ПОРОЧНЕ КОЛО ДОРОТІ ПАРКЕР

1944 року американське видавництво Viking Press розпочало випуск спеціальної «портативної» книжкової серії, призначеної передусім для фронтовиків. Серія виявилася настільки вдалою завдяки своїй компактності та презентабельності, що виходить і понині. З перших її десяти книжок на сьогоднішній день перевидаються лише три: Біблія, Шекспір і Дороті Паркер. Крім цього окремого факту, що свідчить про місце письменниці в американській культурі, є ще красномовніший: із часом її тексти розтаскали на афоризми та крилаті фрази, повторюючи які, люди часто вже і не пам’ятають, кому належить авторство...

«Лицарі круглого столу» та їхня королева

Попри чотири спроби самогубства, Дороті Паркер прожила порівняно тривале життя — із 22 серпня 1893-го по 7 червня 1967 року. Втім, задовго до своєї смерті вона перейшла в розряд «класиків» — писала й публікувалася мало, а поява її імені в періодиці викликала в молодих сучасників здивування: «Це та сама Дороті Паркер? Вона ще жива?..» І справді, її епоха випала на період між двома світовими війнами — на знамениті американські «ревучі 20-ті» і «депресивні 30-ті». Тоді вона була найпопулярнішим автором в Америці, якого найбільше публікували.

Як і належить справжній знаменитості, у Дороті Паркер є своя легенда, пов’язана з невеличким, але відомим колом літераторів, критиків і видавців, які облюбували для своїх регулярних зустрічей за ланчами й обідами ресторан готелю «Алгонкін», який відкрився на початку ХХ століття в театральному районі Манхеттена. Прекрасно розуміючи вигоду репутації одного з богемних центрів Нью-Йорка, хазяїн ресторану толерантно ставився до багатогодинних посиденьок і не надто поважної поведінки неспокійних клієнтів. А щоб їм було просторо й зручно, спеціально для них був поставлений великий круглий стіл.

За загальним визнанням, найяскравішою і дотепною з завсідників круглого столу в «Алгонкуїн» була Дороті Паркер, яку неспроста називали «поміссю Попелюшки та леді Макбет»: у неї були манери вихованої панянки й тихий мелодійний голос, яким вона час від часу бурмотіла їдкі зауваження, часто приправлені міцними слівцями, а ще частіше це було витончене лихослів’я. Так, із приводу однієї відомої в літературних колах діячки, вона зауважила, що та знає 18 мов і на жодній з них не може сказати «ні». На повідомлення про смерть американського президента Калвіна Куледжа, який не надто виявляв політичну активність і, за чутками, проводив більшу частину часу на риболовлі, вона відгукнулася риторичним запитанням: «І як вони це помітили?» Про молоду акторку Кетрін Хепберн, яка подавала надії і котра згодом стала власницею найбільшої колекції Оскарів, гру якої хвалили за «широту емоційного діапазону», Паркер написала: «Хепберн у цьому спектаклі охоплює весь діапазон емоцій — від А до Б». (До речі, коли через багато років Кетрін Хепберн запитали, як вона поставилася до нищівних слів критикеси, вона відповіла настільки ж великодушно, як і ухильно: «Публіка сміялася, і це найголовніше...»)

І так далі, і тому подібне — у дусі самоіронічного визнання: «Я нічого не люблю, крім джина, снодійного й собак»...

«Вибачте мою пилюку...»

Творча спадщина Дороті Паркер, звичайно, не обмежується дошкульними репліками і містить у собі короткі розповіді, вірші, а також літературні та театральні рецензії. Крім того, за її сценаріями було знято кілька голлівудських фільмів, номінованих на Оскар, найзнаменітіший з яких — «Народження зірки» — пережив відтоді вже три ремейки. Цікаво, що до її «портативного» збірника ввійшли й рецензії, хоча, здавалося б, який інтерес читати про літературні та театральні новинки 50-річної давнини? Та рецензіями Паркер зачитуються, оскільки це яскраві й талановиті тексти, розумні, гострі та забавні, як усе, що вийшло з-під її пера.

