Пластикові баталії

Як і більшість дітлахів, багато часу в дитинстві я провів у дворі, в компанії таких, як я, патлатих, верескливих замазур. З м’ячем і мечем, на чатах і в засідці — нам ніколи не було нудно. Та, мабуть, ніщо не розбурхувало хлопчачу природу більше, ніж «війни». Пластмасовий револьвер чи автомат були справжньою гордістю власника...

Слід сказати, що інколи дитячі захоплення мають своє якісне продовження: так, фанати іграшкових машинок, подорослішавши, купують авто і здмухують із нього кожну порошинку, а когось інтерес до моделей винищувачів приводить за штурвал... Особисто я дуже любив свою дерев’яну гвинтівку, біганину по підворіттях із відчайдушним лементом: «Тебе вбито!» — «Ні, це тебе вбито!» Згодом дитячі іграшки почали викликати лише ностальгічне зітхання — несолідно дорослим дядькам ганятися один за одним, дикими криками імітуючи автоматну чергу. Та, як виявилося, такі думки навідували не тільки мене.

Одного весняного вечора занесло мене у тир — один із тих, де пуляють по бляшанках, які й не думають падати. Побачивши тамтешню зброю, я відчув, як сильніше закалатало серце, — бо ж очікував натрапити на стандартну непоказну радянську пневматику. А тут зовсім як справжні ці «калашникови», правда! І американська М-16 поруч примостилася... Я навіть перепитав — чи не «вогнепал» часом? Ні...

Ось із цих пострілів по мішені під завивання караоке з сусіднього намету все й почалося. Мені не давало спокою запитання: навіщо виготовляють ідентичні справжнім автомати, які стріляють пластиковими кульками? Напевно ж не для того, щоб вициганити в обивателя зайву десятку за збивання консервних бляшанок. Працівник тиру напустив туману, зате всесвітня павутина — Інтернет — усе прояснила. Виявляється, існує така воєнна гра — «страйкбол» називається. Первісна назва — Airsoft, тобто в перекладі з англійської «пневматичний і м’який». Коріння її варто шукати у Країні вранішнього сонця. Японії після Другої світової заборонено було мати повноцінні збройні сили, і уряд знайшов оригінальний вихід для тренування сил самооборони: було створено масогабаритні пневматичні копії озброєння, що важили стільки ж, як і реальні прототипи, мали таку ж саму скорострільність і схожу схему складання. Ось тільки за патрони в цій зброї служили шестиміліметрові кулі, виготовлені з легкого пластику.

Згодом японська вигадка перетворилася на захоплюючу гру, що поширилася по всьому світу. Але основним виробником озброєння для неї, можна навіть сказати — законодавцем моди, так і залишилися японці. Їхня фірма Tokio Marui відома кожному любителеві «аірсофту».

Друге ім’я — страйкбол (англ. «куля, що влучає в ціль») — подарував грі капітан однієї з російських команд. Під такою назвою відома вона і в нас. На сьогодні в Україні існує Федерація страйкболу, що розробляє загальні правила проведення ігор, взаємодію команд і виконує інші функції організаторського й ініціативного характеру...

Після з’ясування усіх цих подробиць цікавість моя зросла: схотілося бодай одним оком глянути на баталії, під час яких біля скроні свистять пластикові кулі. І ось я напросився в одну з київських команд на гру, що проводилася у лісі неподалік Новобіличів.

Уже сам збір гравців справив на мене сильне враження. За лічені хвилини лісова галявина перетворилася на табір найманців-професіоналів: безліч молодих людей із серйозними обличчями дістають із чохлів і складають зброю. Чого тут тільки немає: і снайперські гвинтівки, і автомати з глушителями, і навіть кулемет. Гравці надягають маскхалати, розмальовують обличчя маскувальною фарбою... Тріск рацій... Нашивки на рукавах... І в усіх спеціальні окуляри — очі треба берегти, та й правило це обов’язкове.

Далі — більше. Організатори гри пояснюють легенду: ми на афгано-пакистанському кордоні. На території діють пакистанські найманці-диверсанти із групи Магометова, розвідгрупи загону особливого призначення КДБ СРСР «Каскад» і місцева бандгрупа Джумахана. Всі, звісно, ворожі одне одному. Гравці діляться на три команди, і... почалося!

Словами важко описати відчуття, коли плазом пробираєшся лісом, не підводячи голови. Адже снайпер не дрімає — удар пластикової кулі відправить тебе з білою пов’язкою на голові у пункт збору, на просторіччі — «мертв’ятник». Такі правила!

Б’є автомат — не дрімають моджахеди... І так замаскувалися, що не видно навіть, звідки летять «кулі». Та ось одна, друга легенько торкнулися спини, і я, тяжко зітхнувши, залишаю поле бою.

Так-так, добровільно! Не намагаюся вдати, буцім не було ніякого влучення. Чесність гри — один із основних принципів страйкболу. Людей, котрі не визнають влучення, називають «Дунканами Маклаудами», і, як ви розумієте, на прихильність інших гравців вони можуть не розраховувати.

