Перша світова війна: проблеми і військове мистецтво

90 років тому, 11 листопада 1918 року, в лісі під Комп’єном у салон-вагоні було підписано перемир’я між Антантою і переможеною Німеччиною. Ультимативні вимоги переможців прийнято без переговорів. Підписав їх депутат німецького рейхстагу Маттіас Ерцбергер і маршал Франції Фердінанд Фош...

Приводом до початку Першої світової війни послужило вбивство 28 червня 1914 року наступника австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердінанда сербськими націоналістами в Сараєво (Боснія). Під тиском Німеччини Австро-Угорщина 23 липня пред’явила ультиматум і, попри згоду Белграда виконати практично всі вимоги Відня, 25 липня розірвала дипломатичні відносини, а 28 липня оголосила Сербії війну. Росія 31 липня розпочала загальну мобілізацію. Німеччина в ультимативній формі зажадала її припинення. Проте ультиматум Берліна був залишений без відповіді. 1 серпня Німеччина оголосила Росії війну, а 3 серпня — Франції. 4 серпня німецькі війська вторглися у нейтральну Бельгію. 4 серпня війну Німеччині оголосила Великобританія, разом із якою у війну вступили її домініони — Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський союз і найбільша колонія Індія. 6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії.

Італія, член Троїстого союзу (вісь Берлін—Відень—Рим із 1882 р.) у війну на боці Центральних держав не вступила і заявила про нейтралітет. Згодом, уже 1915 року королівська Італія вступила у війну в якості союзника Антанти. 23 серпня на боці Антанти виступила Японія. Вона вирішила скористатися тим, що головні сили Німеччини будуть задіяні на Заході, й захопити німецькі колонії на Далекому Сході. 30 жовтня на боці Німеччини у війну вступила Туреччина.

Війна за переділ світу торкалася інтересів більшості країн; надалі в неї виявилися втягненими США та ряд інших держав. Загалом у ній брали участь на боці австро-німецького блоку чотири держави, на боці Антанти — 34 країни.

Перша світова не мала собі рівних у всій попередній історії людства. Збройна боротьба велася на фронтах протяжністю 3-4 тис. км, на території трьох континентів — Європи, Азії та Африки, не тільки на суші і на морі, а й у повітрі. У країнах Антанти було мобілізовано близько 45 млн. чоловік, у коаліції Центральних держав — 25 млн. Фактично, у війну були втягнені всі людські ресурси найбільших держав.

У ході війни з усією очевидністю проявилася вирішальна роль економіки і техніки, залежність перебігу й результату війни від тилу країни. Війна, що тривала понад чотири роки, примусила мілітаризувати підприємства основних галузей промисловості, підпорядкувати науку і сільське господарство потребам армій та флотів. Зростання і вдосконалення військового виробництва, залізничного й автомобільного транспорту, засобів зв’язку, розвиток озброєнь змінили матеріально-технічну базу війни. Під час військових дій застосовувалися як удосконалені, так і нові бойові засоби: літаки, танки, підводні човни, зенітні та протитанкові гармати, міномети, хімічні й димові снаряди, запалювальні засоби, випуск яких постійно зростав.

Необхідно підкреслити, що бойовий досвід попередніх воєн, передусім Російсько-японської 1904—1905 рр. і Балканських 1912—1913 рр., стали тією основою, на якій розвивалося в ході Першої світової війни військове мистецтво.

Німеччина, використовуючи більш досконалу систему мобілізації та розвинену мережу залізниць, прагнула уникнути одночасної війни на два фронти. Вважаючи, що Росія не зможе швидко провести мобілізацію, німецький Генеральний штаб планував блискавичними нищівними ударами розгромити спочатку Францію, а потім, перенісши на Східний фронт основні зусилля шляхом стратегічного маневру, у взаємодії з австро-угорськими військами завдати поразки російській армії.

Як і їхні противники, країни Антанти розраховували на ведення короткочасної війни і планували виграти її переважно силами кадрових армій, поповнених до штатів воєнного часу, без значної мобілізації навчених резервів. Розгортання збройних сил в основному планувалося зробити в один стратегічний ешелон; великі стратегічні резерви не створювалися. Переведення економіки на виконання переважно військових замовлень не передбачалося, тому що вважалося можливим забезпечити армію всім потрібним за рахунок мобілізаційних запасів.

