ОСТАННЄ СЛОВО КОТЕ МАХАРАДЗЕ

Помер Коте Махарадзе. Він був уже немолодий фізично й молодий душею, хворий, але сповнений планів. Від невідповідності чи то грузинського, чи то акторського темпераменту, із яким Махарадзе реагував на зміни в навколишньому світі, і багаторічні труднощі, пережиті рідною країною, ламкість 75-річних судин спричинили інсульт у відомого кільком поколінням блискучого футбольного коментатора, який вкладав у це своє захоплення всю пристрасть справжнього вболівальника.

Останнім часом професор й академік Костянтин Іванович Махарадзе (так його називали російські друзі) грав у двох театрах — своєму із Софіко Чіаурелі та академічному — і завідував кафедрою в Тбіліському театральному інституті. Він знімався в кіно, писав книжки, будував театр імені Веріко Анджапарідзе — великої грузинської акторки й матері Софіко. Та серце до аневризми розболілося за футбол і Грузію, що переживають не кращі часи: футбол — у занепаді, відносини ж Тбілісі й Москви загострилися до прямих погроз із боку російських політиків.

Серце страждало — і вибухнуло. Коли через неполадки зі світлом на тбіліському стадіоні, де того вечора грали збірні Грузії й Росії, матч зірвали й перенесли на весну, у Махарадзе і стався інсульт. А тижнем раніше пізно ввечері в прямому ефірі на центральному телеканалі Грузії Махарадзе читав свій «Відкритий лист грузинського блазня російському президенту». Пригадав всі образи, нанесені Грузії та її народу російськими політиками, нагадав російському міністру закордонних справ І.Іванову, що його мати — грузинка і дім її — недалеко від Панкісі, яке росіяни погрожували бомбити. Багато про що ще говорив він того вечора, коли його слухала, без перебільшення, вся Грузія.

Едуард Шеварднадзе, який зателефонував йому вранці, назвав це звернення «криком душі грузина»: «Ви зробили мою роботу, — сказав політик артисту. — Я уявляю стан мого колеги з Росії, якщо він це послухає. Важко йому буде, тому що спростувати він не зможе жодного моменту». Софіко Чіаурелі теж слухала тоді виступ чоловіка й хвилювалася. Та не лише тому, що він говорив про наболіле. «Я просто боялася. Коли він кілька разів там зітхнув, я подумала: Боже, якщо йому зараз стане зле... Вибачте, плювала я тоді на всіх президентів, разом узятих», — зізналася вона. Тоді все обійшлося, і Коте навіть дав це, напевно останнє, інтерв’ю.

— Ви звернулися до російського президента, тому що зусиль офіційних дипломатів уже не вистачає?

— Я думаю, що якось вирішити чи підштовхнути вирішення питання російсько-грузинських відносин може лише президент Росії. Не знаю, чи захоче він. На це звернення мені дали дозвіл — дзвінком Путіна в мій день народження. Він сказав тоді: вас тут дуже люблять, — ви це, напевно, знаєте, — і ми вкотре сподіваємося почути ваш голос. Ось я і дав можливість почути мій голос по телевізору. А до цього дзвінка я не був із ним знайомий. Навіть «здрастуй» один одному ніколи не казали.

— Ваше звернення було емоційне, але побудоване на фактах. Що послужило поштовхом до нього?

— Хіба можна бути спокійним, коли міністр оборони сусідньої країни каже, що він почне стріляти по нас?.. Чому Росія бере на себе місію вирішувати, коли стріляти? І взагалі нескінченні заяви міністра оборони С.Іванова, що він запропонує щось Бу-у-ушу, і в Стра-а-асбурзі виставить неспростовні факти, набридли. Він повсякчас, гордо відкинувши голову, говорив про якісь неспростовні факти, що виявилися легко спростовними... В Єврораді їх узагалі не сприйняли всерйоз. Я не хочу ображати російський народ, але часто російська політика будується з позиції сили...

— Іванов — це ще не всі росіяни...

— Звісно. Але, на жаль, Росія вже багато років піддається атаці інформаційних служб, і всередині країни сформована думка, що Грузія — породження пекла!.. Що це не країна навіть, а галявина якась!..

— Як ви, людина мистецтва, визначите той момент, коли ставлення Росії до Грузії змінилося? Адже Росія підтримала Шеварднадзе як президента, і це тривало досить довго.

