Маркс, Енгельс і Росія

ХХ століття пройшло в Росії (Радянському Союзі) під знаком марксизму-ленінізму. Це вчення пронизувало всі сторони життя суспільства - політику, економіку, науку, культуру - і навіть особисте життя радянської людини. Не тільки на суспільствознавчих, гуманітарних та природничих, а й на технічних факультетах, вивчаючи історію КПРС, науковий комунізм і марксистсько-ленінську філософію, студенти мусили простудіювати й законспектувати масу першоджерел - насамперед праці Маркса та Енгельса. Десятки інститутів, сотні кафедр, тисячі дослідників і мільйони студентів, здавалося б, мали в найменших деталях вивчити канонічні тексти вождів і знайти там відповіді на головні питання економіки, політики та філософії. Насправді все було не так просто й однозначно.

Творча спадщина вождів пролетаріату

Попри всю неоднозначність і суперечливість ставлення сучасних учених, у тому числі й вітчизняних, до основоположників марксизму, не викликає сумнівів, що вони - історичні особистості, які значною мірою вплинули не тільки на хід громадської думки, а й на розвиток цілих країн та народів у ХХ столітті. Що стосується Росії, цей вплив був особливо глибоким і всеосяжним. Немає інших іноземних мислителів, які б настільки серйозно вплинули на життя Росії. Більше того, багато ідей марксизму-ленінізму так глибоко вкоренилися в нашій свідомості (і підсвідомості), що й через 20 років після розпаду СРСР значною мірою визначають суспільне життя, економіку та політику. Допитливий дослідник новітньої російської історії, цікавлячись подіями ХІХ і ХХ століть, навряд чи може пройти повз такі питання:

1. Хто вони - засновники такого впливового вчення?

2. Як вони ставилися до Росії - країни, в якій їхні ідеї були сприйняті найбільш захоплено?

3. Наскільки точно й адекватно більшовики сприйняли і використали ідеї Маркса та Енгельса у процесі побудови соціалізму?

4. Яка природа «російської піддатливості» марксизмові й нездатності вилікуватися від його впливу такий тривалий час?

Марно шукати серйозні відповіді на ці запитання в офіційній радянській історіографії. Там усе прилизано, гладко й трафаретно. Маркс і Енгельс - найбільші мислителі і вчені. До Російської імперії вони ставилися як до тюрми народів, а до російського народу - з повагою. Що стосується більшовиків - то вони єдині справжні й послідовні учні Маркса та Енгельса, творчо розвивають їхнє велике вчення. Питання «російської піддатливості» марксизмові тоді не стояло, бо все прогресивне людство не могло не піддатися такому очевидно справедливому й геніальному вченню, яке в найближчому майбутньому завоює весь світ.

Сучасні серйозні історики майже не цікавляться Марксом, Енгельсом і їхнім вченням. А дарма. Це, по-перше, те ж саме що не цікавитися корінням і витоками важливих історичних процесів, а по-друге, під час вивчення біографій, і особливо - праць, Маркса й Енгельса випливають дуже цікаві факти.

Багатотомне повне зібрання творів їхніх праць, навіть якщо не враховувати незавершених рукописів, нотаток та листів, переконливо свідчить, що більша частина творчості Маркса й Енгельса присвячена оперативним відгукам на поточні події ХІХ століття і створювалася у вигляді коротких нарисів та статей, які регулярно публікувалися у «лівих» газетах. Впадає в око нерівноцінність спадщини Маркса й Енгельса, яку останній усвідомлював і підкреслював. Практично всі твори Енгельса, навіть великі («Анти-Дюрінг», «Походження сім’ї, приватної власності та держави» і т. п.) вторинні - це типова публіцистика, у крайньому разі - критика.

Постать Маркса - набагато більшого масштабу. Перш за все, він самостійно сформулював кілька революційних оригінальних ідей: матеріалістичне розуміння історії, роль класової боротьби в поступальному розвитку людства, послідовний перехід від однієї історичної формації до іншої у процесі історичного розвитку, принципи діалектичного матеріалізму...