Досвід Першої світової війни засвідчив хибність усіх цих стратегічних розрахунків. Уже кампанія 1914 року (бої на Марні, в Галичині та у Східній Пруссії) виявила хибність головної стратегічної ідеї передвоєнного періоду — ідеї короткочасної війни. Стало зрозуміло, що війна між великими, економічно розвиненими державами буде затяжна, тривала, й домогтися в ній перемоги одноактним стратегічним зусиллям неможливо.

За роки війни генштаби воюючих держав нагромадили великий досвід в галузі стратегічного планування. Проте жоден стратегічний план повністю реалізувати не вдалося. Жодна сторона не змогла вирішити проблему коаліційної стратегії — вироблення єдиних планів дій, створення єдиного командування, організації стратегічної взаємодії. Егоїстичні інтереси кожної країни (передусім це стосується Великобританії і Франції) переважали над інтересами коаліції, хоча спільні дії союзників і погоджувалися, проте зобов’язання часто порушувалися. Політичні суперечності між Англією, Росією та Францією не дозволяли реалізувати ту потенційну перевагу в силах і засобах, яка була на боці Антанти. Ці самі причини, хоча й меншою мірою, визначали неузгодженість у військових діях коаліції Центральних держав.

Обидві військові коаліції в ході війни зіштовхнулися з проблемою боротьби на два і більше фронтів. Зазначена проблема постала перед військовим керівництвом у результаті помилок передвоєнної дипломатії, особливо це стосується Берліна та Відня. Озброєна боротьба на два і більше фронтів висунула такі кардинальні завдання, як визначення напряму головного удару (головного фронту) у війні загалом і на певному її етапі, організація ефективної взаємодії між фронтами, міжтеатрові стратегічні перегрупування. Досвід війни засвідчував, що нерішучість і невизначеність у виборі напряму головного удару (головного театру бою), розкиданість збройних сил і неправильний їх розподіл між фронтами серйозно ускладнювали досягнення цілей. Успіх боротьби на два і більше фронти визначали переважно три чинники: наявність необхідних стратегічних резервів для відбивання несподіваних ударів, свобода і високий темп маневрування силами та засобами між театрами, чітка взаємодія фронтів.

Досвід Першої світової війни засвідчив, що попередні завдання стратегії, які полягали переважно у підготовці до війни тільки збройних сил і плануванні лише перших боїв, виявилися недостатніми. Вони не охоплювали багатьох питань, пов’язаних із практичним веденням війни. Розвиток технічних засобів боротьби, зміна форм і засобів ведення військових дій поставили перед стратегією ряд інших важливих завдань, розширили її зміст та функції.

Насамперед війна виявила необхідність розробки теорії і практики використання в інтересах війни всієї економічної потуги держави, а також ретельного і всебічного врахування ролі морального чинника. Це було прямим наслідком наявності мільйонних армій, великої кількості різноманітної техніки та озброєння, затяжного характеру війни, при якому випробуванню піддавалися всі економічні і політичні підвалини держави. Досвід з усією очевидністю показав, що сучасні війни ведуться силами і засобами широких народних мас. Участь народу у війні проявляється не тільки в тому, що вона комплектує сучасні армії, а й у тому, що базу сучасної війни становить тил. Тил підтримує фронт не тільки резервами, озброєнням і продовольством, а й настроями, ідеями. Моральний стан тилу чинить прямий і вирішальний вплив на боєздатність і моральний дух армії.

Війна, яка тривала понад чотири роки, і великі втрати, яких зазнали війська у ході військових дій, вимагали постійного поповнення діючої армії особовим складом та військовою технікою. В таких умовах проблема створення й відновлення стратегічних резервів набула першорядного значення для перебігу й результату війни. Їх наявність і напружена робота економіки країни надавали збройним силам небаченої раніше живучості. Відсутність же достатньої кількості таких резервів, поряд з іншими чинниками, була причиною незавершеності багатьох успішно розпочатих боїв і наступальних операцій.

