Права дитини в Україні. Не для «галочки»?

30–31 серпня 2022 року Україна звітувала Комітету ООН у Женеві про виконання норм Конвенції про права дитини. Востаннє це було ще в далекому 2011 році, а потім лютувала пандемія, і звіт відклали... Перші місяці після повномасштабного вторгнення показали, що ситуація з порушенням прав дитини в Україні критична, тому вирішили об’єднати 5-й і 6-й звіти, а також заслухати актуальну інформацію вже під час війни.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

В ЄС ухвалили рішення про посилення захисту дітей в умовах збройних конфліктів через війну в Україні

Звітування за будь-які ратифіковані країною конвенції ООН відбувається за затвердженою процедурою, яка, зокрема, передбачає підготовку офіційного звіту (у випадку з правами дитини відповідальне Мінсоцполітики, але долучаються інші міністерства і відомства — Уповноважений ВРУ з прав людини, Міносвіти, МОЗ, Національна поліція та інші) й альтернативного звіту від профільних громадських організацій. Бо ООН уже давно зрозуміла, що в офіційних звітах інформація може, м’яко кажучи, не відповідати реаліям, тому потрібна професійна альтернативна позиція. І це стосується не лише України, — всі країни звітують за однаковими правилами.

Проте найцікавішою подією є сама конференція у приміщенні Комітету, де відбувається щось на кшталт дебатів. Керівниця офіційної делегації міністерка соціальної політики Оксана Жолнович зачитала звіт, а потім відбулася кількагодинна серія запитань (від членів Комітету) і відповідей. Звісно, запитання не пов’язувалися виключно зі вступним звітом, а більше базувалися на попередньо вивчених документах та спілкуванні з представниками громадських організацій, яким, до речі, під час конференції можна бути лише в ролі слухачів, але не заборонено спілкуватися з членами Комітету в перервах.

Тепер щодо змісту самого звіту. Тут, на жаль, нічого неочікуваного: за 11 років, що минули від часу попередньої конференції, прогрес був дуже мізерний. Щоб зробити такий висновок, не треба вивчати альтернативний звіт. Народивши або взявши на виховання дитину в Україні, ви все відчуєте на собі.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

За дев'ять місяців 2022 року в Україні було усиновлено 479 дітей — Нацсоцслужба

Розуміючи, що, з погляду становища з правами дитини в Україні, позиція офіційної делегації (на мій подив, досить численної, незважаючи на війну) абсолютно програшна, я сподівалася, що буде використана ситуація з новими обличчями. Міністерка соцполітики, зокрема, на той час була призначена лише кілька тижнів тому. Думала, скажуть щось на кшталт: «Дорогі члени Комітету! Ситуація з правами дитини в Україні критична. Ми готові стверджувати, що практично за кожною статтею Конвенції (за поодинокими винятками) можна констатувати її невиконання. Визнаємо, що держава Україна докладає недостатньо зусиль і ресурсів. Тому просимо у вас поради та допомоги, щоб виправити ситуацію й надалі діяти в найкращих інтересах дитини…» І далі — правда й нічого, крім правди.

Звісно, багато хто може сприйняти цю гірку правду як осоромлення країни перед міжнародними інституціями. Тим більше під час війни така риторика може видатися недоречною, з огляду на критичні обставини з правами дитини через напад РФ. Але члени Комітету, звертаючись до нас, підкреслили перед засіданням, що зараз Україна звітує про взяті на себе зобов’язання. Питання до Росії розглядаються щодня в інших форматах. До того ж ми мали відзвітувати за період з 2011 року, тому, наприклад, питання евакуації дітей, у тому числі з інтернатів, підготовки укриттів та запасів медикаментів — це все до нашої влади.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Про евакуацію інтернатів, війну та право на родину

Про зміст і звіту, і серії «питання—відповіді» немає сенсу розповідати докладно, оскільки і всі документі, і запис трансляції є у вільному доступі. Будь-хто охочий може самостійно з усім ознайомитись і скласти своє враження.

