Пострадянська Україна

12 серпня, 2011, 12:45 Роздрукувати Bипуск № 28, 12 серпня-19 серпня 2011р.
Відправити
Відправити

Наближення 20-річного ювілею незалежності України дає серйозний привід осмислити шлях, пройдений нашою молодою державою.

Ми не можемо зруйнувати цей світ, бо не побудували його як щось самостійне, а потрапили в нього, заблукавши, понад те - сам цей світ і є наша омана.

Ф.Кафка, «Ангели не літають»

Наближення 20-річного ювілею незалежності України дає серйозний привід осмислити шлях, пройдений нашою молодою державою на зламі двох століть і тисячоліть.

Особливості перехідного періоду

Аналіз політичних, економічних і соціальних процесів, які відбувалися в Україні впродовж останніх двох десятиліть, дуже ускладнений відсутністю об’єктивної статистики та серйозних наукових праць, присвячених цим проблемам. У країні на пальцях однієї руки можна перерахувати друковані видання, які публікують аналітичні матеріали, - вся інша паперова продукція, разом із телебаченням, радіо та Інтернетом, наповнена безвідповідальною «балаканиною», політичною й економічною рекламою, «агітками» з приводу чергових виборів. Із нашою вродженою схильністю до підміни понять, про що буде докладно сказано нижче, українці під свободою слова стали розуміти свободу лайки і банальної балаканини, яка не надає ані найменшого значення аргументованості та доказовості. І все ж за останні 20 років нагромадилося вдосталь фактів, котрі дозволяють зробити деякі висновки про нашу пострадянську дійсність.

Розпочну розмову з розвінчання досить поширених на пострадянському просторі міфів про причини розпаду Радянського Союзу та утворення на його місці незалежних держав, у тому числі й України. Доморослих політологи зі стійкими неомарксистськими поглядами (а звідки взятися іншим, з огляду на їхні радянське виховання та освіту) продовжують продукувати ідеї про підступний Захід, внутрішню «п’яту колону» в особі «дермократів»-дисидентів і зрадників у комуністичній верхівці, від Горбачова - до Єльцина, Кравчука, Шеварднадзе тощо, які буцімто спільними зусиллями розвалили «великий, могутній Радянський Союз». Вирощені на настирливій пропаганді, прості радянські люди досі не бажають змиритися з тим, що СРСР не був ні великим, ні могутнім, а головне - впродовж усієї своєї історії залишався абсолютно неефективною в політичному, соціальному й економічному сенсах державою, побудованою на неправді та насильстві. У Країні Рад селяни не мали землі, робітники не були господарями фабрик і заводів, Ради не відіграли жодної ролі у житті суспільства, інтернаціоналізм і дружба народів існували лише на плакатах та в підручниках із суспільних наук. Створений більшовиками потворний лад тримався на горезвісній вертикалі влади комуністичних органів, які з допомогою КДБ та інших силових структур систематично знищували кращу, творчу частину соціуму. Запущений у роки Громадянської війни маховик страшного терору призвів до неприродного відбору населення, яке мусило у передвоєнні роки пристосовуватися до колективізації, індустріалізації та безперервної класової боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами.

Особливо жорстокого удару радянська влада завдала у 20-ті й 30-ті роки переважно по селянському населенню Дону, Кубані та України. З допомогою штучно організованого Голодомору, розкуркулення та масового переселення більшовики в довоєнні роки знищили майже 30% українського етносу й запустили в Україні інтенсивний процес русифікації. Страшну передвоєнну епоху червоного терору змінили ще жахливіші роки Другої світової війни, які принесли Україні окупацію всієї території і призвели до колосальних людських втрат (близько 9 млн. чоловік). Трагічні поневіряння, через які пройшов у ХХ столітті український етнос, не тільки знищили значну, природно - кращу частину націй, а й різко спотворили систему цінностей (менталітет) переважної більшості народу. Комуністична охлократія, швидко знищивши носіїв високої національної культури (не тільки російської та української, а й інших народів колишньої царської Росії), сформувала із решток інтелігенції, що продалася, і соціально активних неофітів потужні ідеологічні структури, які за 15-20 років створили «марксистський катехізис», що визначив громадське життя великої країни на довгі роки.