Величезна потреба діючих військ у матеріальних засобах викликала необхідність розширення мережі залізниць і шосейних доріг, кількісного збільшення транспортних засобів та підвищення їхньої вантажопідйомності. Виконання зазначених заходів дозволило стратегічному тилу здійснювати перегрупування військ на великі відстані і їхній маневр у ході ведення військових дій.

Розмах збройної боротьби вимагав зміни способів стратегічного керівництва. Керувати багатомільйонними арміями за старою схемою «головнокомандувач — армія» стало неможливо. Тому в ході війни сформувалася нова структура управління: «Ставка — фронт (група армій) — армія». Ставка Верховного Головнокомандувача, створена в Росії, була вищим органом керівництва військами діючої армії. В роки війни військово-політична влада була зосереджена в руках глав держав (урядів). Верховним головнокомандувачем у Німеччині вважався кайзер, у Росії в ході війни став цар, у Великобританії — номінально король, у Японії — імператор, у Франції та у США — президенти. Генштаби перетворилися на основні робочі органи Верховного Головнокомандувача й були голов­ними організаторами військових дій на сухопутних театрах війни. Загальне керівництво військово-морськими силами здійснювало Верховне Головнокомандування. Головними органами керівництва флоту в різних країнах були адміралтейство, морські міністри та морський генштаб. Хоча принцип централізації військового керівництва дотримувався повсюди, майже в усіх державах тісної взаємодії між військово-морськими і сухопутними штабами не було, що стало результатом традиційного відособлення цих сфер збройної боротьби. Для всіх воюючих держав характерним було об’єднання військового та політичного керівництва, наявність вищих політичних і стратегічних органів керівництва.

Проблема бойової готовності військ завжди була нерозривно пов’язана з мобілізаційною готовністю. Прагнучи скорочення строків проведення мобілізації, військово-політичне керівництво напередодні війни вдосконалювало облік призовних контингентів, організацію оповіщення, збору, перевезень, розміщення і згуртування частин, їхнього матеріально-технічного забезпечення, а також прагнуло поліпшити планування мобілізаційних заходів. У результаті держави — учасниці війни досягли відчутного прогресу в проведенні мобілізації та розгортанні багатомільйонних армій. Для цього їм знадобилося від 16 до 24 діб. Причому сили воюючих сторін були розгорнуті приблизно в однакові терміни і жодний із супротивників не здобув помітної переваги.

Воєнні дії в Першій світовій війні розпочалися одночасно з відмобілізуванням і розгортанням на театрах воєнних дій (ТВД) численних армій, широким фронтом боїв, що висувалися до районів. Бойові дії в перші два—три тижні вели тільки війська прикриття, які складалися переважно з кінноти, і передові частини сил вторгнення. У цей період Німеччина намагалася захопити переправи на річці Маас і створити сприятливі умови для наступу головних сил на Заході. Тут вона розгорнула сім армій загальною чисельністю 1,6 млн. чоловік і 5 тис. гармат. Їм протистояли п’ять французьких, англійська і бельгійська армії, чисельність яких становила близько 1,6 млн. чоловік і 4,7 тис. гармат. На Східноєвропейському ТВД проти Росії були розгорнуті одна німецька, три австро-угорські армії та дві армійські групи чисельністю понад 1 млн. чоловік і понад 2,8 тис. гармат, Росія виставила шість армій, у складі яких налічувалося близько 850 тис. чоловік і 3,2 тис. гармат.

Завдавши поразки англо-французьким військам у Прикордонній битві (21—25 серпня 1914 р.), ударне угруповання німецької армії вдерлося до Північної Франції та розгорнуло наступ на Париж. У міру просування в глиб країни німці зустрічали дедалі більший опір. До того ж німецьке командування було змушене послабити своє ударне угруповання, узявши з її складу сім дивізій для відбиття наступу росіян, що розпочалося у Східній Пруссії. Французьке командування, використовуючи сприятливу обстановку, зосередило сильне угруповання в районі Парижа. 5—12 вересня у битві на ріці Марна німецька армія зазнала поразки й була відкинута на 60 км на північ. Після цього обидві сторони розпочали взаємні спроби обминути відкритий північний фланг супротивника (в історії ці операції дістали назву «біг до моря»), що призвело до витягування лінії фронту аж до морського узбережжя. Цілком вичерпавши наступальні можливості та не маючи стратегічних резервів для нарощування зусиль, обидві сторони в листопаді 1914 р. перейшли до оборони на суцільному фронті, що простягнувся від кордону Швейцарії до Північного моря.