— Шеварднадзе був єдиним за весь час існування Радянського Союзу міністром закордонних справ, якого обрали одноголосно на сесії Верховної Ради. Такого не було ні при Леніні, ні при Сталіні, ні при наступних перших і генеральних секретарях. Після Громика, якого у світі називали «містером Ноу», з’явилася — раптом! — людина, яка відразу знайшла спільну мову з усіма президентами, включаючи Рональда Рейгана... Потім розпався Радянський Союз, Шеварднадзе повернувся до Грузії, і в Росії сподівалися, що він — вірний друг. І лише потім поступово почали згадувати, що це та людина, яка наполягла на виведенні російських військ із Європи. Росіяни, певне, хотіли їх залишити навічно — адже вони не побудували жодного, малюсінького навіть, будинку, у якому могли б жити хоча б генерали, що повернулися звідти. Ті повернулися — а тут для них і халупок немає! І ось ці 500 тисяч розлючених військових вирішили, що причина їхніх митарств — у Шеварднадзе. Горбачов за цю акцію отримав Нобелівську премію, а гулі дісталися Шеварднадзе...

— А вам уже телефонували з приводу вашого вчорашнього звернення?

— Телефонують повсякчас! І вчора — допізна, і сьогодні вранці. І друзі, і зовсім незнайомі... До речі, гвардія армійська телефонувала. Вони кажуть, що я єдиний грузин, який виступив на захист Батьківщини, і зробив це так само переконливо, як Ілля Чавчавадзе. Вони говорили, що після публіцистичних праць Чавчавадзе вони такого виступу не знали! (Іллю Чавчавадзе, публіциста і поета, який виступав проти класової боротьби в Грузії, вбили за наказом Сталіна. — Авт.). Ну, це перебір, я добре розумію.

— Це був сильний виступ.

— У будь-якому разі, я сказав те, що думав.

— Це ваш перший досвід публічного звернення до політичних лідерів?

— Років десять тому я звернувся з відкритим листом до Єльцина, Хасбулатова і російського віце-президента Руцького. Той лист викликав приблизно такий самий ажіотаж.

— Тоді це сталося через який привід?

— Розпочали вони вперше наступ на Південну Осетію... І, до речі, мені незручно про це казати, але я тоді передбачив: через якийсь час те саме розпочнеться в Абхазії. І таки почалося. Очевидно, росіяни вирішили покарати Грузію. За які гріхи — не знаю, але це триває і донині.

— У Путіна в Росії велика підтримка...

— Тому я і сказав йому: візьміть владу у свої руки. Ви ж, зрештою, офіцер держбезпеки. До речі, по-моєму, Україна в гіршому становищі, ніж ми, хоча це не малюсінька Грузія, а велика держава. Та у вас може спалахнути таке, що на весь світ буде... Подумки я це називаю слов’янською війною, такою, що каменю на камені не залишиться.

— Не приведи Господи...

— Я боюся цього. І тому що ваш президент тут у мене гостював, і в цій кімнаті грав на гітарі...

— А ви давно зайнялися політикою?

— Хоча мене з моєю дружиною всі партії — від монархістів до комуністів! — просили балотуватися в їхньому складі, ми говоримо, що представляємо велику партію: партію культури, мистецтва. Як ми можемо бути новими соціалістами чи старими лейбористами?

— Кажуть: якщо ви не цікавитеся політикою, то політика зацікавиться вами. І ви загалом втрутилися в міжнародні відносини...

— Ви знаєте, якщо чесно, то я просто розлютився! Як людина, котра сиділа-сиділа вдома — і раптом розлютилася. Ну що це за кордон, коли російські громадяни його переходять, назад повертаються — а в усьому цьому грузини винні! Я, на жаль, забув сказати у своєму зверненні до президента Путіна, хоча це було необхідно: замість ваших заяв, дорогий Володимире Володимировичу, покарайте тих прикордонників і начальників прикордонних застав, які допустили, що на цьому кордоні туди-сюди ходять. Але знаєте, це, на жаль, споконвічна звичка росіян: усе звалити на інших! В усьому винні то польська шляхта, що підсунула дурника Лжедмитрія, а потім і другого... А росіяни — це лише Олександр Невський, Суворов, Кутузов, який виграв у французів... Що виграв? Нічого! Начисто програв Бородінський бій. Утік — і Москву залишив. Мало хто знає, до речі, але саме тими днями Наполеон у Москві написав внутрішній розпорядок «Комеді франсез», що діє й донині.

— Ну, може, і міністр Іванов напише що-небудь для театру. Костянтине Івановичу, коли сваряться чоловік із дружиною, вони валять провину одне на одного, хоча, у принципі, кожний із них винен. Як ви думаєте, де Грузія, як кажуть українською мовою, «схибила»? Що зробила не так?

