ОСТРІВ СИНИЦІ

Нинішнього року заслуженому українському радянському художнику-монументалісту, лауреату премії ім. Т.Шевченка Григорію Івановичу Синиці виповнилося б 95 років.

Пам’ятаєте шлягер, який колись був популярний: «И эти руки, руки золотые»? Це пісня зокрема й про Григорія Івановича, який свого часу відновлював дві українські столиці — Харків і золотоглавий Київ, реставрував знаменитий Маріїнський палац, художньо оформляв Московський державний університет ім. М. Ломоносова і т.п. Крім цього, Синиця — автор багатьох полотен монументального живопису, новатор, який уперше застосував техніку флоромозаїки... За прожите життя Григорій Іванович Синиця створив воістину свій острів, де й понині мовчазно живуть його твори.

Сьогодні частина робіт криворізького художника перебуває в нашій столиці, та більшість — на другій батьківщині, у Кривому Розі, де, власне, і пройшла велика частина небезхмарного, але настільки неординарного життя майстра.

Свого часу мені, тоді художнику-початківцю, пощастило бути на відкритті однієї з перших виставок Г.Синиці, організованої в Кривбасі. Було це давно, здається, у 80-х. Та й сьогодні пам’ятаю: це було якщо не потрясіння, то у будь-якому разі приголомшуюче враження. Мигцем пощастило того дня побачити й самого винуватця торжества, який ніби загубився на презентації. Невеличкого зросту, із сумними й по-дитячому наївними очима, а в руці палиця з вигадливим українським різьбленням. Подумалося пізніше на тлі побаченого: у кволому тілі — і такий могутній дух...

Народився Гриша в простій сім’ї. Вроджена інвалідність, голодне та забите дитинство, відсутність розуміння, допомоги та підтримки в прагненні стати художником не зломили його. І вже переростком (так склалося), він вирішив поступати навчатися далі. За плечима було три класи.

Сам одесит, свої університети Григорій розпочав з Одеської художньої школи, куди спробував було поступити. Проте за порадою директора школи, який помітив, слід думати, вже тоді обдарованість юного художника з народу, пішов Григорій до... ремісничого училища, яке за профілем навчання було ближчим за інші до наміченої мети. Екстерном закінчив училище й поступив усе-таки в бажану одеську «художку».

І треба ж такому статися: художник-початківець з провінції відразу потрапив до талановитого викладача, співучня Матісса за Паризькою школою образотворчих мистецтв Гершенфельда. В учителя та учня знайшлася точка дотику — любов до національного, народного мистецтва. Метод колористичного напряму монументального живопису, навички якого дав йому вчитель, приваблював молодого художника близькістю до народної творчості.

Творчий тандем такого характеру у інший час неодмінно переріс би в дружбу однодумців. Ну а поки що Гершенфельд, бачачи незвичайний талант, завзятість і працьовитість Синиці, порадив йому після закінчення художньої школи неодмінно поступати в Київський інститут мистецтв.

У Києві потрапив Григорій Синиця до майстерні викладача інституту Ракитського, студію якого відвідував із лекціями по аналізу живопису знаменитий на той час художник-новатор Михайло Львович Бойчук, автор багатьох плакатів початку століття, найвідомішим із яких був плакатний шедевр «Шевченківське свято». Уроки майстерності настільки відомого викладача давали студенту Синиці невичерпну поживу для розмірковувань про пізнання витоків і втіленні їх у своїй подальшій творчості.

Однак з радянської історії знаємо, наскільки непросто було пробитися на той час талановитій людині з низів, якщо нікому не догоджати й бути самобутнім індивідуалістом. Тоді всіх прагнули зачесати під одну гребінку... Проте де ж, як не в художніх вузах, народжуватися духу вільності? Очевидно, хтось сигналізував про це в органи. І в партійних начальників визріло рішення: занадто багато в Україні художніх вузів. А незабаром надійшла негласна, але тому не менш грізна вказівка скоротити їхню кількість. І скоротили… до двох груп! Чи слід говорити, що тисяча викладачів і студентів, у тому числі й М.Бойчук, виявилися поза стінами своїх alma mater.