В історично стислий термін відбулася абсолютна підміна цінностей: виник зовсім новий пантеон призначених владою героїв, було масово змінено назви міст, вулиць і площ. «Інженери людських душ», скориставшись нав’язаним їм згори методом соціалістичного реалізму, створили літературу з новими героями, що відповідала партійним інтересам, як на дріжджах виросло пафосне радянське кіно. Молоде покоління радянських людей з раннього дитинства всмоктувало солодкі історії про «доброго дідуся Леніна» та «найбільшого вождя прогресивного людства Сталіна» й починало масово вірити, що «я такой другой страны не знаю, где так вольно дышит человек». А звідки могли в простої радянської людини, котра жила за «залізною завісою», у повному інформаційному вакуумі, котра щодня чула по радіо й читала в радянських газетах про мерзенність і несправедливість капіталістичної дійсності, про доброту та миролюбство, інтернаціоналізм і славні трудові звершення радянських людей, взятися інакші думки?

Створена більшовиками за примітивними марксистськими лекалами тоталітарна, жорстко централізована, з військово-мобілізаційним ухилом система господарювання сяк-так давала раду проблем мінімального забезпечення населення продуктами харчування, неякісними предметами першої необхідності, масово випускаючи військову продукцію. Купивши на Заході за награбоване золото і реквізовані предмети розкоші та мистецтва переважно застарілі технології (типовий second-hand), більшовики побудували численні шахти, електростанції, металургійні комбінати і заводи важкого машинобудування з масовим використанням непродуктивної тяжкої ручної праці колишніх селян. Розправившись із заможним селянством і примусово загнавши сільське населення, яке залишилося, в колгоспи та радгоспи, радянська влада, попри всі потуги і масові людські втрати, так і не змогла вийти на середньоєвропейський рівень кінця XIX століття за врожайністю сільгоспкультур і продуктивністю тваринництва.

Неефективна радянська система господарювання з труднощами могла існувати в обстановці безперервної класової боротьби та зовнішніх воєн, коли постійний дефіцит продуктів і товарів та їх низьку якість можна було пояснити й виправдати підступом внутрішніх і зовнішніх ворогів. Коли ж після закінчення Другої світової війни в цивілізованих країнах почався бурхливий процес побудови постіндустріальної (інформаційної) цивілізації, який вимагав від суспільства високої відповідальності, освіченості, творчої фантазії та мотивації, вся вбогість і примітивність радянської системи стала очевидною. Одними з перших це відчули мудрі китайці, які зробили в економіці різкий поворот у бік ринкових методів господарювання, але зберегли комуністичну ідеологію для згладжування можливих соціальних вибухів. Услід за китайцями від СРСР відкололися так звані країни народної демократії, усвідомивши всю безперспективність соціалістичного шляху. Радянський Союз, протримавшись ще певний час на продажу сировини (нафти, газу, металів та лісу), з труднощами підтримуючи убогий рівень життя простих людей за рахунок імпортованих продуктів і товарів, безславно розвалився, щойно ціни на нафту впали. Будь-якому неупередженому аналітику очевидно: головною причиною розпаду імперії стала її політична й економічна неспроможність. Постійний дефіцит продуктів, товарів і порожні полиці магазинів були найкращими агітаторами за повалення цього прогнилого ладу.

Якщо, скориставшись марксистськими тезами, спробувати знайти серед різних верств радянського суспільства «могильників» радянської системи, то ними виявляться не дисиденти чи ліберал-демократи, які в СРСР завжди були нечисленними й не могли справити бодай якогось впливу на суспільні процеси, а партійно-господарська номенклатура, особливо - регіонального рівня (республіканська, обласна партійна верхівка та «червоні директори»), яка втомилася грати роль васалів Москви. Безумовно, підштовхнувши Радянський Союз до розпаду, ця номенклатура залишила у своїх руках владу в новоутворених незалежних державах. На відміну від країн Східної Європи, президентами нових пострадянських держав, за винятком прибалтійських, стали колишні члени політбюро, ЦК КПРС і ЦК союзних республік (Кравчук, Єльцин, Назарбаєв, Шеварднадзе, Алієв, Ніязов). Спочатку для камуфляжу вони залучили у свої керівні ряди окремих представників національно-демократичної інтелігенції (Гайдара, Явлінського, Юхновського, Пинзеника), які невдовзі їм дуже згодилися в ролі «хлопчиків для биття».