Загалом, вражень море. Адже гра триває не одну годину. Чого на ній тільки не було! Один боєць «бандформування Магометова» три години пролежав у кущах, чекаючи, коли піде ворожа група, що влаштувала засідку при дорозі. Згідно з легендою, потрібно було закласти на ній фугас. Ось останній, хто «залишився живий», проявив надзвичайну витримку і заклав його, зачаївшись від пильного ока «радянського спецназу»...

Умови гри наближені до бойових: ми копали укриття і навіть інколи примудрялися заблукати. Шукали потрібний квадрат по карті — адже навколо ліс... Напружено стежили за ближніми кущами й гайками, сидячи у промерзлому окопі, в компанії мурах, що так і прагнули вкусити за ногу. А ось чи захистить тебе твій окоп — залежить від того, як сам постарався! І старалися на славу. Те, що під час служби в армії викликає тяжке зітхання, тут хлопці робили із задоволенням. І не лякали ні навантаження, ні вогкість, ні темний ліс. Такий він, страйкбол, — тут доводиться не лише бігати і стріляти, як у пейнтболі чи комп’ютерних іграх, тут вам знадобляться терпіння і фізична витривалість.

У свою чергу, гра розвиває безліч корисних, особливо для захисника батьківщини, навичок. Маскування, тактичні хитрощі, орієнтування на місцевості. Та й стріляти доводиться аж ніяк не по статичних мішенях! Спробуй ще поціль... Жаль, що ми не перейняли досвіду японців. Адже для навчання наших солдатів цілком можна було б застосовувати пневматику. Патрончики до неї дешевші за реальні кулі — ось і не один раз на рік, по мішенях, проводили б стрільби, а відпрацьовували б різні тактичні тонкощі регулярно. Виучка наших призовників від цього аж ніяк не постраждає! Реально було б проводити маневри з більшими масами військовослужбовців частіше й дешевше. Якщо з цього приводу є сумніви — розвію. Вже пробували, тільки, на жаль, не самі військові, але за їхнього сприяння. Силами ініціативної групи Федерації страйкболу, за сприяння магазину «Штурм», було досягнуто домовленості із Західним оперативним командуванням про можливість використання ФС найбільшого в Європі полігону — Яворівського. Точніше, йдеться про окремий його підрозділ — Центр підготовки миротворчих операцій як найбільш пристосований для страйкбольних баталій...

Загалом цікава складається ситуація: багато наших хлопців, м’яко кажучи, не рвуться в українську армію. Але при цьому із задоволенням добровільно підкоряються дисципліні, беруть до рук зброю, мерзнуть у засідках, відпрацьовують взаємодію у групі. Стають сильнішими. Одне слово, охоче розвивають у собі риси сучасного воїна. Як зрозуміти цю двоякість?

До речі, у списку вимог до кандидата на вступ до страйкбольної команди патріотизм і повага до історії своєї країни стоять аж ніяк не на останньому місці. Цитую слова засновника однієї з київських команд: «Причиною створення команди стала, по-перше, повна відсутність в Україні військово-спортивних клубів. У нашій країні, як, гадаю, і на всьому пострадянському просторі, з розвалом Радянського Союзу зруйнувалася вся система роботи з молоддю у сфері підвищення обороноздатності країни. Другою причиною було усвідомлення того, що існує багато людей, близьких мені по духу, цікавих людей, патріотів, які прагнуть набути або поліпшити наявні навички у військовій справі».

Як на мене, досить симптоматично. Спробуйте-но з ходу назвати бодай один військово-спортивний клуб! Отож бо й воно.

І чомусь молоді люди впевнені, що зможуть опанувати набагато більше солдатських премудростей поза полками й дивізіями Збройних сил. Справжніх, бойових умінь, які не мають нічого спільного з безглуздим маршируванням строєм навколо паркану рідної частини чи фарбуванням трави. Чи такі вже вони неправі? Марширувати, звісно, треба вміти. На парадах. Але погляньмо на Ізраїль — країну, котра перебуває в оточенні ворожих сил, у стані перманентної війни. У курсі навчання ізраїльських бійців стройова підготовка аж ніяк не переважає, будьмо відверті — її майже немає. Звісно, можна заперечити, що фінансування нашої оборони не на висоті. Та й спадщина від радянської влади дісталася непроста... Однак, можливо, настав час внести корективи?

А поки що хлопці (і навіть інколи дівчата) стискають у руках зброю і воюють у колі однодумців. Це дає можливість не лише спробувати азарту битви, а й просто по-людськи поспілкуватися. Побути серед нестандартних особистостей. Отримати заряд позитивних емоцій. Провести день у жорсткій битві за висотку, а ввечері зібратися біля багаття, не проливши ані краплі крові.

Де ще можливе таке, щоб друг ляснув тебе по спині: «Добре ти мене чергою тоді, а?». І обидва щиро розсміялися...