Незважаючи на наявність у Маркса низки серйозних наукових праць, більшість його друкованої спадщини, як і в Енгельса, належить до оперативної журналістики. Активна громадська позиція і, можливо (особливо в Маркса), фінансові труднощі примушували обох вождів багато свого часу витрачати на опрацювання поточної політичної, економічної та військової інформації і написання численних статей-відгуків. Що стосується практичної (революційної) діяльності, то, як відомо, на цьому терені їхні успіхи дуже скромні і не йдуть у жодне порівняння з досягненнями Леніна.

Російські теми

Інтерес до Росії та «російських тем» у Маркса і Енгельса проявився, судячи з їхніх творів, ще в 40-х роках ХІХ ст., спочатку у зв’язку зі слов’янським (панславістським) рухом в Австрії і Туреччині. Російські теми порушуються у творах вождів у 50-х роках часто, - чимало їхніх статей і нарисів присвячені Кримській війні, військовим подіям на Кавказі та в Середній Азії, а потім - і на Далекому Сході. У 60 - 70-х роках Маркс і Енгельс обговорюють селянське питання в Росії.

Впадає в око інформованість класиків марксизму в питаннях російської політики, економіки та в особливостях соціальних процесів в імперії. Маркс мав усі підстави написати (Лист до редакції «Вітчизняних записок», 1877 р.): «Щоб мати можливість зі знанням справи судити про економічний розвиток Росії, я вивчив російську мову і потім упродовж довгих років вивчав офіційні та інші видання, котрі стосуються цього предмета». Яскравим прикладом інформованості і серйозного інтересу Маркса до Росії є незавершені «Нотатки про реформу 1861 р.», написані ним незадовго до смерті в 1882 р. Дуже цікаво, що Маркс у цих нотатках наводить статистичні дані про російський експорт у Європу за 1877 р., згідно з якими:

«Вартість усіх вивезених товарів = 508 млн. руб.;

вивезено 30,5 млн. чвертей хліба = 264 млн. руб.;

худоби = 15,7 млн. ??руб.;

льону = 67, 7 млн. руб.;

пеньки = 16,8 млн. руб.».

Таким чином, сировинна (сільськогосподарська) складова експорту в 1877 р. становила
364 200 000 руб., або близько 72%. На жаль, і через 130 років в економіці Росії мало що принципово змінилося - все та ж сировинна спрямованість експорту, хіба що зерно і пеньку замінили на нафту й газ.

Повернімося до питання ставлення Маркса й Енгельса до Росії. У статті «Німеччина і панславізм» Енгельс пише: «У 1848 р. слов’янський рух спалахнув із новою силою... Але тут зразу виявився його глибоко реакційний характер... Австрія не менш явно визнала свою нежиттєздатність, коли вирішила закликати цю слов’янську допомогу (слов’янських частин Австрії і армії Росії. - курсив та прим. автора) проти трьох націй у її володіннях, які тільки й володіють історичними життєвими силами і виявляють їх, - проти німців, італійців та угорців.

Щоб заново утвердити уявні національності (?!) (чехів, словаків, словенців, українців, сербів і т. д. - Ю.С.), панславісти оголосили себе готовими принести в жертву російсько-монгольському варварству восьмисотлітню фактичну участь у цивілізації. Хіба це не було природним результатом руху, який почався з рішучої реакції проти ходу розвитку європейської цивілізації і прагнув повернути назад світову історію?»

Погодьтеся: такий пасаж стосовно не тільки «російсько-монгольського варварства», панславізму, а й «уявних націй» в устах одного з батьків інтернаціоналізму звучить, щонайменше, дивно. Проте коли вдуматися, то нічого дивного в такому погляді класиків марксизму на слов’ян і Росію немає. Маркс і Енгельс були людьми свого часу, багато в чому - типовими європейськими інтелектуалами, які поділяли європоцентристські погляди сучасників. У середині ХІХ століття в Європі остаточно сформувалася ідеологія націоналізму, яка суперечила марксистському вченню. Вожді марксизму вважали, що «Робітники не мають батьківщини... Національна відособленість і протиріччя між народами дедалі більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії... Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення» («Маніфест Комуністичної партії»). Вчення класиків призначалося не якимсь середнім класам або, тим більше, гнилій інтелігенції, а єдиному прогресивному рушію історії - пролетаріату. «Середні стани: дрібний промисловець, дрібний торговець, ремісник і селянин - усі вони борються з буржуазією для того, щоб врятувати своє існування від загибелі, як середніх станів. Вони, отже, не революційні, а консервативні. Навіть більше, вони реакційні: вони прагнуть повернути назад колесо історії».