Отже, Радянський Союз упав, розколовшись на кілька незалежних держав, влада в яких залишилася в руках колишньої партійно-господарської номенклатури, що постаралася швидко змінити політичну орієнтацію й проголосити побудову сучасного ринкового національно-демократичного суспільства. Однак, на відміну від країн Прибалтики та Східної Європи, де місцеві комуністи за 35-40 років своєї влади під чуйним керівництвом Кремля не встигли виполоти в соціумі всі приватновласницькі, ринкові й демократичні паростки, - в СРСР більшовики за понад 70 років перетворили переважну більшість народу на безсловесних, терплячих і заляканих рабів, які не мали жодного уявлення про свободу, демократію, ринок і громадянське суспільство. Подальший розвиток подій на пострадянському просторі показав, що не тільки колишня номенклатура, а й носії (як вони вважали) ліберально-демократичної ідеології не мали конкретного й реального уявлення про шляхи виведення нових держав із економічного та соціального тупика. Понад те, чимало нових «демократів» виявилися у своїх діях ще більшими «совками», ніж екс-секретарі ЦК та «червоні директори». Найяскравіший приклад - В.Ющенко та його «команда».

Стара-нова номенклатура з ентузіазмом взялася за легітимацію свого статусу та приватизацію держмайна у власних інтересах. Розгублений народ боровся за виживання, подавшись у «човники» й «заробітчан», або повернувся на свої дачі й городи, щоб не померти з голоду. Проте невдовзі з’ясувалося, що доморослі партійно-господарські керівники у своїй масі дуже неосвічені - не знають іноземних мов, азів юриспруденції й економіки, не вміють відкрити рахунок у швейцарському банку та оготівкувати бюджетні гроші, продати нафту й газ так, щоб отримати серйозний «відкіт». Тому владна номенклатура для розв’язання цих насущних для неї, а не для країни і народу, завдань мусила запросити молодих посередників, як правило - з колишніх кооператорів та комсомольських лідерів, які набили руку на різноманітних махінаціях ще в часи застою. Ці розумні і спритні люди, частина яких стала за сумісництвом зятями й кумами номенклатури, швидко зрозуміли, з ким мають справу, і, завдяки великій інтелектуальній перевазі над своїми патронами, «кинули» їх. Точніше - перевівши на закордонні рахунки міністрів, генеральних прокурорів та їхніх близьких десятки мільйонів доларів, вони переконали їх «не світитися» і, швидко оформивши на себе майже всю державну власність, через п’ять-сім років самі стали доларовими мільярдерами. Так у Росії й Україні виникли і сформувалися олігархічні клани, механізм становлення яких у Росії докладно описаний американськими журналістами, котрі працювали в 90-х роках у Москві. Якщо у пострадянській Росії в часи президентства Путіна «силовики», схаменувшись, трохи приструнили зарваних олігархів, то в пострадянській Україні бачимо повні мир і злагоду між політичною владою та олігархами (якщо не брати до уваги неминучих фінансових і майнових розбірок).

Як ви човен назвете, так він і попливе

Доводиться констатувати, що Україна в економічному, соціальному та ментальному планах у пострадянський час залишається по суті заповідником совєтизму. І це проявляється у всьому: від топоніміки - до економіки, від історії - до шоу-бізнесу.

Онуки і правнуки доведених до голодної смерті селян, засланих інтелігентів та розстріляних у катівнях КДБ «ворогів народу», не замислюючись ходять повз збережені пам’ятники й живуть у містах, селищах та на вулицях, названих на честь «славних героїв» і найважливіших революційних подій, які фізично знищили або скалічили життя десятків мільйонів українців. Для ілюстрації цієї тези про нашу ганебну байдужість до пам’яті своїх предків можна розглянути топоніміку будь-якого міста або селища Східної, Південної та й Центральної України. Наприклад, у першій столиці України, місті Харкові, з дев’яти адміністративних районів сім носять «славні» радянські назви: Дзержинський, Комінтернівський, Ленінський, Жовтневий, Орджонікідзевський, Фрунзенський, Червонозаводський, восьмий - Московський і тільки дев’ятий - Київський - має прямий стосунок до України.

Пієтет перед радянським минулим проявляється не тільки в історії і топоніміці, а й у географії. В царській Росії під час створення мережі залізниць кожна з новопобудованих магістралей отримала свою, переважно - географічну назву. Так, територією України пролягали Південна і Південно-Західна залізниці, що відповідало географії Російської імперії. Ці ж самі назви збереглися за цими ж залізницями і в радянські часи. Але вже 20 років ми живемо в незалежній державі, на північному сході якої пролягає Південна (?!) залізниця, а в центрі - Південно-Західна (?!). За 20 років в Україні змінилося близько десятка гендиректорів «Укрзалізниці» та більше десятка міністрів транспорту, і нікому з них на гадку не спало, що ці назви - абсурдні.