Якось письменниця сказала, що якби їй довелося писати автобіографію, вона назвала б її «Історія дворняжки». І справді, батько уродженої Дороті Ротшильд був нью-йоркським євреєм, який, хоча й не був родичем знаменитих банкірів-однофамільців, проте теж домігся фінансового успіху в швацькому бізнесі. Мати дівчинки належала до американської аристократії — так званих WASP (білий, англосакс, протестант). Вона була із шотландського роду, отримала гарну освіту й до заміжжя працювала вчителькою. Про своє народження Дороті написала, що це було «пізнє й несподіване прибуття в родину, позбавлену любові». І без того холодна сімейна атмосфера погіршилася після смерті матері, котра померла, коли Дороті було лише сім років. Батько незабаром одружився вдруге, цього разу на католичці-ірландці, класичній мачусі, яка точно вписалася в образ.

«Я вийшла заміж, щоб змінити прізвище», — написала молода жінка про свій перший шлюб з волл-стритським брокером Едвіном Паркером. Незабаром він став одним із найзабавніших персонажів її творчості: «маленький чоловік», із котрим постійно щось траплялося — то він провалювався в каналізаційний люк, то, підсковзнувшись, буквально в’їжджав під автобус, то ламав руку, намагаючись заточити олівець... Втім, усі, хто знали її в той час, не сумнівалися, що вона любила Едвіна і шкодувала щодо їхнього розлучення, яке сталося через кілька років після весілля.

Взагалі в особистому житті їй не таланило, вона постійно захоплювалася не тими, ким потрібно, і, як вона сама написала про себе: «Від чоловіка мені потрібні три речі: він має бути гарний, злий і дурний». До речі, всі її спроби покінчити з життям відбувалися через чергове нещасне кохання. Почуття гумору не залишало її і при цих сумних обставинах. Так, після чергової спроби вона прикрасила забинтовані зап’ястя чорним бантом і попросила повісити прапор над своїм кисневим тентом. Заодно вона приготувала цілу серію іронічних епітафій для свого надгробка, більшість із яких побудовані на грі слів, і тому, на жаль, надто втрачають при перекладі. Приміром, в одній з них: «Вибачте мою пилюку...» — обігрується черговий вигук стурбованої чистотою господині, яка зустрічає несподіваних гостей, і той факт, що англійською «прах» і «пилюка» — синоніми.

Критик-убивця

Закінчивши дві престижні приватні школи в Нью-Йорку та у Нью-Джерсі, Дороті вирішила спробувати заробляти поезією. Невеличку добірку її віршів опублікував часопис «Вог», до редакції якого її запросили придумувати підписи до фотографій. Яскравий і сміливий стиль молодої працівниці помітили, і незабаром її запросили як театрального критика в часопис «Веніті Фейр». Слід сказати, що допаркерівські театральні рецензії в основному писалися критиками-чоловіками й традиційно носили відсторонений і сухий характер: у них повідомлялася обов’язкова інформація про п’єсу, провідних акторів, декорації, костюми... Як вона припечатала, «театральна рецензія була передбачена, як напис на шампуні». Дороті Паркер явила собою зовсім новий образ театрального критика: дама з рушницею, або критик-убивця. Її літературний стиль — особистий, упереджений, безжалісний і стрімкий — відмінно підходив для 20-х.

«Іноді я просто не вірю, що таке можливо, — писала вона у своїй театральній колонці. — Ну, просто неможливо, щоб такий поганий спектакль існував. По-перше, ніхто не має права писати такі п’єси, а по-друге, ніхто не має права їх ставити...» Про інший спектакль вона написала рецензію завдовжки в один рядок: «Якщо у вас немає в’язання, захопіть із собою книжку». Найвиразніша та об’ємна частина третьої рецензії була присвячена опису її ранкового похмілля...

