Йоахім ван Шулерман обжився в місті. Люди знали, що він зворушливо турботливий син і щомісяця відправляє гроші своїй старенькій матері в Голландію, в Роттердам. Нікого не дивувало й те, що у вихідні він не відсипався до полудня, а на велосипеді чи на шлюпці вирушав у подорож мальовничими околицями. З поїздок завжди привозив чудові фотографії, якими не лише прикрашав свій магазин-майстерню, а й щедро обдаровував приятелів. Його гостинний дім вечорами нерідко ставав своєрідним клубом, куди заходили просто так, на вогник. Тим більше хазяїн був гостинний, для гостей у нього завжди знаходилися і зайва пінта пива, і чарка чудового віскі. Тож усі сприйняли як саме собою зрозуміле, коли 1932 року Шулерман звернувся до англійської влади з клопотанням про натуралізацію. Знайти надійних поручителів із числа найшанованіших городян йому не склало труднощів.

Тим часом у Європі наростало занепокоєння. Відверта агресивність нацистського керівництва в Німеччині, безперестанні погрози Сполученому королівству не могли залишити байдужими і жителів Шотландії. У передчутті неминучої війни, усупереч заспокійливим публічним заявам англійських умиротворителів про прийдешній мир, у країні відчувалася тривога. Не залишалися осторонь й Оркнейські острови. До пірсів рибальської гавані Кіркуолле потягнулися каравани суден із шотландськими робітниками, англійськими інженерами, морськими офіцерами та контейнерами з технікою. Все це переправлялося на південь, до найбільшої військово-морської бази Великобританії в затоці Скапа-Флоу. На рейді постійно стали маячити британські військові дредноути, що теж, судячи з усього, тримали курс на цю базу. Цілодобово в морі патрулювали сторожові кораблі.

Таємниці з цього ніхто не робив: та й як було приховати? У пабах і магазинах безперестану теревеніли: навіщо, мовляв, туди стільки усього везуть? Городяни тривожилися: сусідство з військовою базою загрожує неприємностями у разі війни. Єдиною людиною в містечку, котра затято уникала цих розмов, був годинникар Шулерман. «Моя справа годинники, їхнє лагодження і торгівля, — незмінно казав він, коли його намагалися втягти в обговорення того, що відбувалося, — інше мене не стосується». Він демонстративно не цікавився політикою. І, як і раніше, щонеділі вирушав у свої велосипедні чи шлюпкові подорожі, даруючи приятелям нові чудові фотографії.

А тим часом багато городян потягнулися по заробітки на військову базу: адже платили там непогано. І незабаром кожному в місті вже було відомо, що монстри британського військового флоту стали базуватися саме в Скапа-Флоу. Мало того, судячи з усього, там терміново комплектувалися екіпажі, змінювалося озброєння на суднах.

Біда не приходить одна. І так уже сталося, що в день, коли 1 вересня 1939 року радіо сповістило про початок війни, Шулермана спіткало ще й особисте горе. З його рідного Роттердама прийшов лист: родичі повідомляли, що його 80-річна мати при смерті. Оформлення поїздки не зайняло багато часу. Вже 17 вересня 1939 року він одержав паспорт і перепустку в Нідерланди. Годинникар замкнув майстерню і крамницю, попрощався з приятелями. В Абердині сів на пароплав, що прямував у Роттердам.

Через три дні в роттердамський готель «Коммерс» увійшов респектабельний чоловік невисокого зросту. Недбало наказав хлопчику-носію взяти валізу з таксі і розпорядився провести його в номер пана Фріца Бурлера.

Бурлер, який фігурував в абвері як агент Н-432, був резидентом адмірала Канаріса в Голландії. Він шанобливо привітав гостя, котрого, судячи з усього, чекав із нетерпінням і відразу ж повіз автомашиною до Гааги. Там їх зустрів німецький військово-морський аташе в Нідерландах капітан 1-го рангу фон Бюлов. «Капітан фон Мюллер, дозвольте привітати вас! — сказав він із пошаною. — Сподіваюся, подорож не дуже стомила вас».