«Совковість» яскраво проявляється у майже повному збереженні ритуалів та символів, о триманих нами у спадок від радянської влади. Україна і Росія, - єдині у світі країни, в яких громадянам присвоюється звання «Герой». В античних греків, де виник цей термін, героями вважали напівбогів (Геракла, Ахілла, Тесея тощо), які здійснювали недоступні звичайним людям подвиги, найчастіше жертвуючи при цьому своїм життям. Статус «Герой Греції» присвоювався народною (громадською) думкою, а не владою. За майже 2000 років існування античних грецьких міст-держав (полісів) народ присвоїв статус «Герой» навряд чи більш ніж 30 міфічним або реальним особистостям. Наша ж влада, продовжуючи славну радянську традицію призначення «героїв», вирішила не бути дріб’язковою й переплюнути за цим показником увесь світ. На початок 2011 року в країні налічувалося 253 Герої України. Особливо продуктивно на ниві «героїзації» країни попрацювали другий і третій президенти України: Л.Кучма за сім років присвоїв це почесне звання 129, а В.Ющенко - за п’ять років - 109 громадянам. Серед цих людей, безумовно, є достойні особистості, але важко зрозуміти, що видатне й героїчне на благо України та її народу зробили численні політики, збанкрутілі (точніше - такі, які зробили банкрутами свої банки та обдурили тисячі вкладників) банкіри, власники вибухонебезпечних шахт, корумповані чиновники, ректори, які фальшиво співають...

У пострадянській Україні систему масової роздачі нагород і звань доведено до повного абсурду. Наприклад, у радянський час існувала система присвоєння звань лауреатів Державних премій у галузі науки і техніки. Спеціальні комітети, які перебували під невсипущим контролем партійних органів, щорічно нагороджували Державними преміями і званнями лауреатів десятки вчених та інженерів у різних галузях знань. У радянські часи до кожного колективу, який висувався на Держпремією, «чіпляли паровоз» із керівників та «потрібних людей». Однак у ті часи хоча б дотримувалися бюрократичного принципу - наприклад, лауреат у галузі транспорту і зв’язку неодмінно мусив працювати в цій галузі й мати відповідну професійну освіту (бажано - вчений ступінь). У пострадянській же Україні лауреатами в галузі архітектури запросто стають юрист або залізничник.

Ще простіше зі званнями академіків, за кількістю яких Україна вже давно випередила весь цивілізований світ. Без урахування чотирьох державних, в Україні функціонують близько 20 так званих громадських академій, які за відносно невисоку винагороду видають будь-якому депутатові, чиновнику чи бізнесменові дипломи академіків інформатики, транспорту, зв’язку тощо. Не дивно, що наш депутатський корпус і Кабмін за кількістю академіків, лауреатів, докторів наук та професорів іде попереду парламентів та урядів будь-якої цивілізованої країни. У якій державі Заходу ви знайдете такого, як у нас, заслуженого спікера парламенту - Героя України, двічі академіка, заслуженого діяча науки, лауреата Держпремії, доктора наук, професора, славна біографії якого давно проситься на сторінки серії «ЖЗЛ»?

У нас повністю збережено радянський порядок присвоєння почесних звань «народний» і «заслужений». Причому присуджуються ці звання зовсім не народом, не на підставі опитувань та рейтингів і не на підставі думки професіоналів у конкретній галузі, а відповідними державними бюрократичними структурами. Так і продовжують наші чиновники від мистецтва й науки поділяти артистів, художників та архітекторів на «народних» і «антинародних», а вчених і спеціалістів - на «заслужених» та тих, хто ще не встиг чи не зумів «заслужити». До речі, присвоєння цих нагород і звань дає їх володарям істотні фінансові привілеї та надбавки, забезпечує численних чиновників нагородних відділів і комітетів, від обласного рівня - до адміністрації президента, пристойними корупційними підношеннями.

Підміна понять, повна неповага до чесності й порядності простежується і в системі вищої освіти, що склалася в нас останніми роками. Не тільки Інтернет - майже кожен стовп майорять пропозиціями виконати за відповідну плату не тільки будь-який курсовий чи дипломний проект, а й дисертаційну роботу, як кандидатську, так і докторську, від геології - до гінекології. Наші доблесні міліція і прокуратура такими малими кримінальними злочинами не цікавляться, вочевидь не розуміючи, що цей бізнес нічим не відрізняється від злісної підробки документів. У багатьох країнах Європи, куди ми на словах так прагнемо, навіть елементарне використання шпаргалок повнолітніми студентами вважається кримінальним злочином, що карається.