Тому нижче я докладніше зупинюся на звіті Комітету і його рекомендаціях, що були оприлюднені наприкінці вересня. Відтоді минуло понад три тижні, але офіційної реакції на документ так і не було. Хоча рекомендації Комітету ООН — це, фактично, основа для подальшого розвитку системи, де права дитини будуть поважатись і виконуватися. Тому в громадському середовищі ми покладаємо на них великі сподівання.

Нижче — найважливіші положення:

1. «Комітет рекомендує державі-учасниці підготувати комплексну політику щодо дітей, яка поширюється на всі сфери, охоплені Конвенцією, і на основі політики розробити як короткострокову, так і довгострокову стратегії і план дій з необхідними елементами для їх застосування, що мають бути підкріплені достатніми людськими, технічними та фінансовими ресурсами». Саме такого комплексного документа дуже бракує. Так, ми маємо багато стратегій (деінституціалізації, безбар’єрності, подолання бідності, запобігання насильству тощо), але за тими деревами не видно лісу. Якою має бути система захисту прав дитини, що відповідатиме міжнародним нормам і реалізовуватиме принцип найкращих інтересів дитини?
2. «Вжити заходів для посилення своєї системи збору даних». Так, саме тих даних, на основі яких мають прийматися управлінські рішення. Бо в нас досі ігнорується загальновизнане правило: «немає даних — немає проблем — немає послуг»;
3. «Вжити всіх заходів для систематизації підготовки всіх фахівців, які працюють із дітьми і для дітей». З цим у нас велика біда: фахівців критично не вистачає, а до якості їхньої роботи питання бувають досить часто. Під час повномасштабної війни ситуація ще більше погіршилася: багато їх виїхали, вигоріли чи просто звільнилися;
4. «Активізувати свої зусилля з надання необхідної підтримки та ресурсів для зміцнення сім’ї, зокрема шляхом переходу від покарань за нехтування батьківськими обов’язками до зміцнення систем підтримки та соціальних пільг для сімей з дітьми з метою підвищення їх спроможності виконання своїх обов'язків з виховання дітей». Це те, що мало би починатися зі школи: відповідальне батьківство, якому в нас приділяють увагу переважно неурядові організації;
5. «Передавати дітей під альтернативну опіку лише в разі, якщо це необхідно, та в їхніх найкращих інтересах». Тут навіть коментувати не варто: дитина має виховуватися в рідній сім’ї, а будь-яка альтернатива — тільки тоді, коли ми, доклавши всіх можливих зусиль, переконалися у протилежному. Зокрема, варто імплементувати в українське законодавство Керівні принципи ООН з альтернативного догляду дитини, в яких дуже докладно описано систему захисту дитини в найкращих її інтересах;
6. «Посилювати надалі процеси деінституціалізації». Тут хоча би зрушити з мертвої точки, адже з початку реформи у 2017 році кількість дітей в інституціях не зменшилася;
7. «Прийняти правозахисний підхід до інвалідності шляхом розробки урядової стратегії, яка приділяє особливу увагу ухваленню політики всебічного залучення всіх дітей з інвалідністю до всіх сфер їхнього життя, покращенню програм раннього виявлення та втручання, збору відповідних розподілених даних і впровадженню заходів для боротьби з дискримінацією та стигматизацією дітей з інвалідністю». Наразі в нас превалює медична модель інвалідності, яка акцентує увагу на обмеженнях і хворобах. Під час війни знову набула поширення благодійна модель, коли дитина з інвалідністю просто є об’єктом допомоги. А ось правозахисна — це модель, яка декларує: кожна дитина з інвалідністю — передусім дитина, людина, а тому має такі ж самі права, які і її однолітки;
8. «Створити спеціалізовані дитячі судові установи і процедури з достатніми людськими, технічними та фінансовими ресурсами, призначити спеціалізованих суддів у справах дітей і забезпечити, щоб такі спеціалізовані судді проходили відповідну підготовку стосовно правосуддя щодо дітей». Цей крок критично важливий для деінституціалізації, бо діти роками не можуть потрапити в сім’ю, мешкають в інтернатах, тому що суди не позбавляють батьківських прав їхніх маму й тата, які інколи вже можуть і не впізнати свого дитяти. Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» розробила проєкти законів для вирішення цього питання. Чекаємо ініціатора.