Ще недавно сором’язливий низький годинникар із Кіркуолле змінився. Сутулість зникла, спина випрямилася, з’явилася військова постава. Курт фон Мюллер поблажливо кивнув головою фон Бюлову і злегка посміхнувся. Він мав повне право бути задоволеним собою. Адже помста, яку він плекав понад двадцять років, була нарешті близька до здійснення. Він, кавалер «Залізного хреста» і ордена «За військові заслуги», отриманих із рук самого кайзера, котрий пережив ганьбу капітуляції німецького флоту, полоненого англійцями і відведеного в Скапа-Флоу далекого 1918 року, був близький до зведення рахунків із кривдниками.

Щоб зрозуміти стан Мюллера, слід повернутися більш ніж на два десятиріччя назад. 1917 року він випадково опинився в Іспанії одночасно з відомим Вільгельмом Канарісом, тоді ще капітан-лейтенантом, працівником аташату німецького посольства. Познайомилися, стали друзями. Але життя склалося в них по-різному. Мюллер на початку двадцятих років вступив у нацистську партію, якийсь час перебував в «добровольчому корпусі» Рема, Ерхардта і Герінга.

Канарісу пощастило більше. Він незмінно був при справі — служив у військовому міністерстві. Нерідко старі друзі зустрічалися. Обговорювали ситуацію в країні. Плекали плани на майбутнє. Та все поки було хитко, невизначено. До того ж мюнхенський путч 1923 року провалився. Прокотилася хвиля арештів. Гітлер опинився у в’язниці. Герінг утік у Швецію. Мюллер зрозумів, що і йому подалі від гріха втекти слід у Швейцарію. Там і влаштувався. Особливих заощаджень не було. І щоб заробити на життя, поїхав у Ла-Шо-де-Фон, де вирішив навчитися ремеслу годинникаря. З німецькою старанністю та педантичністю досконально вивчив нову професію. Став одним із найкращих майстрів. Прожив там три роки. Нарешті до нього дійшла звістка, що його старі друзі в Берліні, усупереч усьому, вдало вписалися в нове життя. Більше того, дехто з них навіть улаштувався дуже непогано. Канаріс, приміром, отримав підвищення в званні і якусь секретну роботу в таємничому «відділі військово-морського флоту». І тоді він ризикнув завітати у фатерланд.

Мюллер відвідав у Берліні Канаріса. Поздоровив із новим званням і призначенням. Той був щиро радий зустрічі. Такі, як його приятель Курт, були вже потрібні Німеччині. Результатом довгих бесід старих друзів стало рішення Мюллера повернутися до ремесла... годинникаря. У цій професії, у якій він мав успіх, пророкував Канаріс, таяться великі можливості. Але, природно, не в Німеччині, а, скажімо, у Великобританії. Особливо в Північній Шотландії. Тим більше, що англійською мовою той володів бездоганно. Мюллер погодився. Усе ставало на свої місця. А незабаром він зійшов із пароплава в Дуврі. В руках у нього була скромна валіза з речами і невеличкий саквояж із зразками ювелірних виробів, годинниками й інструментом. Його голландський паспорт був бездоганний. Чекова книжка в цілковитому порядку. Представницькі документи швейцарської фірми бездоганні.

Так у черговий раз блискучий морський офіцер Курт фон Мюллер відродився в образі скромного годинникаря Йоахіма ван Шулермана у Великобританії. Спочатку в Лондоні. Потім у Кіркуолле. Залишається додати, що всі ці роки в Німеччині морському офіцеру фон Мюллеру, як і годиться, регулярно присвоювалися чергові звання. На його банківський рахунок справно надходили гроші. Так тривало довгі дванадцять років. Нарешті настав момент, коли його кропітка робота мала принести свої плоди. І такі, щоб світ здригнувся.

...Через кілька днів Шулерман повернувся в Шотландію з Роттердама. Сумував, що приїхав у Голландію занадто пізно — мати померла буквально за кілька годин до його приїзду. Знайомі висловлювали йому щире співчуття. Здавалося, він просто втратив інтерес до життя, два тижні взагалі нікого не хотів бачити. Навіть майстерню і магазин не відчиняв. Щоб заспокоїтися, як і колись, вирушав у заміські подорожі. Але фотографій уже не привозив. Люди розуміли — не до того йому тепер. Близькі друзі сподівалися, що згодом біль втрати притупиться, усе стане на свої місця.