Наші владні структури мають дивовижну широту поглядів і багату фантазію. Знадобилося Міністерству науки і освіти України підвищити рейтинг країни за кількістю громадян з вищою освітою на тисячу людей - немає проблем. Одним розчерком пера всі технікуми та більшість ПТУ оголошуються вищими навчальними закладами 1-ї і 2-ї категорій, і сумарна кількість вишів досягає 863 (в УРСР 1990 року було 149 вишів і 742 технікуми та ПТУ). За кількістю університетів Україна перевершує чи не всі країни Західної Європи разом узяті. Найсмішніше полягає в тому, що міжнародні інститути, які розраховують рейтинги й місця країн за різними показниками, повелися на ці хитрощі й різко підвищили рейтинг України в освітній сфері. Отож - слава Міністерству освіти, яке зуміло, нічого не роблячи, обійти за «вищою освіченістю» багато високорозвинених країн.

Однак не слід думати, що такі креативні фахівці працюють лише у високоінтелектуальному Міністерстві освіти. У вітчизняному Міністерстві транспорту та «Укрзалізниці» трудяться не менш талановиті керівники. Наприкінці ХХ століття в багатьох розвинених країнах залізничники захопилися швидкісним і високошвидкісним пасажирським сполученням. Спочатку в Японії, а потім у Франції, Німеччині та Іспанії відкрилися ділянки з високошвидкісним (середня ділянкова швидкість потяга перевищує 200 км/год.) рухом. В останні роки до цього процесу активно долучилися Китай, який відкрив першу в країні високошвидкісну трасу Шанхай-Пекін, і США. Але наші «транспортні мужі» розв’язали цю проблему набагато простіше: на кількох ділянках (Київ-Харків, Харків-Сімферополь тощо) вони організували окремі маршрути з мінімальною кількістю зупинок, обізвавши все це «швидкісним рухом». Наприклад, раніше пасажирський потяг з Києва до Харкова йшов близько восьми годин із середньою ділянковою швидкістю близько 60 км/год. і мав 12 зупинок, на які з урахуванням гальмування, стоянки й прискорення йшло понад дві години часу. Тепер кількість проміжних зупинок зменшили до двох, заощадивши майже дві години і, природно, скоротивши час доставки пасажирів до шести годин, а середню ділянкову швидкість підняли з 60 до 75 км/год. Тобто ті самі старі радянські локомотиви, практично з тими самими вагонами, рухаються по тих самих рейках із середньою швидкістю пасажирського потяга початку ХХ століття. Але це помпезно названо «швидкісним рухом». За цей славний подвиг ціла група високопоставлених залізничників стали Героями України. Та тільки за цим можна констатувати, що притаманні радянській системі «чудові особливості» - показуху й окозамилювання - у пострадянській Україні примножено.

Радянська економічна спадщина та її використання

Досі багато наших громадян вважають, що радянська влада перетворила Україну з відсталої сільськогосподарської провінції, з переважно селянським населенням, у промислово розвинену республіку з високим науково-технічним і виробничим потенціалом. На їхню думку, в 1991 році незалежна Україна отримала від СРСР багату спадщину, яку останні 20 років вона бездарно розбазарює, не зумівши до цього часу за обсягом ВВП досягти рівня 1990 року. Спробуємо розібратися з двома частинами цієї тези.

Спочатку обговоримо отриману країною «багату спадщину». У виданому 1991 року в київському видавництві «Техніка» держкомстатівському збірнику «УРСР у цифрах 1990» містяться підсумкові дані з економіки України наприкінці її існування у складі Радянського Союзу. До позитивів промисловості УРСР на той момент автори відносять перше місце у світі за кількістю сталі (1059 кг) та залізної руди (2121 кг) на душу населення і 51 мільйон тонн зібраних зернових (майже 1000 кг на одного українця). В Україні 1990 року видобуто 164,8 млн. тонн вугілля й виготовлено 106,2 тис. тракторів (майже в сім разів більше на душу населення, ніж у США). Люди старшого й середнього покоління, які не встигли забути переваги радянського життя, можуть оцінити гумор радянської статистики - виявляється, в УРСР випускалося в рік 3,8 пари взуття на кожну людину проти 0,8 у США, 1,1 у ФРН і 0,8 у Японії. А ми й не здогадувалися, що можемо взути половину Європи і їздили по туфлі й чоботи до Москви, а хто міг - до НДР або Чехословаччини.