Тепер стає зрозуміло, чому Маркс і Енгельс вважали за свій обов’язок боротися з будь-якими проявами націоналізму, а тим більше з боку «варварських і уявних націй».

У 50-х роках ХІХ століття йде повномасштабна війна Росії з Туреччиною, Англією, Францією та Сардинією. У вітчизняній історіографії цю війну заведено називати Кримською. Проте Маркс і Енгельс, які жваво відгукнулися на війну десятками нарисів та статей, аргументовано доводять, що насправді вона велася на кількох фронтах: у Фінляндії, Прибалтиці, Криму, на Камчатці та Кавказі. І була з боку Росії загарбницькою. У працях вождів світового пролетаріату, написаних у 50-х роках, дуже перепало не тільки російському царизму і його агресивній зовнішній політиці, а й російській армії, російським полководцям, офіцерам, чиновникам і навіть, як буде показано нижче, російським солдатам.

У статті «Успіхи Росії на Далекому Сході» Енгельс пише: «Посилення розпаду Туреччини та встановлення свого протекторату над її християнськими підданими - такими були цілі, до яких Росія прагнула на початку війни... Безперечно, російські агенти причетні до всіх повстань і змов останнього часу в Боснії, Сербії, Чорногорії та на Криті». У жодному разі не стаючи на позицію Туреччини та європейських країн і критично ставлячись до їхньої зовнішньої політики, Маркс і Енгельс, однак, категорично відкидають «шляхетні мотиви» війни з боку Росії (визволення християнських народів з-під турецького ярма і захист своєї території від європейських загарбників). Вони неодноразово підкреслюють економічну та військову неспроможність Росії і, що найбільш прикро, ущербність людського потенціалу імперії. У статті «Російська армія» Енгельс 1855 р. пише: «Не меч і куля противника, не хвороби, які неминучі в багатьох частинах Південної Росії, навіть не необхідність довгих переходів дуже спустошують ряди російської армії, а ті особливі умови, в яких російський солдат вербується, муштрується, марширує, навчається, харчується, одягається, розквартировується, керується командирами і воює, служать причиною того жахливого факту, що майже вся російська армія (близько 600 тис. чол.), яка існувала 1853 р., вже зникла з обличчя землі, не примусивши противника зазнати і третини тих втрат, яких вона сама зазнала».

У серйозній аналітичній праці «Армії Європи» Енгельс деталізує свою вбивчу критику окремих верств російського військового і цивільного суспільства: «Унтер-офіцери, як ми вже сказали, переважно рекрутуються з солдатських синів. ...З раннього дитинства пройняті духом військової дисципліни, ці хлопці не мають нічого спільного з тими солдатами, яких вони повинні навчати і якими повинні керувати. Ці унтер-офіцери являють собою в армії те саме, що на російській цивільній службі - нижчий клас чиновників, які рекрутуються з дітей тих-таки чиновників. Це коло людей, котрі відіграють підлеглу роль, хитрих, обмежених і егоїстичних, чия поверхова освіченість робить їх ще огиднішими; марнолюбні й жадібні до наживи, продавшись душею і тілом державі, вони самі тим часом щодня й щогодини намагаються продати її по дрібницях, якщо це може дати їм яку-небудь вигоду... Завдяки цій категорії людей і квітне переважно та велетенська корупція як у цивільній, так і у військовій галузях, що пронизує всі ланки державного апарату в Росії.

Досі росіяни, хоч би до якого класу вони належали, ще надто варвари, аби отримувати задоволення від занять наукою чи від розумової праці (не беручи до уваги інтриги), тому майже всі видатні люди, службовці в російській армії, - іноземці, або - що означає майже те ж саме, «остзейські» німці з прибалтійських губерній...»