І знову доля зберегла Григорія Синицю: він залишився в числі студентів тих двох груп. Проте освіта розтяглася на роки... Будучи прибічником ідей Бойчука, проповідуючи все національне, він до того ж розмовляв завжди лише чистою українською. Чи могла така людина бути на той час популярною постаттю?

Гоніння мають масу відтінків, способів і таємниць. Нам невідомі гіркі штрихи до портрета Синиці тих років. Відомо, проте, що, мріючи про професію художника, Григорій Синиця сам залишає вуз та йде на «вільні хліби» самоосвіти. Змусили?

Підпрацьовуючи де й ким можливо, він розвивав світогляд, пропадав у музеях і на виставках, вивчав першотвори мистецтва світового значення — як старих майстрів, так і сучасників. Він просиджував у бібліотеках увесь вільний час, перелопачуючи гори книжок, аналізуючи та вибираючи необхідне зі світової й національної історії та культури. Недаремно набагато пізніше, коли прийшло визнання, колеги по Спілці художників вважали Синицю найосвіченішою людиною у своєму колі.

1941 р. у Києві відбулася його персональна виставка. Ну а потім Велика Вітчизняна війна... Диво порятунку «біля воріт» Бабиного Яру... Потім митарства повоєнних років, коли країні більше потрібні були будівельники, а не художники. І трудова біографія Г. Синиці продовжується вже на київському заводі «Керамік» на посаді майстра-технолога. У ті прагматичні важкі роки цеглини були важливішими за творчі плани художника.

Віддушиною для Григорія Івановича були завдання з відновлення Києва. На жаль, час — невблаганний архітектор, який стирає з пам’яті імена тих, ким слід пишатися нинішнім киянам. А шкода, оскільки навіть сучасні вивіски та реклами не можуть приховати облицювання теракотою багатьох будинків на Хрещатику, неповторний Головпоштамт, вул. Червоноармійську та інші пам’ятні місця столиці.

За результатами виконаних робіт кандидатуру Григорія Синиці тоді представили на Сталінську премію. Та око органів, яке все пам’ятає та все бачить, ніколи не забуває волелюбності: у премії було відмовлено, і як водиться, без будь-яких пояснень.

У той не найкращий для Синиці час колеги запросили його на реставрацію знаменитого шедевра Растреллі — Маріїнського палацу. Задля справедливості слід сказати, що до Синиці багато хто намагався виконати складне ліплення масштабних, понад три метри заввишки, ваз у стилі бароко, але нічого не виходило.

Ні, мабуть, не даремно Григорій Іванович попсував кров начальству на заводі «Керамік»: саме метод ручної формовки, розроблений там Синицею і вперше застосований на реставрації Маріїнського палацу, приніс успіх майстру. Потім — запрошення Міндержбуду СРСР для виконання художньо-оздоблювальних робіт на будівництві Харківського державного університету, потім Москва — МДУ.

Хтось, не пригадаю, сказав: історія — вершителька доль. Можна додати: особливо доль неординарних. Сірість уживеться з будь-яким режимом і з будь-якою владою.

У зв’язку з цим пригадується монументальний твір «Прометей» у Донецьку, офіційними виконавцями якого вважають членів Спілки художників України Аллу Геращенко та Галину Зубченко. Та справедливість вимагає доповнення. Що таке майстерно виконаний ескіз — художники знають краще за інших. Отже, автором ескізів був Григорій Іванович Синиця, оскільки молоді тоді художниці роботу «не тягли». Проте авторство було приписано лише їм. Безумовно, провини Геращенко і Зубченко тут немає. Час був такий. Зручна, до речі, формула, під якою і сьогодні багато чого списується з рахунків. А тоді була хрущовська відлига, і вкотре Г.Синицю засудили як ледь не єдиного представника формального напряму в мистецтві України. Результат — безвісність.

