ІНОЗЕМНІ «ПРИНЦИ», УКРАЇНСЬКІ «ПОПЕЛЮШКИ»...

Мрія знайти закордонного принца й поскакати за тридев’ять земель на білому коні аж ніяк не нова — пригадайте хоча б російські народні казки. Вітчизняний наречений завжди поступався зарубіжному, відзначеному занадто високим знаком якості. Хоча заради справедливості треба зауважити: конкурентові з-за кордону доводилося в різні часи несолодко. Ну не люблять суперників наші чоловіки.

…1947 року влада спеціальною постановою уряду СРСР вирішила заборонити шлюби між радянськими громадянами й іноземцями. Для цього була цілком резонна причина: багато років після війни величезний контингент радянських військ дислокувався в країнах Східної Європи. І багато молодих солдатів і офіцерів встигли створити родини з місцевими жінками, народилися діти. А коли війська почали повертатися до Союзу, виник казус: тут у країні безліч самотніх жінок, а чоловіки звідти приїжджають сімейні. Ось уряд і ухвалив відповідну постанову: не лише заборонити шлюби з іноземцями (іноземками), а й укладені шлюби визнати недійсними. У такий спосіб безліч створених родин розбили. Скасували постанову не швидко, лише на початку 60-х...

З позиції пострадянського чоловіка шлюби наших жінок з іноземцями — не що інше як «продаж за бочку варення та ящик печива». Міжнародні шлюби — цілком поширене в світі явище, але про ганебний самопродаж «на вивіз» кажуть чомусь лише російсько-українські чоловіки стосовно тих самих російсько-українських жінок.

Проте, із 1991 року працівники ЗАГСів зауважили різке збільшення міжнаціональних шлюбів. Іноземці віддають перевагу реєструватися на території України переважно з двох причин: гарантія того, що дружина, на відміну від нареченої, після приїзду до чужої країни відразу не втече й, по-друге, складні візові процедури для виїзду українок за кордон буде легше перебороти, коли на руках є свідоцтво про шлюб. При цьому особливо частими гістьми палаців одружень виявляються американці та німці. Службовці врагсів зазначають ще одну цікаву особливість: найчастіше в нареченого є певна незначна фізична вада — нервовий тик, легка кульгавість тощо.

Ой, мій милий Августін, усе пройшло...

Оксана сама поїхала до Німеччини. Вона хотіла не стільки вийти заміж, скільки залишитися там на ПМП. Але якось їй у посольстві сказали: «Хочеш залишитися — шукай німецького чоловіка»...

«Ми з подругою приїхали в Берлін трохи «почовникувати». Стояли, продавали на ринку різноманітні дрібниці, підійшов покупець — Клаус. Так ми й познайомилися. Я ще кілька разів приїжджала поторгувати, стосунки розвивалися, і одного чудового дня я залишилася в Німеччині надовго. Спочатку було страшнувато — одна в чужій країні, із чужою людиною. Боялася, що якось він приведе з собою друзів і кудись мене потягне. Так буває в нас. Але так ніколи не буває в них. Там навіть термін за згвалтування дуже маленький — від 3 до 5 років, бо це трапляється досить рідко.

Як і більшість наших дівчат, у мене була «установка» на іноземців, як на багатих заморських принців на крутих машинах і з купою грошей. З’ясувалося, такі далеко не всі. Там, як і в нас, є багаті й бідні, але «бідні» — не в нашому розумінні цього слова. Клаус вважався «середнім». У нього було невелике кафе, ми жили не на широку ногу, але були забезпечені всім необхідним й могли собі дозволити відпочивати влітку в Туреччині, не кажучи вже про кіно, луна-парки, ресторани. Це при тому, що я не працювала. Взагалі, я ніколи не чула там виразу «зводити кінці з кінцями». Такого поняття в Німеччині просто не існує.

Звісно, спочатку мені було там складно. Але, якщо хочеш жити в іншій країні, ти маєш приймати їхній менталітет. Там дуже жорсткий спосіб життя, не вписуєшся — вилітаєш. Не зможеш адаптуватися — до кінця життя житимеш у болоті. Треба ламатися, важко.

У них також є погані й хороші люди. Але все-таки німецькі чоловіки відрізняються від наших. Німці дуже скупі як на почуття, так і на подарунки. І ще: ніколи не варто скаржитися німцю на свої проблеми. Ясна річ, через усе це я почувалася там трохи самотньо. Тому й народжувати приїхала сюди.

Нині виникли проблеми з поверненням, оскільки більшу частину часу в Німеччині я провела нелегально. Офіційно ми з Клаусом розписалися лише перед самим від’їздом, аби мене випустили з країни. І коли чоловік прийшов до поліції, котра займається емігрантами (є там такий спеціальний відділ), йому витягли величезну папку з моїми «гріхами» — суцільні депортації. Тільки тому я вже вісім місяців не можу оформити документи, щоб поїхати назад. Навіть попри те, що моя дитина — громадянин Німеччини.

Якщо чесно, в Україні жити я не можу. Хочу назад до Німеччини, але жити з Клаусом уже не хочу. Дитина дуже сильно змінила мене, а мій чоловік залишився колишнім. До того ж Клаус категорично проти сімейного життя. Хоч ми й жили разом, частина його речей залишалася в мами. Посваримося — біжить туди.

Нині я вже шкодую, що все-таки не залишилася народжувати в Німеччині. З дитиною мене б уже ніхто не викинув на вулицю, оскільки маленька — німкеня. Я спокійно чекала б дозволу на роботу».

Схід — справа тонка

У ліванських і сірійських чоловіків під час розлучення запитують: «За яким законом розлучатиметеся: за французьким чи мусульманським?» Як правило, усі вибирають мусульманський, який повністю на боці сильної статі. Олена, котра зіштовхнулася з цим безпосередньо, зізнається, що це неймовірно давить у моральному плані.

