Карлсхорстівські «сувеніри»

За 17 хвилин до першої (за московським часом) 9 травня (о 22 годині 43 хвилини за центральноєвропейським часом 8 травня) 1945 року підписання Акта про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил було закінчено. Німецькій делегації запропонували залишити зал. Колишній начальник штабу верховного головнокомандування вермахту генерал-фельдмаршал В.Кейтель, головнокомандувач військово-морських сил генерал-адмірал флоту Г. фон Фрідербург, заступник головнокомандувача люфтваффе генерал-полковник авіації Г.Штумпф вклонилися і вийшли із залу.

Від імені Радянсь­кого Верховного Головнокоман­дування маршал Радянського Союзу Г.Жу­ков сердечно привітав усіх присутніх із довгоочікуваною перемогою. У залі здійнявся неймовірний гамір. «Коли ми скупчилися навколо головного столу, — згадує журналіст О.Кривицький, колишній військкор газети «Красная звезда», — я відчував, що буквально просвітлений гострою думкою: потягти! Неодмінно поцупити, злимонити, нарешті, просто взяти щось таке, що можна було б показувати в Москві друзям і знайомим...» І от йому пощастило: він поцупив одну з ручок. Її вмочали в чорнильницю з величезного приладдя. Природно, ручку використовували для підписання Акта про капітуляцію Німеччини.

Давній товариш Кривицького ще з «Красной звезды» О.Єрусалим­ський був присутній на церемонії капітуляції в передмісті Берліна — Карлсхорсті. Саме тоді цей історик поцупив другу ручку. Напевно, багатьом військкорам хотілося б «поцупити» і чорнильне приладдя, але, побачивши півпудову махину, вони відмовилися від думки засунути цей унікальний предмет у кишеню або сховати на груди під кітелем.

Коли Жуков разом із західними союзниками вийшов на перерву, офіціанти з усілякими стравами рушили до цього залу. Готувався бенкет. Кінооператор Р.Кармен перебував у залі, він збирав апаратуру, кофри, ящики. От в один із них він і сховав це чорнильне приладдя. Коли письменник і військкор «Красной звезды» К.Симонов похвалився йому третьою ручкою, потягнутою зі столу, Кармен не втримався і показав цей скарб. Треба було бачити його обличчя! Симонов майже зі сльозами почав благати його віддати чорнильницю. Кармену було дуже шкода приладдя! Але ця ніч, ця обстановка загального щастя призвели до того, що він віддав чорнильницю Симонову.

У цей час для військкорів газети «Правда», а вона була головним друкованим органом, почалася гарячка. І.Золін зв’язався з редакцією, повідомив новину про капітуляцію і просив залишити чотириста рядків, які будуть передані через годину.

— Що? Що? Чому?.. Що, завтра?..

Золін поклав трубку і сумно повідомив:

— Матеріал треба передавати завтра вранці, він піде в номер на 10 травня разом із важливими урядовими документами.

Військкори нічого не могли зрозуміти. Як же так, скінчилася війна, а вони ще добу мовчатимуть?.. Вони не пішли на прийом і бенкет, залишилися в холі, сподіваючись, що їх ще викличуть із Москви. Але їх не викликали. Золін знову зателефонував до редакції.

Цього разу до телефона підійшов головний редактор П.Поспєлов. Золін докладно розповів йому про обстановку і, до речі, згадав, що сьогодні вранці усі великі газети світу опублікують докладний звіт англійського інформаційного агентства «Рейтер», а ми...

Золін, звертаючись до колег, сказав:

— Головний редактор просить зачекати...

Чекали хвилину, дві, три. Нарешті Золін голосно вимовив «єсть» і поклав трубку.

— Терміново в номер чотириста рядків, — повідомив він Б.Горбатову і М.Мержанову.

Вони прожогом помчали в зал вузла зв’язку і зайнялися статтею «Капітуляція». «Терміново» завжди писати важко, письменник Горбатов нервувався. Мержанов його заспокоїв:

— Зараз не до художніх образів, пиши репортаж.

Вони розділили статтю: Мержанов писав першу частину, Горбатов — другу. Щойно аркуш було написано, його передавали телеграфістці, а потім Золін передавав його по високочастотному зв’язку — аби підстрахувати можливу затримку на телеграфі.

Лише о п’ятій годині вони закінчили репортаж. Горбатов ще раз переглянув його і пробурмотів: «Кінцівки немає». Взяв ручку, дописав:

«Перемога! Сьогодні людство може вільно зітхнути. Сьогодні гармати не стріляють».

Військкори, повністю знесилені, увійшли до залу. Із задоволенням закусили залишками бенкетної розкоші і привітали одне одного із закінченням останнього військового репортажу.

Та от прийом закінчився. Жуков, головний маршал авіації Великобританії А.Теддер, командувач стратегічними повітряними силами США генерал К.Спаатс, головнокомандувач французької армії генерал Ж.М.Делатр де Тассіньї рушили до виходу. «Тут Жукова оточують іноземні кореспонденти і просять автограф, — згадує письменник і журналіст М.Мержанов. — Маршал усміхаючись лізе по окуляри. Він порпається в кишені, заглядає в кишеню — окулярів немає. Усі кинулися шукати: хтось шукав у кріслі — чи не впали, ще хтось — під столом…

Нарешті здогадалися: жуковські окуляри зникли як цінний сувенір… Тим часом Жуков вийняв із внутрішньої кишені окуляри в олов’яній оправі (до цього маршал одягав окуляри в золотій оправі, підписуючи всі примірники Акта про капітуляцію Німеччини. — Л.П.) і хотів уже було поставити свій підпис на клаптику паперу, який йому простягнув іноземний кореспондент із чорною кучерявенькою борідкою.

Маршал підозріло подивився на цей клаптик паперу і передав перекладачеві, котрий стояв поруч. Він сказав:

— Це, товаришу маршал, неоплачений рахунок на квартиру в Лондоні.

Жуков повернув клаптик кореспондентові. Тоді той, сконфужений, швидко дістав зелененький папірець долара і простягнув його маршалові.

Утворилася черга по автографи. Жуков терпляче підписував аркуші блокнотів, а потім, сказавши «вистачить», пішов».

А в цей час екіпаж радянського літака особливого призначення виконував перший мирний рейс за маршрутом Берлін—Москва: він доставляв безцінний пакет — Акт про капітуляцію Німеччини.