І ось нічний вибух у ніч із 14 на 15 жовтня. Місто прокинулося. Вдалині, над затокою Скапа-Флоу, небо палахкотало загравою гігантської пожежі. Тривожно вили сирени. Всі городяни хто в чому був вискочили на вулиці. І тільки будинок Шулермана був чомусь, як і раніше, закритий. Люди дивувалися: невже його не потурбували навіть гучні розкоти далекого вибуху? Мало того, він не з’явився в місті і наступного дня. Зник... Немов крізь землю провалився... І тільки потім хтось випадково помітив, що разом із годинникарем зникла і його шлюпка. Чи не пішов він із життя, не перенісши втрати матері, котру так любив, думали жалісливі земляки. Шкода, коли так. Хороша була людина. І годинникар чудовий.

...Назавжди залишиться таємницею, як вдалося фон Мюллеру отримати схему найскладніших підводних загороджень і дані про систему розташування загороджувальних суден військово-морської бази затоки Скапа-Флоу. Навіть дізнатися, що східні підступи до опорної бази англійського флоту захищені не підводними човнами, оснащеними спеціальними сітями, а всього лише патрульними суднами, що стоять одне від одного на значній відстані. Виходячи з цього, він розробив операцію з атаки на базу. Переконаний у реальності свого плану, під час візиту в Роттердам Мюллер наполіг на затопленні найбільшого британського лінкора «Ройял Оук». Для цього зажадав виділити в його розпорядження найкращий в німецькому флоті підводний човен. Він хотів сповна насолодитися помстою. І не збирався залишатися стороннім спостерігачем, повернувшись у Кіркуолле, щоб особисто безпомилково провести субмарину до бази в Скапа-Флоу. Вночі 14 жовтня на невеличкій шлюпці, яку раніш використовував для своїх прогулянок, він непомітно прослизнув повз берегову охорону до підводного човна, що причаївся за шість миль від Скапа-Флоу. Мало того, сам власноручно пустив першу торпеду.

...Підводний човен «U-47» у Кілі зустріли урочисто. На пірсі перебував сам командувач підводним флотом Німеччини адмірал Карл Деніц. В урочистій метушні дехто звернув увагу на невисокого чоловіка в цивільному, котрий непомітно вислизнув із бойової рубки субмарини. Ні на кого не дивлячись, він сів в авто, що очікувало його біля причалу і негайно рвонуло із місця, помчавши на військовий аеродром. У Берліні, в абвері, адмірал Канаріс очікував його докладної доповіді.

Відомство Геббельса влаштувало пропагандистську вакханалію в зв’язку з затопленням гордості англійського флоту — лінкора «Ройял Оук». На радіо не вгавали бравурні марші та незліченні поздоровлення. Газети виходили з аншлагами на перших шпальтах. Командиру підводного човна Г.Пріну сам фюрер особисто вручив Рицарський хрест. Всі члени команди підводного човна була визнані гідними Залізного хреста II ступеня. Г.Пріна урочисто нарекли першим морським героєм рейху. Згодом він став п’ятим німецьким офіцером, який отримав Дубове листя до Рицарського хреста. Був нагороджений і командувач підводним флотом рейху контр-адмірал Деніц. Але прізвище капітана 1-го рангу фон Мюллера в опублікованих списках нагороджених не було. Не було його видно і серед почесних гостей, і навіть просто запрошених на всіляких численних торжествах. Не виключено, його нагородили якось інакше. Негласно. Таке практикувалося за всіх часів. Не обов’язково країні знати всіх своїх героїв. Незабаром Мюллера призначили начальником відділів абверу з розвідки в Голландії та Франції. Життя складалося вдало. 1945 року він зник у черговий раз. Цього разу назавжди. По «стежці пацюків» вислизнув із тенет, розставлених контррозвідками союзників. За відомого вміння Мюллер міг безбідно закінчити своє життя в якомусь тихому куточку світу. І, може, згодом знову спливти на поверхню. Адже війна, цього разу холодна, лише починалася. А такі вправні «годинникарі» потрібні за всіх часів. Як знати...