У статті «Європейська війна» від Енгельса «перепадає на горіхи» вже простим солдатам: «Російський солдат - один із найхоробріших у Європі... завжди вважалося, що легше росіян перестріляти, ніж примусити їх відступити. Крім того, російський солдат статурний, міцний здоров’ям, чудовий ходок, невимогливий, може їсти й пити майже все і краще слухається своїх офіцерів, ніж будь-який інший солдат у світі. Проте російській армії не доводиться особливо хвалитися. За весь час існування Росії як такої росіяни ще не виграли жодного бою проти німців, французів, поляків чи англійців, не переважаючи їх значно своєю кількістю. За однакових умов вони завжди були биті іншими арміями, за винятком пруссаків та турків.

Основна вада російських солдатів полягає в тому, що вони найбільш неповороткі у світі... Росіяни, наслідуючи в усьому, виконують усе, що їм накажуть, або все, що їх примусять зробити, але вони не зуміють нічого, якщо їм доведеться діяти під власну відповідальність. І справді, цього важко чекати від тих, хто ніколи не знав, що таке відповідальність, і хто з такою ж пасивною покірністю піде на смерть, як коли б йому було наказано качати воду або рубати свого товариша».

Погляди й оцінки класиків марксизму на військові події середини ХІХ століття та роль Росії в цей період докорінно відрізняються від точки зору, що сформувалася в російській офіційній історіографії. І це твердження справедливе стосовно не тільки дореволюційних, а й радянських і навіть переважної більшості пострадянських російських істориків. А гіркі і багато в чому образливі думки вождів пролетаріату, особливо ті, котрі стосуються класу чиновників, -залишаються, на жаль, справедливими й актуальними для сучасної Росії.

У більш пізніх працях (70 - 80-ті роки ХІХ ст.) вони багато в чому пророчо передбачають вирішальну роль Росії у революційному процесі в Європі. Енгельс писав 1878 р.: «Російська революція вже назріла і спалахне скоро, але, раз почавшись, вона захопить селян, і тоді ви побачите такі сцени, перед якими побліднуть сцени 93 року. А якщо вже дійде до революції в Росії - зміниться обличчя всієї Європи».

Аналіз праць Маркса й Енгельса, присвячених Росії, свідчить, що вони глибоко розбиралися в зовнішній та внутрішній політиці й економіці імперії. Їхні висновки добре аргументовані й підтверджені численними посиланнями на європейські та російські друковані праці того часу. Їхні оцінки, часто образливі і зневажливі, загалом лежать у руслі європейської громадської думки. Але саме остання обставина і пояснює не просто замовчування, а практично табуювання в радянські часи теми «Маркс, Енгельс і Росія».

Вірні спадкоємці і продовжувачі

Ще одна тема, яка стосується спадщини класиків марксизму, викликає багато запитань: «Якою мірою їхнє вчення можна було використати в умовах Росії початку ХХ століття, і як більшовики це зробили на практиці?» В СРСР у часи хрущовської відлиги, а на Заході - ще раніше в реформаторському крилі комуністичного руху дедалі популярнішими ставали думки, що класики розробили свою теорію для розвинених капіталістичних країн і для відсталих сільськогосподарських держав вона мало підходить. А що стосується більшовиків, то вони перекрутили велике вчення...

Насправді легко довести, що більшовики - це не так вірні учні, як послідовні й скрупульозні виконавці практичної програми Маркса і Енгельса. Не тільки стратегія, а й їхня тактика майже дослівно, в малих подробицях списана з праць вождів пролетаріату. Для обгрунтування цього розглянемо програмні тези «Маніфесту Комуністичної партії»:

«Комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності...

Комуністи відкрито заявляють, що їхніх цілей можна досягти лише шляхом насильницького повалення всього існуючого суспільного ладу...

Заходи для завоювання політичного панування пролетаріату:

1. Експропріація земельної власності.

2. Високий прогресивний податок.

3. Скасування права успадкування.

4. Конфіскація майна всіх емігрантів та заколотників.

5. Централізація кредиту в руках держави.

6. Централізація всього транспорту в руках держави.

7. Збільшення числа державних фабрик, знарядь виробництва, розчистка під ріллю та поліпшення земель за загальним планом.

8. Однакова обов’язковість праці для всіх, заснування промислових армій, особливо для землеробства.

9. Поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню різниці між містом і селом.

