Нелюдська соціальна політика

Роками ґвалтована рідними дванадцятирічна дівчинка із Закарпаття, померлий від голоду десятирічний хлопчик з інвалідністю на Вінниччині, дев’ятирічна дівчинка, вбита разом із мамою вдома на Житомирщині... Це новини з нашої стрічки лише за останні тижні, які всіх шокували. Всі ці трагедії мають багато спільного не лише тому, що жертвами цих страшних злочинів є діти, а ще й тому, що праведний народний гнів обрав винних — працівників соцслужб і служб у справах дітей.

А ви з цим згодні?

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

У Києві померла дитина у стоматологічній клініці

Понад десять років моя діяльність пов’язана із соціальною сферою. Коли моєму сину з тяжкою інвалідністю виповнилося шість, і на той час ми спробували всі доступні способи допомоги йому, я звільнилася з науково-дослідного інституту й забула про свою економічну освіту, бо треба було якось рятувати дитину, себе й решту членів нашої багатодітної сім’ї. Всі ці роки я працюю й волонтерю в громадському секторі, з різною інтенсивністю співпрацюючи як із Мінсоцполітики, так і з соціальними працівниками в громадах. На жаль, за цей час я стала свідком поступової деградації соціальної сфери та зневаги до її працівників.

Так, це класика передвиборчого жанру — роздавати по кілька тисяч гривень усім підряд: і власнику заводів, і директору підприємства, і безробітній мамі трьох дітей. Але щоб отак регулярно, за будь-якої нагоди («Пакунок школяра», «Зимова підтримка», різноманітні кешбеки), за не свої й часто позичені кошти, шкодячи політиці вступу до ЄС, на тлі війни та реального, а не кон’юнктурного «зубожіння», — то такого ще не було. Жодні приказки про дно тут уже не допоможуть.

Вже не просто писано-переписано, а й граблями по лобі доведено, що всі ці соціальні тисячі лише погіршують ситуацію, посилюють патерналізм, узалежнюють людей від подачок і призводять не тільки до зростання бідності, а й до завченої безпорадності кількох поколінь у родинах.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

«На боці дитини»: чому мовний закон не може бути інструментом самосуду

Може, проблема в тому, що ці лоби різні? Більшість останніх міністрів соцполітики взагалі не була обтяжена знаннями чи бодай мінімальним досвідом у сфері. Політичні ставленики, які коштом платників податків і змучених донорів перші пів року вникали в тему, каталися в закордонні вояжі, щоб хоч приблизно розуміти, як комусь вдалося, завчено або з папірця говорили про соціальні послуги на численних публічних майданчиках (іноді навіть дуже переконливо), а руцями підписували проєкти постанов на чергові роздачі грошей.

Однак нинішній керівний склад Мінсоцʼєду «перевершив» усі попередні: жоден із цієї сімки й близько не був дотичний до соціальної політики до свого призначення.

То чого можна очікувати від людей, які ще вчора робили кар’єру в сільському господарстві, внутрішніх справах, бухгалтерії чи фінансах? Як показує досвід — здебільшого вимивання справді професійних кадрів на всіх рівнях і зневаги від суспільства. Я цілком вірю, що ці посадовці мають певні чесноти й сповідують цінності, які роблять їх гарними людьми, але, незважаючи на дуже поширене бачення, для керування соціальною сферою цього критично мало.

Україна не впевнена, чи зможе повернути всіх викрадених Росією дітей — Зеленський

Мені, може, було б навіть цікаво послухати правдоподібні історії, що їх спонукало стати на цей шлях і взяти на себе відповідальність за життя й смерті мільйонів українців, але з цього понеділка в міністерстві вже не працюють дві останні людини, з якими можна було не просто фахово комунікувати, а й реалізувати кілька дуже корисних і прогресивних змін. Підозрюю, що не лише гідної зарплати їм забракло (не прикидаймося, що 20–30 тисяч гривень на руки — це адекватна платня для міністерських головспеців), а й елементарної поваги та професійної комунікації з боку начальства.

Аж так багато тексту вище — це той вистражданий мінімум, який я мусила приділити «соціально-політичній голові», бо з неї все гниє. Можна було б іще кілька речень про шию, яка крутить тією головою, але зробімо наразі вигляд, що маємо справу із самостійними політиками.

Насправді героями моєї статті є працівники соціальної сфери. Героями без лапок і не лише статті. Це ті найменш оплачувані й найбільш знехтувані «посадові особи» в кожній громаді, які, на думку піарників від влади на крові (так-так, це я про вас пишу, депутати й прокурори, які заробляють собі лайки у Facebook, а паралельно й місце в пеклі), мали б вилучати дітей із сімей за перших ознак неблагополуччя, а насправді займатися запобіганням тим самим життєвим обставинам. То чого ж вони так неякісно виконують свою роботу?

