Політ нормальний

Творець «Польотів уві сні та наяву» - чудовий український кінорежисер Роман Балаян - днями відзначив своє 70-річчя. І, як людина скромна, вирішив із цього приводу не влаштовувати світського бенкету (з десятком телекамер і Катрею Осадчою на додачу), а разом із близькими поїхав подалі - у Париж. Очевидно, щоб з висоти Ейфелевої вежі ще раз подивуватися красі земній і поміркувати (як він це любить) про життя суєтне.

Роман Гургенович, кажу це без будь-яких ювілейних інформприводів, один із найдостойніших людей в історії вітчизняного кіно. Така собі спеціальна глиба. Порода... Що доволі рідко «утворюється» в наших надрах - у світі синтетики й удаваності, тобто у «світі кіно». Де, цитуючи Беллу Ахмадуліну, досить-таки часто «все мертвы друг к другу, и пошлости нетрезвая жара свистит в мозгу по замкнутому кругу».

Я, наприклад, геть не розумію, як цей завжди затребуваний режисер сподобився за досить-таки серйозний відрізок своєї творчої біографії розумно дистанціюватися і від неминучої банальності самої професії, і від пекельного кола ситуативних історичних колотнеч, коли інші творці не встигали медалі на лацканах змінювати, запобігаючи ласки новоприбулих керівників країни та кіногалузі.

А цей ніби завжди осторонь: позирає лукаво або сипле іскрами самоіронії, ніколи не возносячи себе вище, ніж ширяють його «райські пташки». Але все одно - в центрі. В центрі нашого кінематографічного життя.

Нехай подеколи «канікули» між різними його фільмами й тривали роки, а іноді і п’ятирічки, він однаково залишався (і залишається) «центром ваги» кінопроцесу. Таким собі авторитетом, тільки без двозначних лапок, що іноді приростають до цього іменника у зв’язку зі зрозумілими підтекстами.

Один з улюблених його фільмів (знятих іншими) - «Хрещений батько» Френсіса Форда Копполи. І, скажу я вам, сам Балаян, поборник святості сімейних основ, теж хрещений батько - у нашому кіно, але, природно, без сюжетного (кримінального) флеру, властивого фільму-легенді. І, між іншим, він дарма не випробував свій же талант на акторський ниві. Принаймні візьмись-но сьогодні хоч хто створити «римейк» (а в нас це полюбляють) «Хрещеного батька», то кращої чоловічої фактури, ніж у Балаяна, навіть не знаю, де треба шукати. Достойний, статечний, мудрий, поміркований, поблажливий до слабкого й сильний серед дуже сильних. Людина, яку, як мені здається, навряд чи мучили «творчі комплекси»: ой, не все зняв, не реалізував, втратив шанс... Та що там! Свого шансу він не втратив хоча б тому, що подарував історії кіно свою досконалу кіноверсію чеховського сюжету про одного з трьох культових російських песиків - про Каштанку... Не сумніваюся, він з таким же пронизливим розрахунком зняв би й про Муму, і про іншого чеховського «песика» (разом із дамою).

Він би знімав і знімав, знімав і знімав. Тому що любить і відчуває велику літературу (Лєскова, Пушкіна, Чехова). Знає і розуміє, що навіть у «маленькій» людині захований великий і тривожний внутрішній світ: недарма його «Польоти уві сні і наяву» стали головною кіномелодією 80-х.

І в 90-х, і в 2000-х він теж, природно, намагається намацати «свою» мелодію: «Два місяці, три сонця», «Ніч світла», «Райські птахи». Та вже какофонія самих цих часів, певне, занадто дисонувала з гармонійними ритмами його душі, тому й у картинах відчувається обірваний плутаний ритм... Але, як і раніше, відчутна в усіх цих фільмах прихована і явна його любов до людини й людства. Хоч би про що знімав, хоч би в якому важливому статусі перебував, однаково ця «всесвітня любов» ніби виломлюється з нього. Якось він розповідав: «Знаєте, дивлюся іноді телевізор, а там показують воєнні дії в Ізраїлі і Палестині - матерів, що втратили дітей, їхні обличчя заплакані. І я переживаю за обох! Бо вмію роздвоїтися у співчутті. Мабуть, і кіно треба робити на такому внутрішньому роздвоєнні...» Певне, що так!

От і робіть далі своє кіно, Романе Гургеновичу, і так само любіть «вселенською любов’ю» людину і людство - це єдино правильний - нормальний - політ (наяву).