На Східноєвропейському ТВД кампанія 1914 р. розпочалася успішним вторгненням російських військ до Східної Пруссії. У ході Східнопрусської операції (17 серпня — 14 вересня) 1-а армія Північно-Західного фронту 20 серпня завдала поразки 8-й німецької армії, але не використала своєчасно досягнутий успіх. Скориставшись цим, супротивник залишив проти неї невеличкий заслін, а головними силами обрушився на 2-у російську армію. У бою в районі Мазурських озер (26—31 серпня) німці зуміли завдати тяжкої поразки 2-й, а потім і 1-й російській армії і відкинути їх зі Східної Пруссії. Бездарне управління військами з боку командування фронтом, яке не організувало належної взаємодії між арміями, дозволило супротивнику не тільки уникнути розгрому, а й завдати послідовної поразки обом російським арміям.

Більш успішними були дії військ Південно-Західного фронту, які в ході битви за Галичину (19 серпня—21 вересня) завдали тяжкої поразки австро-угорській армії, зайняли Галичину і вийшли в передгір’я Карпат. Супротивник був відкинутий на 200 км до заходу. Проте розвинути успіх через брак стратегічних резервів було нічим.

Наступного року англо-французьке командування вирішило продовжувати стратегічну оборону з метою виграти час для накопичення матеріальних засобів і підготовки резервів. Головний тягар збройної боротьби в кампанії 1915 р. перекладали на Росію. Економічно та політично залежна від Антанти, технічно слабка Росія була змушена наступати одночасно проти Німеччини та Австро-Угорщини. Своєю чергою, Німеччина вирішила перекласти основні зусилля на Схід із метою вивести з війни Росію і позбутися необхідності ведення війни на два фронти. Для цього намічалося нанесенням ударів по змичних напрямках (із півночі — зі Східної Пруссії та з півдня — із району Карпат) оточити і знищити російську армію на території Польщі.

З лютого по жовтень на російсько-німецькому фронті тривали жорстокі, крово­пролитні бої. Під ударами переважаючих сил супротивника російська армія змушена була залишити Польщу, Галичину та Литву. Проте стратегічний план Німеччини провалився. Оточити росіян, а тим паче знищити, ворогу не вдалося. У жовтні, знекровлені та виснажені, обидві сторони перейшли до оборони на всьому фронті. На Західному фронті тільки восени союзники провели дві наступальні операції — у Шампані та Артуа, проте успіху вони не принесли.

Таким чином, кампанія 1915 р. не виявила очевидної переваги жодної з воюючих коаліцій. Проте перед Німеччиною грізною примарою постала проблема ведення довготривалої війни на два фронти. При обмежених економічних і людських ресурсах їй годі було сподіватися на успіх у війні із супротивниками, які володіли більш потужним військово-економічним потенціалом. Англія та Франція збільшили чисельність своїх армій і розгорнули військове виробництво.

А тепер підсумуємо повчальні результати розвитку військового мистецтва в 1914—1915 роках.

1. Перший, маневрений, період війни засвідчив, що старі засоби ведення стратегічного наступу окремими арміями вже не приносять успіху. Операції, проведені з метою розгромити оперативно-стратегічне угруповання супротивника, потребували об’єднання зусиль кількох армій під єдиним керуванням великої організаційної інстанції — групи армій. У кампанії 1915 р. чітко оформилися два види операцій — наступальні й оборонні, а за масштабами — армійські та операції груп армій (у Росії — операції фронтів). Фронтові операції (груп армій) проводилися для вирішення стратегічних завдань, армійські — для виконання частини такого завдання, що мало самостійне оперативне значення.