Getty Images

Звісно, багато уваги було приділено численним і грубим порушенням прав дитини внаслідок воєнних дій: «...включаючи вбивства дітей, масове переміщення дітей усередині країни та за її межами, руйнування будинків, шкіл, лікарень, а також систем водопостачання та каналізації». Зокрема комітет рекомендує:

1. «Розслідувати заяви про сексуальне насильство щодо дітей, пов’язане з конфліктом, і видати внутрішні інструкції щодо ефективного розслідування повідомлень про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (наприклад, Стамбульський протокол і Міжнародний протокол з документування та розслідування сексуального насильства в конфлікті), звертаючи належну увагу на права і потреби дітей-жертв, а також відновити роботу системи направлення постраждалих до лікарів-фахівців та забезпечити її ефективність по всій країні»;
2. «У співпраці з міжнародним співтовариством вжити всіх необхідних заходів для сприяння поверненню дітей, які, як повідомляється, були примусово переміщені на територію РФ або територію, контрольовану російськими збройними силами чи пов’язаними з ними збройними формуваннями»;
3. «Гарантувати біженцям і внутрішньо переміщеним дітям з інвалідністю захист і підтримку, відповідно до їхніх індивідуальних потреб, пункти прийому та розміщення, в тому числі для їхніх сімей, щоб уникнути розлучення сімей»;
4. «Забезпечити, щоб відновлення роботи шкіл враховувало безпеку, фізичне та психічне благополуччя дітей»;
5. «Вжити всіх заходів, необхідних для мінімізації наслідків збройного конфлікту для дітей і надання пріоритету дітям і сім’ям з дітьми у планах евакуації з районів, де ведуться бойові дії, та в переговорах щодо гуманітарних коридорів».

Проте описаним вище документом увага Комітету ООН з прав дитини до України не обмежилася. 7 жовтня 2022 року було опубліковано спільну позицію цього органу з Комітетом ООН з прав осіб з інвалідністю щодо дітей з інвалідністю, які перебувають у закладах інституційного догляду. Зокрема в обох документах було різко розкритиковане рішення України, що діти, евакуйовані у складі інституцій, не можуть бути розділені і мають надалі перебувати в цих групах. Таке рішення є фактично примусом до порушення прав дитини тими країнами, які давно вирішили проблему інституціалізації і які погодилися надати тимчасовий прихисток під час війни. Деякі країни не хочуть іти на такі порушення, відмовляють у прихистку. В результаті діти залишаються в небезпеці.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Окупанти вивезли з України сім тисяч дітей – омбудсмен

У спільному документі також наголошується, що інституціалізація дітей значно підвищує ризик смертності дітей з інвалідністю, особливо в осінньо-зимовий період, коли є загроза відсутності опалення, електрики та інших послуг.

Важливим положенням для нас, громадських організацій, стало те, що комітети наголосили на негайній організації індивідуальної оцінки потреб у підтримці і послугах для дітей, які залишаються в інституціях України. Дуже сподіваємося, що ця робота розпочнеться саме так, як зазначено в документі, — негайно.

Отже, домашнє завдання ми отримали. І, хоча період звітування настає через п’ять років, слід пам’ятати: навіть один день саботування чи відкладання важливих рішень — вартує життя і майбутнього тисяч дітей. Тому виконуймо домашнє завдання сумлінно, не для «галочки», а заради Дітей.