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Полювання чи турбота? Суд повернув українці дитину, яку відібрали соціальні служби Франції

Почнімо з того, що ще до повномасштабного вторгнення в жодній громаді навіть близько не дотримувалися базових нормативів наявності фахівців із соціальної роботи, а це один фахівець на тисячу населення в сільській місцевості й п’ять тисяч — у міській. Щоб соціальна працівниця допомогла мамі впоратися з безвихіддю та запобігла складним життєвим обставинам до того, як мама з горя від втрати опори й відсутності роботи та будь-яких перспектив почне зазирати до пляшки, в маленькій громаді на десять тисяч людей має працювати аж десять фахівчинь. Ви десь таке бачили? (Звісно, така кількість фахівців із соціальної роботи виглядає нереалістично навіть для багатих країн, але саме для запобігання та своєчасного виявлення вони потрібні в такому обсязі. Коли соціальна (а ще безпекова, економічна...) ситуація покращиться, такої великої потреби не буде.) У найкращому разі це одна жінка (за роки діяльності я зустріла тут аж одного чоловіка) на всю громаду, на яку, крім документів і писанини, котрі щороку зростають у геометричній прогресії, навішують іще купу непритаманних їй адміністративних функцій. І ця жінка йде на цю «посаду» часто не від хорошого життя, бо за такі гроші (8 тисяч «чистими» — це вже перемога) погоджуються працювати, аби також протягнути, скільки вдасться, й разом із власними дітьми не стати отримувачами соціальної допомоги від держави.

А усвідомте, будь ласка, ще хоч трохи ситуацію в часи повномасштабної війни, коли кількість вразливих і соціально незахищених множиться й множиться, а донори лише останні кілька місяців, окрім нескінченних тренінгів (насправді корисних і потрібних, де люди можуть хоч трохи відновитися, відчути повагу до себе, свою важливість і значущість), почали робити доплати для тих, хто безпосередньо працює з людьми. Але тренінг закінчується, а за тих два дні роботи лише накопичилося. Проєкт завершився — і знову 6–8 тисяч гривень. А касир в АТБ заробляє мінімум 20 тисяч гривень. Що б обрали ви?

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Революція зарплат у соцсфері: з 2026 року виплати працівникам зростуть на 150%

Врахуймо ще один момент у роботі працівників служб у справах дітей: коли вони приходять додому до неблагополучної родини, а на них у прямому сенсі спускають собак або голова родини в алкогольному угарі кидається в кращому разі з кулаками, а то й із сокирою чи зброєю. Приваблива перспектива, правда? А як щодо тих, хто працює на територіях, які зараз під обстрілами, і кому, на відміну від правоохоронців, під час вилучення дітей не видають бронежилет чи інші засоби захисту?

А що ж відбувається далі, коли цей квест із загрозою для життя та здоров’я все-таки вдалося пройти й дитину вилучено? Інтернат — не варіант, патронатних сімей — гострий дефіцит. Знаю не одну співробітницю служби у справах дітей, які просто приводять до себе додому. Бо як не вилучиш вчасно — будеш у всіх заголовках і винна з усіма наслідками за законом. Просто «робота мрії».

Нацсоцслужба перевірить всі заклади, де цілодобово перебувають діти

То я вас питаю, нешановні можновладці, де ваш піар на зростанні престижності роботи у соціальній сфері, збільшенні зарплат для працівників соціальних служб і служб у справах дітей? Так-так, уже бачила я цю постанову про зростання в тарифній сітці з цікавим наративом, що «ці зміни не потребуватимуть збільшення видатків з Державного бюджету». За попередніми підрахунками, саме громади мають викласти зі своїх бюджетів у сукупності десятки мільярдів додатково на рік. Здогадуєтеся, що буде після цього? Ні, не навала охочих працювати у соцсфері, а подальше зменшення штатної чисельності. Й там, де було два фахівці, залишиться один. Щиро сподіваюся, що цього не станеться.

Звісно, тоді стануть іще трохи винними громади, бо ж держава «подбала», зарплати підвищила. (Є в мене багато аргументів і на захист громад, але сьогодні не про них. Просто згадайте останні новини про те, як у них забирають податкові надходження, бо йде війна, а тому децентралізація — не на часі.)

То який може бути вихід?

Якщо вже нам без піару ніяк, то зробімо наступний рік Роком працівника соціальної сфери. Визнаймо: коли ми говоримо, що в центрі соціальної політики має бути Людина, то це також і про людину, яка має їй служити й реалізовувати на всіх рівнях — від соціального працівника, який бабусям траву на подвір’ї косить, до спеціаліста в міністерстві, який розробляє стандарти. Бо нелюдська соціальна політика — це насамперед про ставлення до тих, чиїми руками вона здійснюється, чиїми ногами виходжується, чиїми серцями переболює.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Соцвиплати для усиновленої дитини: чи можна отримувати після повноліття

Вам бракує конкретики в цих пропозиціях? То давайте протягом першого місяця наступного року її напрацюємо, щоб на грудень 2026-го щонайменше вдвічі зросли не лише зарплати, а й кількість ранніх виявлень людей у біді й запобігань.

А поки пропоную флешмоб: дорогі працівники соціальної сфери, напишіть свої історії з робочого життя. Прошу, давайте не лише про сумне, бо є вам і чим похвалитися, незважаючи на все вищеперераховане. А ще прошу — без перекидування провини на людей, які потребують підтримки, бо на їхньому місці може опинитися зараз кожен. Перервімо зміну ролей у колі жертва—агресор—рятівник. На жаль, у мене не надто добре вийшло, але я виправлюсь, пробачте.

Дорога четверта владо, шановні медіа, дуже просимо й вас приєднатися. Зробімо мільйонні охоплення новинами про звитяжну працю людей соціальної сфери.

Вибачте, що емоційно й пафосно, але коли, як не зараз, мріяти про диво — людську соціальну політику?