2. Попри те, що всі найважливіші стратегічні операції (битва за Галичину, Марнська та ін.) мали у своїй основі ідею охоплюючого маневру, жодній з воюючих сторін не вдалося домогтися оточення великих угруповань супротивника. Понад те, війська, які здійснювали обхід, часто самі потрапляли під загрозу оточення (Лодзинська, Сарикамишська операції). Перевага наступаючих у силах на напрямах головних ударів зазвичай була невеликою, і в ході операції вона швидко втрачалася. А через брак сильних резервів у потрібний момент не виявлялося достатньо сил для нарощування удару з глибини. Проведення оперативного обходу та охоплення потребувало надійного управління військами та організації чіткої взаємодії між арміями, чого не вдалося домогтися обом сторонам.

3. «Біг до моря» і створення суцільного фронту бойового зіткнення витягнутих у лінію армій логічно завершили процес розвитку лінійної стратегії. Зростання оборонних можливостей військ дозволило створити на всьому фронті досить стійку оборону. Так лінійна стратегія (побудова армій у лінію, що охоплює супротивника) у діалектиці свого розвитку сформувала позиційну стратегію.

У цілому на Західно­європейському театрі маневрений період війни закінчився в 1914 році. На Східноєвропейському — маневрені дії припинилися восени 1915-го. Відтоді до 1918 року збройна боротьба на всіх вирішальних фронтах Першої світової війни набула позиційного характеру.

Утворення суцільних фронтів і пов’язана з цим відсутність у супротивника відкритих флангів змушували розпочинати наступальні дії фронтальним ударом, який мав на меті розкрити оборону. Створення пролому в обороні супротивника і розвиток наступу в глибину дозволяли надалі перейти до маневрених дій.

Насичення оборони вогневими засобами і неспроможність тодішньої практики організації наступу, коли увесь тягар боротьби перекладався на піхоту (солдата з гвинтівкою), призвели до того, що тому, хто наступав, було не до снаги прорвати навіть неглибоку оборону. Виникла потреба виходу з позиційної безвиході. У добре спланованій, забезпеченій у вогневому плані операції вбачався ключ вирішення проблеми прориву. Проте й оборона не стояла на місці. Дійшовши до меж розширення (неприступні гори, моря, кордони нейтральних держав), вона почала просуватися вглибину.

Прорив позиційного фронту був основною проблемою військового мистецтва у цій війні. Необхідність вирішення проблеми призвела до появи (удосконалення) та широкого використання в наступальних операціях артилерії, танків, авіації, автоматичної зброї та хімічних засобів.

У ході війни сторони застосовували різні форми та способи прориву оборони. Найхарактернішими були: удар на вузькій ділянці фронту на одному напрямку та удар на широкому фронті на кількох напрямках. При цьому із завданням прориву позиційного фронту відносно успішно впоралося тільки російське командування в 1916 році (Брусиловський прорив) і почасти німецьке — під час наступу в Пікардії в 1918 році. Але головного завдання — глибокого прориву й розвитку тактичного успіху в оперативний (із дальшим переходом до маневрених дій) — жодна сторона вирішити не могла. Через низький темп руху військ противник устигав підводити резерви й нарощувати оборону швидше, ніж розвивався прорив.

Досвід війни засвідчив, що позиційна оборона може бути прорвана лише за умови створення значної переваги над противником на напрямку головного удару, надійного вогневого придушення його, досягнення оперативної раптовості, потужного початкового удару, безперервного нарощування зусиль із глибини, організації тісної взаємодії всіх родів військ і спеціальних військ. Основними причинами того, що проблеми прориву не вирішувалися, були відносно низька якість нових технічних засобів боротьби (ураження), а інколи й замала їх кількість, і відсутність наукової теорії бойового застосування цих засобів у наступальній операції.

Значний розвиток отримали способи підготовки і ведення оборонних операцій. Уже кампанія 1914 р. показала, що оборона, побудована лише на утриманні фортець, не відповідає поставленим перед нею завданням. Тому дедалі ширше стала застосовуватися польова оборона, основу якої становила система траншей і позицій. Найстійкішою продемонструвала себе оборона, яка поєднувала довгострокові та польові укріплення.

Основною метою позиційної оборони, до якої перейшли сторони в ході війни, було міцне і тривале утримання військами районів (рубежів), які вони займали. Ця оборона характеризувалася наявністю суцільних фронтів великої протяжності, розвиненої на велику глибину й обладнаної в інженерному плані системою оборонних смуг (позицій), зосередженням у складі перших ешелонів більшої частини сил та засобів, малою активністю сил, які оборонялися. Її розвиток у воєнні роки рухався в напрямі ешелонування сил та засобів углиб, удосконалення системи вогню, зростання маневреності. Все це, в поєднанні з інженерним обладнанням місцевості, сприяло підвищенню стійкості та активності оборони.