10. Громадське і безплатне виховання всіх дітей... Поєднання виховання з матеріальним виробництвом».

Із цих тез видно, що Маркс і Енгельс залишили своїм вірним послідовникам докладну практичну програму дій. У ній чітко прописано необхідність переходу до планової централізованої державної економіки, з горезвісною «вертикаллю влади». У цій програмі містяться докладні рекомендації з «реформування» сільського господарства - тут закладено не тільки доцільність створення великих колгоспів та радгоспів і освоєння цілинних земель, а й формування будівельних загонів та «зелених цехів» у вузах і на промислових підприємствах для надання «дієвої допомоги селу». Сформульовано в цій програмі також основні принципи соціальної політики - зрівнялівка і патерналізм.

За великим рахунком, дії більшовиків відрізняються від марксистської програми тільки безмежною брехливістю і лицемірством в ідеології. Що ж стосується практики, то вони не відступали ані на крок від заповітів класиків.

Маркс і Енгельс у своїх основних висновках та рекомендаціях були не тільки послідовними, а й - у рамках своєї концепції - чесними і порядними. Вони, на відміну від більшовиків, не обіцяли народам мир і свободу самовизначення. Ділячи народи на «історичні» та «уявні», вони пропонували усім їм злитися в єдину пролетарську націю, в якій «національні особливості і протилежності» повністю зникнуть. Більшовики ж, повністю поділяючи цю тезу і прагнучи на практиці створити «єдиний радянський народ», спочатку обдурили численні народи Російської імперії, пообіцявши їм мир, свободу і самовизначення.

Класики не обіцяли землю селянам, неодноразово підкреслюючи «реакційність» останніх. Абсолютно погоджуючись із таким висновком і по-людожерському знищуючи в Росії, особливо - на околицях імперії (Кубань, Дон, Україна), селянство як клас, більшовики підступно обдурили селян і, пообіцявши їм землю, силоміць загнали їх у радгоспи, колгоспи та бараки промислових «будов комунізму» і побудували на їхніх крові та кістках «великий, могутній Радянський Союз».

Найцікавіше, що Маркс і Енгельс не обіцяли фабрик робітникам. Як випливає з контексту їхніх творів, під диктатурою пролетаріату вони розуміли насамперед диктатуру пролетарської держави, тобто диктатуру державного і партійного (класового) апарату, який централізовано управляв усім народним господарством в інтересах трудового народу. Робітничий клас дуже швидко відчув на своїй шкурі всі переваги такої «диктатури пролетаріату», але й він був обманутий яскравими гаслами більшовиків.

Природа «російської піддатливості» марксизмові

У зв’язку з порушеною темою постає ще одне серйозне запитання: «Чому саме Росія так близько сприйняла марксистське вчення, яке майже на століття визначило її політичний, економічний і соціальний розвиток?» Як могло статися, що європейські вчені та публіцисти Маркс і Енгельс, які створили свою теорію в інших умовах і для інших націй та держав, які характеризувалися, м’яко кажучи, зневажливим ставленням до Росії та її народів, стали на її просторах незаперечними вождями? Для пояснення цього феномену слід брати до уваги не тільки специфіку історичного, політичного та економічного розвитку країни, а й особливості етнопсихології нації, які формуються століттями і є досить стійкими. У 70-80-х рр. ХХ століття, коли у світі різко прискорилися процеси глобалізації і створення міжнародних транснаціональних корпорацій набуло масового характеру, висновками та рекомендаціями соціологів і етнопсихологів почали цікавитися не тільки вузькі академічні кола, а й політики, а також представники великого бізнесу та і менеджменту. Саме тоді було сформульовано сучасне поняття організаційної національної культури як сукупності знань, переконань, цінностей і характерних для більшої частини соціуму стереотипів поведінки та мислення.

Класичним прикладом використання досягнень етнопсихології в економіці є дослідження відомого голландського соціолога Г.Гофстеде, який на підставі широких досліджень у 40 країнах світу виділив чотири функціональні шкали, котрі характеризують організаційну національну культуру:

1. Дистанція влади, що визначає культуру влади і показує, які погляди на нерівність владних повноважень різних державних інститутів і людей переважають у суспільстві. Якщо дистанція влади коротка, суспільство налаштоване на рівність у повноваженнях (англо-саксонські і скандинавські нації). Якщо дистанція влади велика - в суспільстві сформувалося відносно терпиме ставлення до нерівності в повноваженнях (більшість націй Азії і Латинської Америки).

