ПРОФЕСІЯ НА ДВОХ

Вгадайте, що об’єднує Аллу Пугачову й Філіппа Кіркорова, Таю Повалій і Ігоря Ліхуту, Анатолія Хостікоєва й Наталю Сумську, Марину й Сергія Дяченків? Сім’я? Правильно. Робота? Також вірно! У цьому їхня особливість: вони не лише живуть, а ще й працюють разом. Розумію, нині багато чоловіків зроблять великі очі та з жахом подумають: як це можна витерпіти?! Мало того, що вдома бачиш цю фізіономію вранці й увечері, так ще й на роботі милуйся нею цілісінький день! Багатьох це напружує і, ймовірно, у таких родинах скандали трапляються частіше, ніж у звичайних. А, може, й навпаки, адже і Пугачова з Кіркоровим, і Хостікоєв з Сумською досі живуть щасливо...

Справді, заведено вважати, що дім, сім’я — це вогнище, біля якого ти відігрієшся після незатишних виробничих стін, відпочинеш від виснажливої біганини й обридлих колег. Дружина — хранителька цього вогнища, вона заспокоїть, приголубить, до неї повернешся після роботи, а вона, уся в чеканні й радості, відразу побіжить вас чим-небудь смачненьким годувати та щебетати про всякі приємні дурнички. Ти розповідаєш їй про тупого начальника, скаржишся на затримку зарплати й підступних колег. Потім розслаблюєшся, тягнешся за газетою, завалюєшся на диван, умикаєш телевізор, радіо й магнітофон і читаєш, дивишся та слухаєш все це водночас. А завтра знову на роботу, знаючи, що ввечері вдома тебе зустріне дружина, за котрою ти встигаєш скучити, й все знову повториться.

Ідилія? Ще б пак! А тепер уявіть собі іншу картину. Уранці дружина замість того, щоб зосередити всю увагу на вашій криво зав’язаній краватці й не почищеному піджаку, більш тривожиться про свою зачіску і про те, якого кольору черевички взути, аби вони підходили й до її строгої блузки, і до вашого костюма. На роботі ви за нею не нудьгуватимете, вона вам цього не дасть, бо постійно миготить перед очима. Наприкінці дня вона вимотається так само, як і ви, тому сподіватися від неї романтичних вечерь і веселого щебетання буде нерозумно та немилосердно. Від вас самого ще зажадають співчуття й уваги.

Перший варіант сповідувала ще моя бабуся, котра вважала, що дружина — це покірна послушниця чоловіка, зобов’язана йому догоджати й догоджати, не кажучи ані слова поперек. Цей стереотип дуже міцно й вигідно закріпився у свідомості більшості чоловіків.

Другий практикують більш сучасні пари. Чоловіки змирилися з задатками фемінізму в дружин. Хоче працювати — будь ласка. Рівноправність так рівноправність. Разом працювати? Можна й разом. Проблеми та радості спільні, тем для розмов скільки завгодно, у важку робочу хвилину завжди знайдеться людина, котра тебе підтримає.

Зазвичай працювати пліч-о-пліч з чоловіками прагнуть жінки. Тут тонкий хитрий, суто жіночий розрахунок: чоловік у мене постійно на очах, можна бути спокійною. Самим чоловікам, як правило, така єдність душ не надто подобається. (Їхні дружини, звісно, про це не підозрюють.) Але відмовити жінці — ще подумає, що я її не люблю, не хочу бути разом уранці, вдень і ввечері. Насправді чоловіки набагато більше поціновують власну свободу.

Якщо ж у вас не просто спільне місце роботи, а й професія, то тут вже виходить щось на кшталт змагань. Кажуть, два генії під одним дахом не уживуться. А як щодо чоловіка та дружини з однаковими покликанням та інтересами? Здавалося б, немає нічого простішого. А якщо одне з них на спільному шляху домоглося більшого, ніж інше? Або якщо дружина, приміром, за ту саму роботу, що й чоловік, одержує набагато більше від нього? Чоловіки дуже незатишно себе почувають, коли опора сім’ї — жінка. І що тоді візьме гору: любов і порозуміння чи власні амбіції? Тільки дуже мудрі люди здатні не робити з цього проблему й жити разом тому, що вони так хочуть, а не тому, що вже нікуди не подінешся.