Наприкінці війни стала зас­тосовуватися так звана «еластична оборона». Суть її полягала в тому, що сторона, котра оборонялася, враховуючи потужність початкового удару противника, залишала на першій позиції тільки охорону, а головні сили відводила вглиб. Провівши артилерійську підготовку по порожньому місці, противник займав залишені позиції, але потім сторона, котра оборонялася, сильним контрударом відкидала його на початковий рубіж.

Застосування на полях боїв нових засобів боротьби розширило зміст завдань із забезпечення бойових дій військ. Вони стали охоплювати не тільки розвідку, охорону, маскування, інженерне забезпечення, а й протихімічний захист, протитанкову, протиповітряну оборону.

Кількісно-якісне зростання засобів ураження і пов’язане з цим зростання вогневої потуги військ викликали зміни і в тактиці, насамперед у формах бойових побудов. На зміну густим стрілецьким цепам і «хвилям цепів», при діях у яких піхота зазнавала значних і невиправданих втрат, прийшов груповий бойовий порядок, що складався з невеличких груп піхотинців, які наступали при підтримці танку, гармати супроводу чи кулемета. Оснащення діючих армій різними видами зброї та бойової техніки привело до зміни наприкінці війни основ тактики загальновійськового бою. Однією з найважливіших проблем стала необхідність тісної взаємодії всіх сил, засобів родів військ і спеціальних військ, які брали участь у бою. В наступі основна увага приділялася вогневому придушенню оборони та руйнуванню позицій артилерійським вогнем.

Паралельно з розвитком тактики наступального бою вдосконалювалася й оборона. Від осередкової вона перейшла до суцільних траншей, обладнаних укриттями і ходами сполучення, що прикривалися з фронту дротовими загородженнями. Широке застосування ефективних засобів боротьби, які дозволяли створювати відносно високу щільність вогню при одночасному зниженні щільності живої сили, призвело до того, що бойові порядки військ стали ешелонуватися
вглиб і розосереджуватися по фронту. Основу системи вогню став становити вогонь кулеметів, що доповнювався артилерійським і мінометним вогнем. На загрозливих напрямках обладнувалися вузли опору, залізобетонні та металеві оборонні спорудження. Створюються відсічні та передова позиції.

У ході війни удосконалювалися способи бойового застосування родів військ. Значного розвитку набули принципи масування артилерії з метою створення високих щільностей на ділянках прориву (у 1918 р. — 65—100 гармат і більше на один км фронту). З цією метою почали створюватися частини резерву Головнокомандування. Наприкінці війни намітився перехід від багатоденної артпідготовки до коротких, але потужних вогневих ударів, що дозволяло добиватися раптовості при переході в наступ. Починаючи з 1916 р., артилерія не тільки готувала своїм вогнем атаку піхоти, а й супроводжувала її наступ на глибину до 3—4 км. Війна дала перший досвід проведення артилерійської контрпідготовки (оборонні операції російської армії в 1916—1917 рр., оборонна операція французів на р.Марна в липні 1918 р.). Застосування авіації і танків викликало появу зенітної та протитанкової артилерії.

Танки, як правило, застосовувалися масовано, на головному напрямку. Їхнє завдання в нас­тупі полягало у підтримці піхоти під час прориву ворожої оборони, а в обороні — у спільному з піхотою контрударі по вклиненому угрупованні противника. Перше масоване застосування танків у бою при Камбре (листопад—грудень 1917 р.), проведене без артпідготовки, дозволило досягти раптовості переходу в нас­туп, деморалізувати противника і за десять годин прорвати німецьку оборону на глибину 8—10 км. Надалі через слабку взаємодію піхоти й танків англійці не розвинули цього успіху.

Поява на полі бою танків, за умови масованого їх застосування, створювала реальні передумови для організації і здійснення глибокої операції. Але відсутність науково обгрунтованої теорії організації і бойового зас­тосування танкових військ, а також недостатній досвід їх використання не дозволили вирішити цю проблему в роки війни. Понад те, ця війна не залишила після себе ні теорії, ні практики використання танків в оперативному масштабі.