Паркер-рецензент змушував читачів часопису очікувати нового випуску, оскільки вони розраховували знайти її черговий гострий жарт. Проте з «Веніті Фейр» її все-таки звільнили — під тиском бродвейських продюсерів, які не хотіли, щоб їхні спектаклі піддавалися осміянню. Тоді вона стала писати літературні рецензії для «Ньюйоркера» за підписом «Постійний читач». І в цьому жанрі Дороті Паркер підтримала свою репутацію критика-вбивці, блискуче розправляючись з усіма, хто їй не подобався. Приміром, вона буквально знищила творця Вінні-Пуха Алена Мілна разом із його твором (вочевидь, її жовчну натуру зачепили гарний апетит і здоровий оптимізм плюшевого ведмедика). Водночас вона проникливо писала про книжки, що надихали її, такі як твори Кетрін Менсфілд чи опублікована посмертно автобіографія Айседори Дункан. Її перу належить перша захоплена рецензія про Хемінгуея і перша позитивна рецензія про набоковську «Лоліту».

Геній короткої розповіді

За написання оповідань Дороті Паркер прийнялася незабаром після звільнення з «Веніті Фейр». Як і у випадку з театральною критикою, вона стала новатором і в цьому жанрі, оскільки винайшла особливий тип оповідання, який умовно можна назвати «фрагментом життя». З її легкої руки цей новий «стандарт» визначив обличчя часопису «Ньюйоркер», у якому Паркер регулярно друкувалася, розпочинаючи з другого номера. Її розповіді одночасно уїдливі та зворушливі, дотепні та депресивні... У неї було чуття на прояви життєвого абсурду і кривди, а також здатність помічати яскраві та виразні деталі. Дороті Паркер часто порівнювали з Ернестом Хемінгуеєм, із яким вона дружила. І справді, їх об’єднує стислість і точність прози, а також абсолютний слух щодо діалогів. Крім того, вони обоє мають схильність до романтичної сентиментальності, але, на відміну від Хемінгуея, Паркер повсякчас зводила цю романтику нанівець, немилосердно насміхаючись над власними емоціями.

Бернард Шоу якось написав, що спроможність точно описувати ситуацію часто називають цинізмом ті, хто подібної здатності не мають. Дороті Паркер спеціалізується саме на такому «кислотному» гуморі, а професіонали знають, що набагато легше змусити публіку плакати, ніж сміятися, і немає нічого легшого, ніж прикинутися серйозним, тоді як практично неможливо прикидатися дотепним. Як вона сама пояснювала, «щоб писати смішно, автор повинний мати сміливість і не повинний — благоговіння, оскільки гумор неможливий без критичного ставлення до предмета. Ще потрібні дисципліноване око і дикий розум, а також велична зневага до читача, тому що якщо до нього не дійде, то що ти можеш зробити?..»

Втім, Дороті Паркер не просто гуморист. Її розповіді сповнені напруженого драматизму. Часто в них начебто б нічого не відбувається, вони складаються з монологу, в якому читач «чує» не лише те, що персонаж каже вголос, а ще його «паралельні» думки. Її герої — це невлаштовані, несамодостатні, жалюгідні жінки, нерозумні, самозакохані та зрадливі чоловіки, подружні пари, між якими безодня нерозуміння, провінціали, які щосили намагаються пробитися «у світ»... Загалом, звичайні люди. Вона показує їхній щиросердний біль та серцеву невпорядкованість, оголюючи несамовитий підтекст найзвичайнісінької, на перший погляд, розмови.

Багато сюжетів її розповідей автобіографічні. Комічна чи трагічна Дороті Паркер завжди залишається майстром своєї справи. Її творчість вирізняє легкість без легкодумства, інтелектуалізм без зауму... Гумор, іронія, сарказм, з одного боку, і тонкощі, ніжність і чутливість — з іншого.

«Звичка одружуватися», Голлівуд і політика

Велика депресія спустошила круглий стіл у готелі «Алгонкін» — публіці стало не до театрів і не до часопичів. Як і багато інших літераторів її часу і кола, Дороті Паркер подалася в Європу, де познайомилася з актором і сценаристом Алланом Кемпбеллом, за якого незабаром вийшла заміж.