* * *

У Андрія й Ганни, здавалося, почуття ніщо не може зламати. Познайомившись у школі мистецтв, де обоє викладали скульптуру, уже за кілька місяців вони вирішили побратися. Батьки відмовляли. Вони бачили, що це цілком різні люди. Але кохання було таким сильним, що молодята ладні були розписатися в першому-ліпшому ЗАГСі в спортивних костюмах. Після весілля відразу вирішили завести дитину. Нині Ганнуся на четвертому місяці вагітності, а родина на грані розпаду.

Розбіжності почали виникати на грунті професії. Андрій і Ганна —художники. Але якщо дружина викладала в школі й прагнула знайти постійну роботу, то Андрій вважав себе вільним художником, котрий ні до чого не повинен прив’язуватися. Він сам господар власного життя, і немає нічого ненормального в тому, що він може не прийти додому ночувати. У нього є необхідність побути наодинці чи з друзями, тоді лише приходить натхнення. Йому потрібна майстерня для роботи й тиша для польоту думок, а такі мирські дрібниці, як домашні обов’язки чи заробляння грошей на сім’ю, неважливі.

На заробітки вільного художника прожити нелегко. А він працює тоді, коли приходить натхнення. І щось змінювати не вважає за потрібне. Андрій з самого початку не пояснив дружині, що означає для нього сімейне життя та свобода творчості. Вони по-різному дивляться на життя, хоча професію й освіту мають однакову. У результаті, проживши лише кілька місяців, подружжя нині спілкується тільки по телефону.

Як тут не пригадати: любов приходить та відходить, а їсти хочеться завжди...

Які висновки можна зробити з цієї історії? По-перше, однакова професія ще не означає повне взаєморозуміння та схожі погляди. По-друге, спільні устремління можуть виявитися абсолютно не спільними. І по-третє, родина й робота повинні мати хоча б приблизну межу й або доповнювати, або виправдовувати одне одного.

Проте не все так погано. Є однак люди, котрих спільна робота лише об’єднує. Принаймні вони так вважають. У них спільні інтереси, однакові цілі, і вони — цілковиті однодумці. Такі родини знаходять у собі сили розділити фронти: робота — це робота, а мій будинок — моя фортеця. Так виходить не в усіх, але якщо виходить — ця сім’я міцна, як броня танка.

У Сергія й Олени, керівників комерційної фірми, можливо, й не броня танка, але особливих незручностей від спільної роботи вони не відчувають. Про мінуси говорять мало, а взаємини розподіляють на «вдома» та «на роботі».

— Ви цілодобово разом: удома, на роботі... Двадцять чотири години на добу одне в одного перед очима. Це не напружує?

Сергій: Навпаки, лише зміцнює взаємини.

Олена: Парадокс, але ми практично не бачимо одне одного. На роботі бачимося, напевно, загалом годину-півтори. Додому я йду раніше, Сергій приходить пізно, втомлений. Вечеряє й відразу лягає спати. Уранці рано прокидається, снідає й іде на роботу. Потім іду я. Виходить, що ані вдома, ані на роботі ми в принципі не можемо набриднути одне одному.

— Олено, чому ти вирішила піти працювати на цю фірму? Ти просто хотіла працювати чи хотіла працювати саме з Сергієм?

Олена: І те, й інше.

— Чия це була ініціатива?

Сергій: Її, звісно. Вона закінчила всі курси, які лише могли бути. Але цього виробництва, на якому ми працюємо, і нині не знає. У принципі, я завжди беру на роботу дилетантів, щоб потім підучити їх. Усю технологію від початку до кінця тут знаю лише я. Кожен відповідає тільки за свій маленький шматочок. Олена просто захотіла бути поруч зі мною.