Час минав, а гоніння не припинялися. Щоправда, тепер уже під патронатом іншого вождя. У медицині є термін, який визначає спроможність людини переносити біль — больовий поріг. У Григорія Івановича поріг був високий, але будь-якому терпінню приходить край.

Кривий Ріг начебто б недалеко від Києва, але провінцію класики визначали не за географічними ознаками. За того часу в цій гірничорудній глибинці зароджувалася своя художня школа. Не знаю, за якими критеріями Г.Синиця вибирав точку добровільно-примусового вигнання. Проте, судячи з усього, місто йому сподобалося. Тут художник розпочинає працювати над першими флоромозаїками, відмовившись від тонального живопису, але, як і раніше, дотримуючись вірності національному мистецтву, історії та культурі України.

Безсрібник Синиця знову винаходить, мислить, працює... У Кривому Розі він розробив унікальний клей для нового напряму в творчості. Розповідають, що якось на одній з персональних виставок величезне полотно «Волхви» впало на підлогу плазом. І, о диво: жодний горішок, жодна шкаралупка флоромозаїки не пошкодилася і не відлетіла. На жаль, за життя майстра ніхто не поцікавився таємничою рецептурою цього чудо-клею.

Затушувався біль нерозуміння, зарубцювалися шрами пережитого, а кращим лікарем для майстра залишалася творчість. І сьогодні можна неймовірно довго подорожувати разом із Григорієм Івановичем по неповторному київському циклу його робіт. До речі, ці ескізи не раз привертали до себе увагу дуже відомих художників.

А що ж нинішній час? Чи пам’ятає він майстра? Та час — це ми з вами, добродії. Так, Київ пам’ятає Г. Синицю: кажуть, у політехнічному постійно діє галерея його робіт. А це сто тридцять творів художника, за заповітом залишені нащадкам.

Та ось дзвінок із Києва. На дроті друг Григорія Івановича Синиці — Григорій Мєстєчкін. За стурбованим тоном і хвилюванням ясно: щось негаразд. Дізнаюся суть. Виявляється, частина залу в «політеху» заповнена роботами із сірників, а ще частина на догоду однієї з політичних партій виділена під портрет її лідера.

Звичайно, наша держава встигла ще за життя відзначити Синицю високою нагородою — премією ім.Т.Шевченка «за внесок у національну культуру». Ще ближче до кінця удостоїли Григорія Івановича й звання «Заслужений художник України». У Кривому Розі на одній з респектабельних вулиць міста відкрито квартиру-музей, де в жалюгідному стані перебуває понад двісті робіт художника й тече дах. Не виданий жодний каталог, який хоч трохи був би гідний уваги, не кажучи вже про автобіографічну книжку Синиці, у якій, до речі, розповідалося б не стільки про особисте, скільки про нашу з вами історії. У зв’язку з цим згадуються слова одного відомого народного депутата: ви знаєте, які гроші крутяться в Кривбасі? Ви не думайте, тут дуже великі гроші є! — говорив народний обранець. Охоче віримо й закликаємо вкласти хоча б малу дещицю в культуру, а конкретно — у стан єдиної в Кривому Розі квартири-музею Г.Синиці, хранителькою якої є учениця Григорія Івановича Олена Якименко.

«Я безповоротно зрозумів і засвоїв: народне мистецтво — першоджерело художніх форм... Воно відоме давним-давно, воно жило, набиралося сил у народі, в його надрах. Етнографічні, сюжетні, інші ознаки — це ще не народність. Йдеться про систему мислення, де колір виступає як образ, про глибинне явище самобутнього в палітрі художника».

Ці слова належать Григорію Синиці. Мабуть, краще про острів його життя, про долю його спадщини й не скажеш.