— Багато чого зробила. Я не вигороджую свою країну. Приміром, ми заявили, що жодних тут немає чеченців, терористів, проте ж вони є!.. Хоча як можна називати всіх терористами? Вони захищають свою батьківщину, свою незалежність! Через нафту це все. Якби в Чечні не було нафти!.. Виходить, не підкорятися Москві — це тероризм. Ми, приміром, абхазців називали — і називаємо — лише сепаратистами.

— А як, по-вашому, розвиватимуться події?

— «Умолкнут звуки чудных песен...». Знаєте, що мені сказав один хороший розумний росіянин у Москві... Я не хочу називати його прізвище — занадто воно гучне. Він сказав: та не ображайтеся, Коте! Для Росії Грузія — це кохана!..

— Кого б’ють, того люблять?..

— Він інакше пояснив. От, каже, ми ж не звертаємо уваги на те, що скажуть узбеки, навіть вірмени, казахи. А своїй коханій ми не можемо вибачити... Природно, це з рангу поетичних метафор. Ну яка це кохана, якщо стріляти обіцяють?.. Хоча й в коханих стріляють. Вони вважають Грузію занадто своєю.

Я хотів би з Путіним поговорити. Приміром, сказати: я в батьки вам годжуся!.. Та я НЕ СМІЮ вам підказувати, я просто пропоную... Адже в нас навіть немає зброї, щоб збити вертоліт, що на 50-метровій висоті над нами летить. І, до речі, єдиний, хто нам допомагає, це Україна! Жахливо, що росіян налаштували проти Грузії, але одночасно й у грузин виникла нова тенденція: у школі діти не вчать російську мову. Не хочуть ходити на уроки та й годі! Кажуть: нам ця мова не потрібна!

— Раз ваша країна перебуває в настільки жалюгідному стані, певне, говорити про підтримку мистецтва недоцільно? У Грузії є меценати?

— Є два чоловіки, які особливо вирізняються в цьому плані. Вони не шкодують своїх грошей і дуже широкомасштабно їх витрачають. Однак таких лише двоє! Іоанішвілі і Бадрі Патрікацішвілі. Бадрі був першим заступником Березовського. І то так його називали лише тому, що двох начальників бути не могло. Він купив у Тбілісі Палац урочистостей, де відзначався мій ювілей і куди мені телефонував Путін, створив медіа-холдинг. Але мистецтво в Грузії животіє!

Ми із Софіко, звичайно, будуємо театр. Переймаємося, гроші дістаємо тощо... Цей театр назвали Тбіліським театральним Ватиканом! У нас особливий глядач — не те що еліта (зараз це звучить образливо), — до нас ходять справжні інтелектуали, інтелігенція! А в інтелігенції навіть трьох ларі немає, щоб купити квиток. Це найбідніші люди в Тбілісі. Як і скрізь, напевно.

— Таке напружене інтелектуальне і духовне життя вимагає, напевно, особливої підготовки. Як ви все це витримуєте?

— Ви бачите: басейн у нас... Плаваю в ньому. Та ось ці аневризми мені набридли, я і в Лондоні вже робив операцію, і зараз ще щось виникло. Ста-а-арість не ра-а-адість!.. Раніш якщо «щось болить» — ну-у, поболить і мине. А нині якщо «болить» — так усе болить! Хоча я все життя багато займався спортом. Був майстром спорту з баскетболу, у 17 років уже грав за тбіліське «Динамо», до цього був капітаном юнацької збірної Грузії, закінчив хореографічну студію — займався балетом... Ноги в мене дуже треновані. Та й у театральному інституті теж викладають не лише сценічне мистецтво, а й фехтування, акробатику...

Після розмови з нами, Коте провів нас по своєму унікальному будинку, стіни якого завішані роботами Параджанова й фотографіями Веріо і Софіко, попозував в особистому кріслі Сталіна з його будинку в Горі, і розповів про їх із Софіко наміри у травні привезти до Києва кілька спектаклів свого театру... Мовляв, вже й спонсорів гастролей знайшли. На жаль, Коте Махарадзе на сцені ми вже не побачимо, як і не почуємо його радісне: «Го-о-ол!». Після смерті Махарадзе удостоїли найвищих державних почестей — його поховали в Пантеоні Слави Грузії. Його останній опонент Володимир Путін надіслав Софіко Чіаурелі телеграму співчуття. Чи можна вважати, що їхній діалог триває і після смерті Махарадзе і що голос Коте і його палкі заклики почули?