Олена: Звісно, бо я п’ять років сиділа вдома, і чоловіка практично не бачила. Він приходив після роботи о дванадцятій ночі, втомлений... Які тут можуть бути розмови про родину чи про що-небудь інше. Я подумала, що з таким успіхом ми цілком можемо втратити одне одного. А так я за нас спокійна й хоча відповідаю за певний шматок роботи, є деякі питання, які в його відсутність можу розв’язати лише я.

Сергій: Ну щодо втрати ти не вигадуй. Я вважаю, що робота є робота, а сім’я є сім’я. Вона вдома. А на роботі моя дружина — це людина, котрій я довіряю більше, ніж усім іншим.

— Сергію, а як щодо вимогливості до власної дружини?

Сергій: Божевільна. Як до будь-кого іншого. Кілька разів вона навіть писала заяви про звільнення. Їх було підписано, але через кілька днів анульовано. Я зрозумів, що такі негаразди неминучі, оскільки жінка є жінка. Звісно, і дружина є дружина, але це окреме питання.

— Але все-таки сімейні узи позначаються на роботі?

Сергій: Трішки складніше працювати. Потурання незначні є, роблю серйозний вигляд, але вимог особливих не можу пред’явити. Я розумію, що їй треба прийти додому, дочекатися мене і при цьому не почувати себе позбавленою моєї уваги вранці, удень і ввечері. Тому на щось доводиться дивитися крізь пальці.

— Чи обговорюєте ви свої сімейні справи на роботі й навпаки?

Сергій: Ні, я максимально це виключаю, хоча Олена намагається. Я прагну розмежувати ці дві половинки. Працюємо ми на роботі.

Олена: Звісно, якісь моменти є, але нічого серйозного. Проте вдома виробничі моменти обговорюємо. Приходимо додому й за вечерею 90% часу витрачаємо на розмови про роботу. Просто трапляються такі моменти, коли в офісі немає часу спланувати щось, продумати якісь організаційні моменти, й усе це відбувається вже вдома.

— А чи впливають виробничі розбіжності на родинні взаємини?

Сергій: Я таких розбіжностей узагалі не пам’ятаю.

Олена: Трапляється, погарячкую зопалу. Але це ж несерйозно, скоріше, чисто по-жіночому.

Сергій: Тоді мені доводиться запрошувати її на кілька хвилин обговорити якесь питання й дати зрозуміти, хто тут директор. Це буває, бо жінки непередбачувані.

Так добре чи погано працювати разом? Спробуємо розкласти по поличках. Отже, безперечні плюси:

— ви постійно одне в одного перед очима, отже про її роман з вашим фінансовим директором дізнаєтеся першим;

— за мінливими стінами, де нуртують змови й інтриги, у вас буде «своя» надійна людина;

— їй можна доручати певні свої обов’язки, і вона не буде при цьому вимагати додаткової оплати;

— вона завжди простежить, щоб напередодні переговорів з партнерами ваш зовнішній вигляд був бездоганний;

— ніколи не прагнутиме зайняти ваше місце;

— хіба не романтично спробувати секс на робочому столі з власною дружиною?

Огидні мінуси:

— ви постійно одне в одного перед очима, і про ваш роман з секретаркою вона дізнається першою;

— через певний час власна дружина може набриднути вам, як гірка редька;

— ви не застраховані від привселюдних шоу на тему «Яке ж ти бидло, що не поїхав учора до моєї мами!»;

— вона може користуватися своїм привілейованим становищем і відверто халтурити, знаючи, що це зійде їй з рук;

— спільна робота може перетворитися на нав’язливе переслідування: хто на кого подивився і хто кому зайвий раз посміхнувся;

— виділяючи її в чомусь, ви ризикуєте викликати обурення колективу;

— відмовка «затримався на роботі» не пройде.

От і вирішуйте, що це: службовий роман чи робоча сім’я? За статистикою 10% подружніх пар познайомилися саме на роботі. Кількість пар, для котрих спільна робота перетворилася на пекло, яке завершилося розлученням, точно не знає ніхто, але їх також чимало. Отже, ще раз віддамо належне мужності цих людей і побажаємо їм щастя в труді й у родинному житті.