Авіація вступила у війну як розвідувальний засіб. Повітряна розвідка дозволяла у відносно стислі терміни отримувати важливі дані. Через це для наземних військ стало важко потай проводити маневри й наносити раптові удари. Якісні й кількісні зміни авіації (в операціях 1918 р. брали участь з обох сторін близько 1500 літаків) підвищили її бойові можливості, розширили коло вирішуваних нею завдань.

У роки війни авіація перетворилася на самостійний рід військ. Різноманітність завдань, які виконували ВПС, обумовило створення спеціальних родів авіації: розвідувальної, винищувальної та бомбардувальної. Штурмові дії здійснювала винищувальна та бомбардувальна авіація; спеціального літака-штурмовика в роки війни не було.

Під час війни ВПС із тактичного стали оперативним засобом. Збільшення дальності польоту літаків і їх бомбового навантаження відкривало можливість ударів по об’єктах у глибокому тилу противника та впливу на його економіку. В роки війни німецька авіація завдавала бомбових ударів по Парижу і Лондону, а французька — по промислових районах Саар, Люксембург. Зі збільшенням масштабів бойових дій авіації зростали роль і значення панування в повітрі, головними способами завоювання якого стали повітряні бої та удари по аеродромах. Авіація стає невід’ємною частиною і сухопутних, і морських операцій.

Хоча доля Першої світової війни вирішувалася на сухопутних ТВД, збройна боротьба на морі певним чином впливала на перебіг операцій та кампаній на суші. Це виявилося насамперед у результатах дій німецьких підводних човнів на морських комунікаціях Великобританії та блокади англійським флотом узбережжя Німеччини. Досвід війни ще раз переконливо підтвердив важливість завоювання панування на морі, особливо в умовах необхідності перекидання на континентальний ТВД великих угруповань військ та їх матеріально-технічного забезпечення.

Знаменитий Ютландський бій 1916 р. між головними силами німецького й англійського флотів ознаменував крах ідеї завоювання переваги на морі в ході генерального бою. Війна засвідчила, що досягнення стратегічних цілей на морі потребує проведення кількох великих операцій і постійної бойової діяльності флоту для вирішення оперативних завдань.

Перша світова війна засвідчила високу ефективність дій підводних човнів, особливо на морських комунікаціях. За час війни німецькі підводні човни потопили 192 бойових кораблі і близько 5800 транспортів. Для боротьби з ними воюючі держави були змушені залучити близько 5 тис. надводних кораблів різних класів і понад 2,5 тис. літаків і аеростатів.

Основним змістом воєнних дій на морі були блокада, крейсерська, підводна і мінна боротьба, десантні та набігові операції, бої і битви між лінійними і легкими силами.

Не всі нові проблеми, що постали перед військовим мистецтвом, були вирішені військовою наукою в ході війни. Над розв’язанням багатьох із них працювали військові теоретики найбільших країн світу і в повоєнний період.

Перша світова війна закінчилася поразкою Німеччини та її союзників. Вона тривала 4 роки 3 місяці і 10 днів (з 1 серпня 1914 р. по 11 листопада 1918 р.). Війна завдала людству небачених поневірянь та страждань. Було вбито і померло від ран 9,5 мільйона чоловік, поранено 20 млн. чоловік, із них 3,5 млн. залишилися каліками.

«Якщо ми погодимося з тим, що останні битви цієї абсурдної війни, яка тривала з 1914 по 1918 рік, ознаменували закінчення XIX століття, щойно були підписані Версальський, Сен-Жерменський, Тріанонський, Нейїський і Севрський договори, то повинні водночас визнати, що виникло чимало економічних і соціальних проблем, які визначатимуть ситуацію у світі в XX столітті, як і основні політичні напрями нового століття. Виснажена чотирирічною війною Європа, яка вдалася до позик, щоб заплатити за зброю, втратила контроль над світовою економікою... Тепер вона була не кредитором, а боржником, зокрема Сполучених Штатів Америки, які витіснили її з позицій світового економічного лідера», — писав бельгійський історик Жорж-Анрі Дюмон.