П’ЯТЬ ГРИВЕНЬ — І ТИ ПРЕЗИДЕНТ

— Чому це ви невесела? — зупиняюся біля знайомої, яка оптимістка — на всі тридцять два.

— Внучка народилась, — аж якось сумно каже вона.

— То й чудово! — радію я, але вже теж вимовляю це без особливих емоцій. Певне, щось не так з тими пологами, бо чому б такий тон?

— Та все наче слава Богу, — однаково нерадісно ділиться знайома. — Але ж — уже друга дівчинка, а зять так чекав сина! Донька йому навіть не признавалася, що знову буде дочка, бо лікарі радили неодмінно народити. А він прийшов у пологовий, як почув, що дівчинка, — аж з обличчя змінився. «От зараза!» — тільки й сказав. Повернувся і пішов геть. Що тепер буде — не знаю.

— Всі чоловіки хочуть синів, а більше люблять доньок, — намагаюся втішити співрозмовницю. Та розумію — це не з нею треба розмовляти, а з її зятем, який хоч і кохає свою дружину, і добрий, і поміркований, — а все одно весь у полоні відвічних чоловічих стереотипів: подавай йому сина та й край. Спадкоємця йому хочеться — щоб прізвище не пропало.

А воно й справді пропаде, тільки-но підросте його донечка і вийде заміж. Бо в нас (і не лише в нас) заведено, що дівчина при одруженні бере прізвище чоловіка. Винятки, звісно, трапляються, але...

— Але дуже рідко, — підтверджує завідуюча Хмельницьким врагсом Валентина Орєхова. — Ми не ведемо спеціальних підрахунків, та на підставі свого двадцятирічного досвіду можу впевнено сказати, що не більше півтора-двох відсотків наречених залишають за собою дівоче прізвище. І далеко не завжди тому, що прізвище майбутнього чоловіка неблагозвучне. А, як правило, в тих випадках, коли власне прізвище для молодої жінки означає більше, ніж просто належність до батьківської сім’ї.

Виявляється, найбільше дорожать своїм прізвищем представниці творчих професій, які вже заявили про себе на професійній ниві: журналістки (по собі знаю. — С.К.), артистки, художниці, поетеси. Правда, і на них чатує велика спокуса, коли в їхнього обранця рідкісне або вишукане прізвище. Зазвичай молодші за віком наречені таки віддають перевагу звучному прізвищу чоловіка; старші ж не піддаються жодним звабам.

Не менш стійкі у своїй відданості дівочому прізвищу бізнес-леді. Щоправда, в них суто прагматичний підхід. Адже саме з цим прізвищем у пам’яті всіх ділових партнерів асоціюється їхній бізнес. До причин ділового характеру належить і наявність у молодої дружини закордонного паспорта, до якого вписане її дівоче прізвище і який їй не хочеться міняти раніше визначеного терміну.

Останнім часом з’явилася ще одна дуже поважна причина, яку раніше або приховували, або й не знали про неї, або просто не надавали значення (такі були часи): походження нареченої зі старовинного роду, про що й свідчить шляхетське, козацьке чи дворянське прізвище. Або належність до добре відомої і впливової в цій місцевості чи певних колах родини, що дівчині хочеться не просто афішувати, а й усіляко підкреслювати. Правда, в цих випадках частіше практикується створення подвійного прізвища: спочатку — нареченої, а через дефіс — нареченого. Утім, така вибагливість характерна, як правило, для дуже інтелігентних родин; однак дедалі частіше їхній приклад переймають сучасні скоробагатьки.

Бувають випадки, коли тесть, у сім’ї якого тільки доньки (або взагалі лише одна донька) укладає з майбутнім зятем угоду: якщо народиться син, то він носитиме прізвище тестя, тобто — дівоче прізвище матері. Це вже справді гіпертрофоване втілення чоловічого забобону: «Щоб фамілія не пропала». Шлюбні контракти, що стають звичними і в наших краях, надзвичайно сприяють всілякого роду угодам, надаючи їм цілком законного статусу. І хлопці, що таки дуже хочуть одружитися саме з коханою, згоджуються на все: хай і прізвище її залишається з нею, і син теж носитиме це прізвище, аби лише вона була моєю! Тим паче що практично завжди, коли наречена залишає за собою дівоче прізвище, це свідчить і про її самостійність, незалежність, тобто — цілком сформовану особистість, з якою майбутній чоловік змушений рахуватися від самого початку подружнього життя.

До речі, чоловіки при одруженні змінюють своє прізвище на прізвище дружини лише за крайніх обставин: коли воно звучить настільки негарно, що буквально щодня псує життя його носію. Наприклад, я знаю родину, в якій чоловік, поляк з походження, мав прізвище Блідий, але — згідно з національним правописом, що в українському варіанті звучить так, що мимоволі червонієш. Зрозуміло, він з величезною полегкістю зітхнув, позбувшись компрометуючого прізвища.

Але сьогодні поміняти прізвище — простіше простого! Якщо раніше це треба було надзвичайно серйозно мотивувати, обґрунтовуючи зусібіч і пояснюючи причинами вселенської ваги, то з 1993 року — часу прийняття останнього вітчизняного документа стосовно переміни прізвищ — для цього досить звичайнісінького бажання, документально оформленого письмовою заявою до місцевого врагсу, і 5 гривень 10 копійок сплаченого держмита. Всього лише! І ти з Петренка стаєш Іваненком. Щоправда, якщо Іваненка з тебе не вийшло і ти до болю захотів стати вже Шевченком, доведеться викласти вдесятеро більше — аж 51 гривню. Не за популярне прізвище — за другу спробу. А далі процедура та ж сама: якщо заявник — громадянин України, врагс надсилає запит у паспортний стіл, чи він не засуджений або чи не в розшуку. І, якщо в громадянина з правоохоронними органами рідної держави немає жодних проблем, то він без проблем змінює своє прізвище на омріяне, бажане чи необхідне.