«Коли ми познайомилися, я була студенткою другого курсу, а він — аспірантом. У гуртожитку інституту, де він жив, я була головою студентської ради. Організовувала різноманітні інститутські заходи — «круглі столи», на яких були присутні багато викладачів. Мій майбутній чоловік виділявся політичною ерудицією, яка дивувала всіх. Потім я зрозуміла, у чому справа: його батько, мій майбутній свекор, був помітною людиною в політичних колах країни. Ерудицією він мене й полонив.

Коли ми приїхали до Лівану, Ахмед став жахливо вредним. Він усе намагався робити на догоду батькам, незважаючи на мою думку, хоча вони його ні про що не просили. Мені було страшенно важко. Трохи пізніше чоловік, звісно, переглянув свою поведінку, змінився, і все нормалізувалося.

Його родина відразу прийняла мене. Питання віри не виникало, бо свекор був невіруючий, а свекруха не вважала це каменем спотикання, вона була розумною жінкою. Я прожила в будинку свекра та свекруха три роки, і весь цей час ми жили душу в душу. Свекра я називала татом, і після його смерті відчула себе в Лівані самотньо.

Права на роботу іноземці там не мають, а я як дружина громадянина Лівану працювати могла. Але для легалізації там диплому потрібно було скласти колоквіум з медицини, до якого дружин-іноземок допускали лише після складання іспиту з арабської мови в міністерстві освіти. Я вивчила арабську мову.

З’ясувалося, мій чоловік зовсім не пристосований до життя. Його матуся вчинила необачно, приїхавши та забравши його з Києва до Бейрута, попри те, що він міг влаштуватися в Україні. У Лівані він понадіявся на батька, а батько не міг використовувати свої зв’язки навіть для себе.

Ніколи не прагнула бути главою сім’ї, але основні гроші заробляла я. А чоловік мав дивовижний талант жбурляти гроші на вітер. У мене був досить високий рейтинг серед пацієнтів, у місті, я працювала з масами, мене шанували, а його це дратувало. Він хотів, аби мене сприймали лише з його слів, не міг змиритися з тим, що я популярна, хоча сам був шанованою людиною й дуже хорошим хірургом.

Нині я розумію, що наш шлюб був абсолютно нелогічний. Я бачила в ньому старшого, досвідченого й розумного чоловіка, котрий зможе бути мені опорою. Тим більше що на Сході так заведено: жінка йде за чоловіком. Але вийшло, що опорою для нього була я. Ще вельми багато проблем створювали його ревнощі.

17 років я все це терпіла. Але останній його безрозсудний вчинок став останньої краплею. Ми купили хорошу шестикімнатну квартиру — я піклувалася про майбутнє сина. І тут чоловікові хтось сказав, що мене тримає в Лівані лише ця квартира. І він, поки я була в Україні, її спокійно продав, не подумавши про дитину. Тоді я просто запитала себе: скільки ж ми із сином будемо втрачати? І поїхала, нічого не сказавши. Узагалі, з Лівану дружина не має права виїжджати без дозволу чоловіка. Тому, якби я повідомила йому, що ми розлучаємося, він мене просто не випустив би.

Зараз я живу на батьківщині, хоча офіційно ми ще одружені. Син живе з чоловіком, навчається в школі. Я не хочу забирати його з Лівану, поки не закінчить школу.

Чоловіки, напевно, в усьому світі однакові. Наші абсолютно не відрізняються від ліванців. І в нас є нетямущі, як мій чоловік, і в них є розумні, як мій свекор. Але дуже виділяє східних чоловіків їхнє непохитне правило: добути та принести додому. Це їхня позитивна якість. Приміром, коли моя свекруха ходила за покупками, із нею завжди йшов котрийсь із синів, аби нести сумки.

Але всім майном, навіть якщо воно спільно нажите в шлюбі, чоловік розпоряджається сам і навіть діти належать йому. Правда, зараз цей закон уже обговорює комітет ліванських жінок у парламенті».

* * *

На думку кандидата психологічних наук, провідного наукового працівника Українського НДІ соціальної, судової психіатрії та наркології Марини Полив’яної, причина розпаду обох інтернаціональних шлюбів зовсім не в відмінності менталітетів.

— Я бачу тут передусім особистісні проблеми людей. Індивідуально-особистісні характеристики й особливості в цих випадках перекривають відмінності менталітетів і культур. До того ж і в першому, і в другому випадку я не побачила справжніх почуттів, про кохання ніхто не згадував. Більше говорилося про труднощі та складність життя тут, про те, що там умови кращі, люди одне до одного ставляться краще, і про матеріальний бік. Можливо, ці дві історії закінчилися б вдало, якби від самого початку були побудовані справді на любові й людських стосунках, які могли б пов’язати чоловіка й жінку різних культур. У нас в Україні є безліч чоловіків — сімейних тиранів, котрі принижують жінок, гвалтують, б’ють, а жінки мовчать, терплять, і вважається, що це нормально. Тому я категорично не стала б прив’язувати родинну тиранію до Сходу чи до України.

Усе від самого початку залежить від того, на що людина налаштована. Чомусь наші дівчата вважають, оскільки іноземець, то неодмінно власник незліченних багатств. Склався стереотип, що за кордоном без жодних зусиль у тебе буде красиве райське життя. Не бачачи для себе можливостей реалізуватися й одержати більше від життя тут, чимало намагаються зробити це в іншому місці, в іншій країні. Сподівання наших жінок, які сформувалися з фільмів, реклами, образів багатого закордону в реальності не виправдовуються.

На жаль, основні проблеми цих жінок — у них самих. Адже є безліч щасливих шлюбів між людьми різних національностей.