2. Неприйняття невизначеності, що характеризує, як більшість суспільства ставиться до непередбачуваності, неясності і відсутності жорстких структур. Якщо неприйняття невизначеності має низький рівень, більшість членів суспільства готові ризикувати, змінювати роботу, професію і місце мешкання (англосакси, норвежці). Якщо неприйняття невизначеності характеризується високим рівнем - люди найбільше цінують стабільність (араби, латиноамериканці).

3. Індивідуалізм/колективізм. При індивідуалізмі в суспільстві найвище цінується особиста свобода і вільна соціальна структура (західні країни та етноси). При колективізмі наріжним каменем стають загальні (національні, державні або релігійні) цінності, панують патерналістські настрої (нації Азії, Африки і Латинської Америки).

4. Мужність/жіночність, що характеризує культуру мети та завдань і показує, які ціннісні критерії переважають у зазначеному суспільстві. Мужність означає, що в суспільстві цінуються прагнення до успіху, героїзму, впевненість у собі, підвищене відчуття індивідуальної відповідальності (Японія, ФРН, США). Жіночність відбиває високу цінність стійких людських взаємин, якості життя, гнучкості та податливості (Індія, Таїланд).

Я б узяв на себе сміливість доповнити цю шкалу Гофстеде ще одним поняттям - підлітковість, яку охарактеризував би переважанням у суспільстві інфантильності, нестійкості та несформованістю ціннісних критеріїв, зниженим відчуттям індивідуальної і національної відповідальності.

Якщо не брати до уваги, безумовно, існуючих відмінностей у менталітеті французів, англійців, німців та інших європейських народів, що їх ретельно досліджував Гофстеде, то узагальнено організаційну культуру Заходу можна в рамках запропонованої парадигми охарактеризувати як індивідуалістичну, мужню, з низьким рівнем неприйняття невизначеності та короткою дистанцією влади.

Гофстеде не проводив досліджень на території СРСР, але пізніше за непрямими ознаками визначив, що, за його шкалою, організаційна культура Росії загалом протилежна західній і характеризується колективізмом, жіночністю (підлітковістю), високим рівнем неприйняття невизначеності та великою дистанцією влади.

Історичний екскурс свідчить, що вірусу марксизму дуже піддатливі яскраво виражені колективістські, жіночні або підліткові нації з довгою дистанцією влади (Росія, Китай, Куба, В’єтнам). У країнах, де організаційні національні культури, за чотирма шкалами Гофстеде, не характеризуються чіткою визначеністю (наприклад, Франція, Німеччина, Італія або Греція) і демонструють, за відповідною шкалою, швидше, середні показники, марксистська ідеологія хоча й не мала панівних позицій, але відіграла певну роль.

Що стосується держав із яскраво вираженою індивідуалістичною або мужньою ментальністю націй (США, Великобританія, Японія), то в них вочевидь був стійкий імунітет проти марксистського вчення, яке в цих країнах залишилося глибоко маргінальним.

Не слід забувати, що в середині ХІХ століття в Європі дедалі більших обертів набирав процес залучення до політичного і громадського життя відносно широких народних мас. Маркс і Енгельс одними з перших уловили ці нові тенденції і в своїх працях, суспільній та революційній діяльності зробили ставку на більшість?- «трудовий народ». Марксизм не хитрував і не просив можновладців поділитися, а з усвідомленням правоти вимагав радикального переділу власності. Таке просте, зрозуміле і справедливе вчення відповідало не тільки свідомим, а головне - підсвідомим прагненням мільйонів експлуатованих, принижених і ображених, які вели тоді тяжку боротьбу за виживання.