Однак, якщо залишити осторонь гумор і сарказм, то наведені статистичні дані наочно показують на прикладі УРСР усю убогість радянської економіки та її цілковиту невідповідність стандартам і критеріям розвинених країн. Проста людина не відчувала ні радості, ні задоволення від того, що на неї припадала 1 тонна сталі, 3 тонни вугілля, 3,8 пари взуття, з яких, швидше за все, три пари становили солдатські чоботи й домашні тапочки, а до них - безліч ні до чого не придатної, крім здачі на брухт, сільськогосподарської, будівельної чи військової техніки. До речі, давно вже настав час списати в архів міф про високий рівень радянського військово-промислового комплексу. Неефективна радянська промисловість могла масово випускати застарілі танки, гармати, гаубиці і, головне, міни та снаряди, з якими й через 20 років не знаємо, що робити. Освоїти ж високоточні, інтелектуальні системи озброєння з нашим рівнем економіки ми не змогли. Справжній рівень радянської військової техніки, порівняно із західною, добре проілюструвала війна США в Іраку, де армію Саддама Хусейна, оснащену радянськими системами озброєння, було розбито за кілька тижнів, а втрати воюючих сторін у живій силі та бойовій техніці співвідносилися, у кращому разі, як 1 до 100. Що стосується сучасних ракетних систем, то в радянські часи відомості про їхню точність і ефективність, звісно, були засекречені. А в пострадянський час ми переконалися в їхній «точності», коли під час військових навчань ракети влучали в житлові будинки й пасажирські літаки. Ще одним промовистим показником «високого рівня радянського ВПК» є жалюгідні спроби конверсії військових і напіввійськових заводів у 90-ті роки ХХ століття. Продуковані ними міні-трактори, сівалки й тролейбуси підозріло нагадували невдалі бронетранспортери, а каструлі й соковарки - солдатські каски й казанки. Тому вцілілі військово-промислові підприємства тихо згорнули конверсію й за інерцією продовжували у значно менших обсягах випускати безнадійно застарілу військову техніку, продаючи її за копійки на брухт Китаю, країнам-ізгоям і кримінальним терористичним структурам по всьому світі.

Відомо, що символічним показником технологічного та наукового рівня національної економіки в промислову епоху є автомобілебудування. У цьому зв’язку символом радянської економіки можна вважати «запорожець» - єдиний повністю вітчизняний легковий автомобіль, оскільки інші модифікації («жигулі», «волга», ЗіЛ і «москвич»), як відомо, є застарілими моделями Fiat, Ford тощо. Радянська промисловість масово випускала напівфабрикати і за великим рахунком ні до чого не придатну продукцію. Після падіння залізної завіси радянські люди остаточно переконалися, що наші машини, інструменти, телевізори, праски, будівельні матеріали, не кажучи вже про товари першої необхідності (меблі, одяг, взуття тощо), навіть порівнювати не можна із західними.

З уже згаданого держкомстатівського збірника можна вичитати, що в 1990 році експорт УРСР мав примітивний, переважно сировинний, характер - понад 70% його становили сировина й матеріали. З 23,3 млн. працездатного населення 13,7 млн. були робітниками (майже 60%), а 3,5 млн. - колгоспниками (15%). У ці роки в розвинених країнах Європи і США в сільському господарстві працювало від 3 до 5% трудящих, а кількість власне робітників не перевищувала 15%. Це означає, що на момент розпаду СРСР у країні «розвиненого соціалізму» збереглася примітивна система неефективної промисловості та непродуктивного сільського господарства, з перевагою ручної і слабко механізованої праці. З економічного погляду ця «багата радянська спадщина» нагадувала валізу без ручки, і оптимальним варіантом її використання був «японський шлях» - зруйнувати всі ці безнадійно застарілі заводи й фабрики і заново створити промисловість постіндустріальної епохи, як це зробили японці після поразки в Другій світовій війні. Однак для цього в нових пострадянських держав, у тому числі й України, не було ні людських ресурсів, ні волі, ні коштів, ні здатності й бажання домовитися з Заходом про грошову й технологічну допомогу.

Тому пострадянська Україна дійсно продовжує експлуатувати (розбазарювати) убогу пострадянську спадщину, не створюючи нічого нового. За 20 років у нас не побудовано жодної нової електростанції чи шахти, не введено в експлуатацію жодного нового великого заводу чи залізничної магістралі, не зроблено навіть перших кроків щодо створення високотехнологічного інформаційного виробництва. Зношеність основних фондів переважної більшості наших підприємств і, що особливо небезпечно, інфраструктури (верстатів, трубопроводів, локомотивів, вагонів, ліній електропередачі тощо) перевищила на даний момент 60-70% і, так само як у Росії, створює реальну загрозу масштабних техногенних катастроф.