Так само, як і вона, Кемпбелл народився в єврейско-шотландській сім’ї — тільки на 11 років пізніше. Коли вони зустрілися, їй було 40 років, а йому — 29. Проте в їхній парі «старшим» був він. Аллан став для Дороті турботливим чоловіком і успішним менеджером їхніх спільних професіональних проектів, насамперед у Голлівуді, куди вони приїхали в пошуках стабільного заробітку в 1934 році.

Попри те що, за чутками, Аллан був бісексуалом, а головне, попри неможливий характер Дороті, їхній шлюб проіснував набагато довше, ніж пророкували всі, хто їх знав. Після тринадцяти років спільного життя вони все-таки розлучилися. А через три роки одружилися знову, щоб знову розійтися, а потім знову зійтися... Так тривало доти, допоки якось, після чергової голлівудської пиятики, обоє, наковтавшись снодійних, заснули в одному ліжку, а вранці Дороті прокинулася одна...

Попри богемний спосіб життя, Дороті Паркер брала участь у громадському житті з юності. Її політична активність була наївною, але щирою, її переконання завжди тяжіли вліво. Достеменно відомо, що їй довелося заплатити п’ятидоларовий штраф за надто активну участь у демонстрації проти осудження Сакко і Ванцетті. У Голлівуді вона була одним з організаторів Гільдії сценаристів — цієї своєрідної профспілки творчих працівників. Потім була участь у створенні Антинацистської ліги, а в 1937-му Паркер відправилася до Іспанії писати про боротьбу проти Франко як кореспондент газети «Нові маси». У маккартистські часи вона, звісно ж, потрапила до чорного списку, і її звинуватили в приналежності до комуністичної партії, що вона завжди заперечувала.

Про неможливість щасливого кінця

У голлівудський період, коли один впливовий продюсер роздратовано зробив їй зауваження: «Ваш сарказм погано продаватиметься, люди люблять сюжети зі щасливим кінцем», письменниця відрізала: «Ви будете шоковані, але впродовж всієї історії, що охоплює життя мільярдів людей, ще не було жодного сюжету зі щасливим кінцем». Її власна життєва історія є ще одним підтвердженням цього спостереження.

У пізні роки Паркер написала кілька чудесних ліричних п’єс (щоправда, на думку сучасних режисерів, цілком неможливих для постановки), викладала літературу, була оглядачем книг для часопису «Есквайр», писала сценарії... Одночасно вона дедалі глибше занурювалася в алкоголізм і зрештою згасла у віці 73 років.

З приводу її смерті напрошується ще одна дивна паралель із Хемінгуеєм: якщо той у молодості, під враженням від самогубства батька, зарікався від такого способу залишати життя, але в результаті все-таки покінчив із собою, то вона в молодості вважала єдино можливим кінцем саме самогубство, але дожила до похилих років...

Колись Дороті Паркер написала про гроші у своєму стилі: «Ти не можеш узяти їх із собою, а якщо і візьмеш, вони, швидше за все, згниють». Спадкоємців у неї не було, і все своє багатство, що містилося головним чином у відрахуваннях від публікацій, вона заповідала борцю за права чорношкірих американців Мартину Лютеру Кінгу. Та доктор Кінг був убитий менше, ніж через рік після смерті письменниці, і її спадщина відійшла Національній асоціації сприяння прогресу кольорового населення (NAACP). Її прах спочиває в Пам’ятному саду біля штаб-квартири NAACP у Балтіморі, де встановлена пам’ятна дошка з написом: «Її благородній душі, що служила єднанню людства й була запорукою вічної дружби між чорними і євреями». Хоча, напевно, більше підійшов би інший, колись написаний нею самою: «Тут лежить Дороті Паркер, що завжди опинялася в місцях, включаючи й це місце, де їй дуже не хотілося бути…»