Мабуть, такий легкий процес майже десять років тому було прийнято з огляду на майбутню демократизацію України і на минулу статистику. А вона свідчила, що переміна прізвища — дуже рідкісне явище в українських широтах. У 250-тисячному Хмельницькому, до прикладу, протягом року зверталися з таким проханням максимум 25 громадян і обов’язково з дуже поважних причин. Та й сама процедура обставлялася з усією суворістю й прискіпливістю. Тепер же, щоб не створювати зайвих перепон, зробили, як краще. А вийшло — як завжди. Правові послаблення і відкриті кордони призвели до ненормального явища: переміна прізвищ, а то й імен та по батькові, стали настільки масовою дією, що це загрожує перерости в епідемію. Достатньо бажання заявника — і причини нікого не повинні цікавити.

Хоча вони, зрозуміло, є. І найперша — депортація наших громадян із зарубіжних країн, де вони наймитують. Найчастіше це стається через порушення візового режиму. І український нелегал, видворений з країни, в якій тяжко працював за туристичною візою, шукає будь-яких шляхів повернутися туди, де його праця хоч трохи адекватно (порівняно з рідною країною) оцінювалась. І виявляється, що найпростіший шлях пролягає через врагс. Там за символічну суму він до невпізнання змінює свої паспортні дані, з якими йому знову не страшні жодні кордони і найобширніші комп’ютерні банки даних. А тим паче — наївні зарубіжні міграційні службовці, яким і в голову не може стукнути, що для зарібку якихось кількасот доларів наша людина запросто відмовиться від родового прізвища. Де ж їм збагнути, що в ХХ столітті безпам’ятство стало національною рисою сім’ї радянських народів.

З 1995 року — часу, коли наймитування українців по закордонах стало масовим — ця причина теж стала найпоширенішою. Торік, скажімо, 295 хмельничан змінили своє прізвище. А за перше півріччя нинішнього року — вже 153. Дехто так увійшов у смак, що перетворив це заняття в перманентний процес і успішно провів операцію з переміни прізвища двічі, а то й тричі. Рекорд у Хмельницькому поки що тримається на рівні чотирьох разів. Працівники врагсу вражено спостерігають за розвитком тенденції, але вплинути на її послаблення не можуть: усе ж законно. Хоча є в правилах таке застереження: коли прізвище змінюється з корисливих мотивів, можна відмовити заявнику. Але він має право оскаржити таке рішення. Тож ніхто й не хоче зайвих клопотів.

Швидше, додаткові клопоти виникають у заявника. Бо у врагсі вносяться зміни в актові записи про народження («Деякі графи вже так змальовані різними прізвищами, що нічого не розбереш, — бідкається Валентина Всеволодівна. — Просто якісь шпигунські досьє: Яневський, він же Мацібора, він же Дичко...»). І, відповідно до них, слід міняти прізвища дітей. Але це стільки нових турбот і витрат! Тому найчастіше батьки пишуть заяву з проханням залишити дитині колишнє прізвище, хоч у батька — вже нове. Одне слово, не сім’я, а самі індивідууми з різними прізвищами та країнами мешкання...

Між іншим, друга найпоширеніша причина — діти, що живуть у неповних сім’ях і носять прізвище і по батькові тата, який їх залишив, хочуть отримати паспорт з іншим прізвищем і по батькові. Сьогодні вони мають таке право, і саме з 16-літнього віку, а не з 18 років, як раніше. Зазвичай беруть прізвище матері або вітчима і його ж або дідусеве по батькові. Та й взагалі при переміні прізвища нове береться не «зі стелі», а — в родині. Отут чоловіки вже не гордують дівочим прізвищем дружини чи матері .

Трапляються випадки просто анекдотичні. «Року десь 1995-го заходить до мене в кабінет молодий чоловік, — розповідає В.Орєхова. — Хочу, каже, змінити прізвище. Дивлюся паспорт — цілком пристойне прізвище. «Яке ж ви хочете?» — запитую. «Президент». Я його щиро взялася розраджувати. Зараз же тих президентів розвелося, переконую, от станете президентом якоїсь фірми — і як це буде звучати: «Президент Президент?» Не піддався, поміняв. А через кілька років точнісінько така ж сама історія повторилася. Отож маємо у Хмельницькому вже двох найсправжнісіньких Президентів».

Хоч би як ми самі себе втішали, що нічого в нас не зміниться від переміни прізвища, — це неправда. Навіть коли й насправді в цих кількох літерах не закодований родовий характер, сімейний генотип чи й сама доля — однак це те предковічне визначення, що виокремлює нас у соціумі й хаосі століть. Це та тоненька ниточка, яка протинає віки й кордони, передаючись із покоління в покоління і об’єднуючи їх, ці покоління, в єдине і нерозривне ціле одним лише словом — прізвищем. Це пароль, на який відгукуються всі близькі й далекі роду нашого. Розірвіть ниточку, знищіть пароль — і ви загубитесь у нескінченності часу й простору, самотній і нічий. Людина безрідна.

...Поки що у врагсі немає заяв з проханням повернути колишнє прізвище. Люди ще по закордонах — заробляють.