Пострадянська Україна зберегла сировинний характер свого експорту, заробляючи переважно на вивозі металу, хімічної сировини та необроблених сільгосппродуктів. За міжнародними рейтингами Україна належить до країн з низьким середнім рівнем доходу на душу населення - в 2009 році вона мала 2840 доларів на душу населення і посідала 135-е місце у світі (майже в 3,5 разу поступаючись за цим показником навіть Росії і в десятки разів - розвиненим країнам). За енергоємністю своєї економіки Україна також посідає одне з останніх місць у світі. Нереформована з радянських часів структура промисловості, в яку не вкладаються кошти навіть для елементарного підтримання статус-кво (капітальний і поточний ремонт), часто створює небезпечні аварійні ситуації і «консервує» непродуктивну систему праці. Заводи і фабрики, які просто розвалюються, поміняли назви, але не технологію та організацію праці, колгоспи й радгоспи, масово викидають працівників на вулицю. Тому в Україні майже третина працездатного населення (близько 6,5 млн.) змушена виїжджати за кордон, заробляючи тяжкою, як правило некваліфікованою, працею в Європі та Росії кошти для утримання своїх родин. У суспільстві спостерігається різке розшарування населення за доходами, наростає соціальна напруженість. З жалем доводиться констатувати, що як економічно, так і соціально, при збереженні нинішньої ситуації, країна дедалі ближче підходить до краю прірви.

Радянська ментальна спадщина України

У ХХI столітті основним багатством держави є людські ресурси. Сучасна історія показує, що сформована в соціумі висока й ефективна організаційна національна культура часто забезпечує успіх держави незалежно від природних умов і сировинних ресурсів. Найяскравіші докази цієї тези - долі Фінляндії і Японії, народи яких, живучи в досить суворих кліматичних умовах, не маючи чорноземів, нафти, газу та інших запасів мінеральної сировини, переживши трагічні втрати і лихоліття Другої світової війни, зуміли за кілька десятиліть піднятися на рівень найбільш розвинених і благополучних націй.

Україна ж у минулому столітті пережила демографічну катастрофу, від якої не може оговтатися досі. Складний конгломерат сільської архаїки та радянської ідеології сформував химерну систему загальнопоширених цінностей. Жорстокі умови виживання змусили людей пристосовуватися і, образно кажучи, не висовуватися (звідси - «моя хата скраю, нічого не знаю»), відсутність підприємливості та креативності, насторожене ставлення до оригінальності, бажання у навчанні, на роботі і в побуті розчинитися в масі (бути як усі).

В першій половині ХIХ століття, за Миколи I, у царській Росії сформувалася національна ідея у вигляді знаменитої тріади - «православ’я, самодержавство і народність». Принцип народності - настійливе підкреслення прекрасних рис простого народу і його органічної єдності з владою - виявився напрочуд живучим. Спочатку його підхопили революційні демократи, потім філософськи й художньо розвинули великі письменники, а потім використовували у своїх цілях, здобувши владу, більшовики, довівши до повного абсурду. Що більше влада гнобила народ, то гучніше лунали її мантри про мудрий, добрий, працьовитий і талановитий народ, якому належать земля, надра, заводи й пароплави, і якому віддано служать (!) партія та адміністративно-державний апарат. Усіляко підкреслювалося, що Країна Рад є робітничо-селянською державою. І найцікавіше, що на свій спотворений лад це відповідало дійсності. В СРСР селяни та робітники нічого не мали й нічого не вирішували - уся влада належала комуністичному апарату й призначуваній ним державній і регіональній адміністрації. Однак формування й поповнення радянської номенклатури відбувалося переважно за рахунок соціально близьких, так званих трудових верств.

У країні склався «яничарський принцип» виховання й розміщення кадрів, коли нові керівники всіх рангів, полум’яні комсомольці й комуністи підбиралися й виховувалися переважно з молодих робітників і селян, які вирізнялися здебільшого цинізмом, безпринципністю й готовністю йти по трупах заради кар’єрного успіху. Від самого початку більшовики проголосили принцип: «кожен матрос і кухарка можуть керувати чим завгодно, у тому числі державою». Тому головами перших колгоспів партія масово призначала пролетарів, генералами й маршалами - простих солдатів і унтер-офіцерів, директорами заводів - напівписьменних робітників, а ректорами вишів - недовчених студентів. Освіта, виховання й досвід не відігравали ніякої ролі.

«Кухарчині діти» з часів Сталіна заполонили владні структури всіх рівнів і, на жаль, досі на пострадянському просторі є основою номенклатури. Причому йдеться аж ніяк не про соціальне походження, а про моральний, освітній, професійний і культурний рівні цього паразитичного прошарку суспільства. Щоправда, тепер вихідців із соціально-близьких верств замінили «свої люди» (родичі, куми й земляки нової-старої номенклатури), яким, щоб обійняти високі посади, немає жодної потреби обтяжувати себе освітою, вихованням і практичним досвідом.