Громадська думка Заходу сприйняла марксизм як серйозне попередження. Значною мірою завдяки Марксу та Енгельсу дедалі більше представників західного істеблішменту почали розуміти небезпеку, якою загрожує недооцінка вимог і прагнень широких мас трудового народу. В другій половині ХІХ ст. на Заході почав формуватися такий нелюбимий Марксом і Енгельсом середній клас, представники якого з повагою ставилися до науки та нових технологій і здебільшого не сприймали ідеалів «соціалістичного мурашника», позбавлених свободи, будь-якої мотивації до творчої праці та поваги до особистості.

Зовсім інша ситуація склалася на той час у Росії. По-перше, переважна більшість трудового народу, майже всуціль неписьменного, ображеного й приниженого, відчувала страшні утиски з боку панівних класів, і рівень ненависті з боку робітників та селян до панів «зашкалював». По-друге, на відміну від Заходу, у Росії в середовищі панівних класів століттями формувалися гостра конфліктність і взаємне неприйняття: мале й середнє чиновництво, нижчі чини офіцерського корпусу та різночинна інтелігенція майже такою ж мірою, як і простий народ, вважали себе приниженими і гостро ненавиділи «високих панів». По-третє, на все це накладався національний гніт нацменшин - поляків, українців, латишів, євреїв, татар тощо, який часто мав бездумний тупий, брутальний і образливий характер.

Що стосується трудового народу - а напередодні Жовтневої революції понад 80% населення Росії становили селяни, - то, як точно зазначив Маркс, їм була абсолютно далека ідея приватної власності на землю, і за своїм духом та традиціями вони були, за великим рахунком, стихійними марксистами.

Тому зовсім не випадково під час Першої світової війни, яка загострила класові та національні суперечності, в Росії відбулася спочатку Лютнева революція, що продемонструвала повну нездатність панівних класів узяти під контроль розбурхану народну стихію, а потім - Жовтнева революція, яку зуміли «осідлати» марксисти-більшовики. Гасла більшовиків, усупереч думці лібералів та «грунтовиків», були близькі й зрозумілі більшості населення Росії. Не так відносно нечисленні пролетарі, як солдати і матроси деморалізованої армії (а це були на 90% вихідці з бідного безземельного селянства), підбурювані численними представниками різночинної інтелігенції, у тому числі й національної (польської, латиської, єврейської, української, грузинської і т.?д.), стихійно піднялися на боротьбу з чужою і порочною владою, яка довела народ до краю.

А коли більшовики кинули в цю розпечену масу гасло: «Мир - народам, земля - селянам, фабрики - робітникам - повернути народу награбоване», успіх їхньої політики спочатку було забезпечено. Пізніше народи Росії замість миру і свободи, аж до державного самовизначення, отримали безперервну боротьбу з «буржуазним націоналізмом», голодомори, депортацію; селяни замість землі отримали розкуркулювання і колективізацію з колгоспами, радгоспами та набагато жорсткішим, ніж за царату, покріпаченням. А робітники, замість фабрик і диктатури пролетаріату, отримали диктатуру партійного й адміністративного апарату і абсолютне безправ’я не тільки в політичному та громадському житті, а й на виробництві. Проте було вже пізно: більшовики швидко знищили або вигнали з країни майже всіх інакодумців, створили монолітну диктатуру партійно-державного апарату і побудували тоталітарну державу з абсолютним контролем не тільки політичного, економічного і духовного, а й, по суті, приватного життя громадян цього суспільства.

Більшовики на підсвідомому рівні відчували, що утриматися при владі вони зможуть лише в обстановці нескінченної боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами. Тому «призначення ворогів», як і «призначення героїв» було чи не головною справою партійного апарату. Що ж стосується економіки, то планова централізована державна (все чітко - за заповітами Маркса) система господарювання із самого початку продемонструвала свою абсолютну неефективність. Ні в сільському господарстві, ні в легкій, ні у важкій промисловості, за винятком військово-промислового комплексу, на який було кинуто чи не всі фінансові та інтелектуальні ресурси країни, радянська система не змогла досягти вагомих результатів.

Якщо радянська планова централізована система господарювання ще могла давати певні результати під час переходу від сільськогосподарського до індустріального ладу, у масовому розорюванні земель, будівництві заводів-гігантів, які випускають у величезних, нікому не потрібних кількостях метал, верстати, трактори та гармати, - то для побудови сучасної, високотехнологічної і наукоємної економіки вона була зовсім не пристосована. Радянський Союз ще протримався у 70-х - на початку 80-х рр. ХХ ст. за інерцією й за рахунок експорту нафти. Але, щойно світові ціни на нафту різко впали, - настав неминучий крах радянської системи.

Пострадянський синдром

А далі на території колишнього СРСР відбулися, здавалося б, різновекторні події, які, втім, можна об’єднати загальним терміном - пострадянський синдром. Це складне явище можна охарактеризувати збереженням у суспільній свідомості більшості соціуму цих країн радянської (марксистсько-ленінської) системи цінностей та - значною мірою через це - нездатністю цих держав на сучасний лад трансформувати і економіку, і політику.

Здавалося б, більшість населення колишнього СРСР на власному гіркому досвіді мало переконатися в повному провалі марксистсько-ленінського проекту побудови соціалізму. Економічна, політична і соціальна практика в СРСР і, що особливо переконливо, у Німеччині, Кореї та Китаї (на прикладі порівняльних показників якості життя в різних частинах цих країн із, відповідно, плановою соціалістичною та ринковою економіками: НДР - ФРН, КНДР - Південна Корея, КНР - Тайвань), незаперечно довела повний крах марксизму. Однак слід брати до уваги, що систематичне нищення та залякування кращої - творчої, оригінальної і думаючої - частини суспільства призвело до жахливої деградації людського матеріалу, яка спотворила навіть трудові і побутові звички й традиції народу. У суспільстві запанували «пофігізм», показуха, не тільки велике, а й повсюдне дрібне злодійство, рівень соціального капіталу - взаємної довіри - упав майже до нуля.

Метастази більшовизму пронизали за 70 років практично все радянське суспільство. На жаль, навіть ті його верстви, які вважали і тепер вважають себе противниками марксизму і радянської системи, серйозно заражені цією інфекцією. Часто, не усвідомлюючи цього, у своїй політичній, господарській і навіть науковій діяльності, позиціюючи себе лібералами, ринковиками та європейцями, вони залишаються багато в чому «більшовиками».

На пострадянському просторі не відбулося переосмислення ні своєї, ні чужої історії. Тому переважна більшість нас продовжує жити зі старими міфами, старими фільмами, старими героями і безнадійно застарілими принципами управління. У свідомості не тільки народу, а й еліти міцно вкоренилася марксистська думка про те, що «кожна кухарка може керувати підприємством і навіть державою».

Наше «колективне свідоме, та й несвідоме» містить строкату і вигадливу суміш архаїчних (феодально-кріпосницьких) традицій і марксистських принципів:

- неповага до окремої особи і низька ціна людського життя, переваження у свідомості більшості патерналістських настроїв, особиста безвідповідальність;

- жорсткий поділ усіх людей на два сорти: свої і чужі;

- вічні пошуки внутрішніх та зовнішніх ворогів і постійна боротьба з ними «до переможного кінця»;

- неповага до знань, терпимість до брехні і лицемірства в історії, політиці та громадському житті, віра в міфи і дива;

- агресія, злість і заздрість до чужих, особливо «розумних», успішних та багатих;

- неповага до приватної власності, особливо сусідської.

Можуть зазначити, що неправильно «вішати всіх собак» на марксизм, що Маркс і Енгельс прямо не проголошували цих принципів у своїх працях. Але час уже зрозуміти: абсолютно не важливо, що проголошується у тому чи іншому вченні, - важливіше, до яких результатів призводять проголошені принципи та системи цінностей. А марксизм, як довела практика його застосування в різних країнах, неминуче призводить до розрухи не тільки в економіці, а й у головах людей, котрі беруть на озброєння його «справедливі» гасла і заклики.

Зважаючи на вищевикладене, можна констатувати, що на пострадянському просторі не тільки в політиці, економіці, а й у системі життєвих цінностей значною мірою зберігаються елементи марксистської ідеології. Радикальний дух вчення Маркса і Енгельса є іноді несвідомо важливою складовою світогляду як простих людей, так і можновладців. На жаль, навіть через 20 років після краху радянської системи є всі підстави сказати про Росію, перефразувавши слова великого національного поета: «Здесь русский дух, здесь Марксом пахнет».