Україні ще з часів Богдана Хмельницького не щастило з національною елітою, значна частина якої вирізнялася холуйством, відсутністю почуття власної гідності й справно служила іншим державам (Литві, Польщі, царській Росії, СРСР), а не своєму народу. На жаль, і за останні 20 років у країні, по суті, не сформувалася проукраїнська еліта, здатна консолідувати націю і запропонувати реальні шляхи модернізації економіки і держави.

Неприродний відбір, що дістався нам у спадок від радянської влади, сприяв розмитості й невизначеності ціннісних критеріїв нашого суспільства. Негативне ставлення до приватної власності та вільної конкуренції, неповага до успіху й багатства, у тому числі інтелектуального, байдужність до всього, що виходить за вузькі рамки особистих матеріальних інтересів, притаманні багатьом нашим людям. Відсутність мотивації до якісної освіти і праці не сприяє працьовитості й прагненню сумлінно вчитися - «вони роблять вигляд, що нам платять, - ми робимо вигляд, що працюємо». У соціумі поширені інфантильність, «зрівнялівка», патерналізм і підліткова психологія. У всіх наших бідах і негараздах винні зовнішні й внутрішні вороги та начальники. Ми цілком справедливо критикуємо владу за корумпованість і неефективність, при цьому забуваючи, що більшість населення не здобуває освіту, а купує «кірочки про освіту», по блату влаштовується й прилаштовує своїх близьких на роботу, ховає в тінь свої доходи й зарплати, за найменшої можливості «несе» усе що можна з підприємств, бере дрібні хабарі.

Ідея «народництва» пустила в Україні особливо глибоке коріння. Навіть у пострадянській Росії в путінські часи соціологам і серйозним публіцистам дозволено в малотиражних журналах аналізувати негативні риси сучасного російського соціуму: масовий алкоголізм, наркоманію, агресивність, відсутність працьовитості тощо. В Україні ж тема народного менталітету досі табуйована. Про наш народ - або добре, або нічого. Не тільки влада, а й інтелектуальна українська еліта не бажає серйозно спілкуватися з народом, пояснюючи частку його провини низькою якістю життя. Наші люди, на відміну від європейців, у своїй більшості не бажають визнати тезу: який народ - така й влада. Безвідповідальність, неосвіченість, низька побутова й трудова культура значної частини соціуму автоматично призводить до брудних під’їздів, розбитих доріг, непродуктивного сільського господарства, неефективної промисловості, перекрученої історії, «дутих героїв», сфальсифікованих виборів і корумпованої влади. Настав час зрозуміти, що в сучасному жорсткому світі для досягнення особистого, суспільного й державного успіху потрібні індивідуальна відповідальність, висока соціальна довіра, консолідація та організованість більшої частини суспільства.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що незалежній Україні дісталася від СРСР вкрай неприваблива спадщина. За минулі 20 років у країні, по суті, навіть не розпочався процес осмислення, і тим більше подолання тяжких політичних, демографічних та економічних наслідків радянської влади. Невизначеність і безвідповідальність зовнішньої політики пострадянської України викликає втому й роздратування не тільки США і Європи, а й Росії. Відсутність сучасної економічної і технологічної модернізації, разом з неминучим виходом з ладу радянської промислової бази та інфраструктури, дедалі ближче підводить країну до економічного та соціального колапсу. Усе це поглиблюється ментальним та ідеологічним розколом суспільства та поширеністю в ньому архаїчних і «совкових» стереотипів. Намальована картина не сприяє створенню святкового ювілейного настрою. Виникає запитання: «що далі?».

Related video

Не дуже доречно напередодні ювілею незалежності обговорювати апокаліптичні сценарії подальшого розвитку країни. Хочеться вірити, що Україна зможе нарешті позбутися не тільки «совєтскості», а й «постсовєтскості». Залишається сподіватися, що молоде покоління незалежної України, меншою мірою заражене метастазами облудної ідеології та «совкового» виховання, зуміє найближчим часом висунути зі свого середовища проукраїнську політичну та інтелектуальну еліту, створить громадянське суспільство й консолідує націю навколо конструктивних цілей і завдань, здатних вивести країну у число розвинених, успішних і справді демократичних держав. І тоді наступні ювілеї державної незалежності ми святкуватимемо з набагато більшим ентузіазмом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}