ЗАМКНЕНЕ КОЛО

«Я не буду частиною цієї сірої маси. Я не винна», —
щодня твердила собі в зоні Ольга

Олі Івановій 28 років. Молода, талановита і, попри випробування, що випали на її долю, дуже усмішлива. Майже шість років проти неї та її матері колишній вітчим веде війну з використанням усіх можливих заборонених прийомів. Ольга вже була під судом і слідством, її змушували вдаватися до втечі, садили в СІЗО. Півроку вона провела у Дніпродзержинській жіночої колонії, звідки вийшла минулого літа за ухвалою Верховного суду. Схоже, тоді на справу Іванових уперше подивилися з погляду закону, а не чиїхось інтересів. Вирок Старокиївського райсуду столиці, чиїми стараннями Іванову було засуджено до трьох із половиною років колонії, було скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування.

«Може, нарешті розберуться», — сподівалися Ольга, її мати і всі, хто переживає цю драму разом із ними. Адже не настільки всесильний цей колишній вітчим, щоб так смикати за ниточки і слідство, і судмедекспертизу, і навіть суд! Про справу Іванових не раз писали газети, знімали телепередачі на центральних каналах. Окремий випадок, здавалося б. Про що писати, навіщо витрачати плівку і дорогоцінний прайм-тайм? Окремий-то він окремий, але в цьому віддаленому від магістрального шляху політичних і економічних розбірок випадку відбилися прикмети нашого правосуддя, нашого нинішнього життя.

Дійові особи цієї історії такі: він (Володимир), вона (Лариса) та її дочка Ольга, яка стала пасербицею у віці 19 років і з першого погляду насторожено сприйняла нового чоловіка своєї успішливої матері. Здобувши диплом про закінчення факультету міжнародних відносин Київського національного економічного університету і володіючи кількома іноземними мовами, Ольга була цілком самодостатньою людиною, працювала і за кордоном, і тут, в Україні. Одне слово, жила своїм життям, поки її діловиті мати і вітчим шляхом об’єднання, розміну і перепродажу квартир здійснювали свої задуми. Зрештою ці плани реалізувалися у вигляді двох розкішних квартир в елітних районах Києва: одна — у знаменитому Морозовському будинку, що на вулиці Толстого, інша — на другому поверсі будинку навпроти Золотих воріт. Зусиллями Ольжиної матері Лариси Сергіївни було засновано і спільний бізнес сім’ї Іванових — медична фірма.

Сімейне життя дало тріщину, подружжя розлучилося. У кожного з них своя версія подій, які цьому передували. До Ларисиної довіри більше, бо її колишнього чоловіка не раз ловили на явній схильності до спотвореного (природно, на свою користь) сприйняття дійсності. Втім, кому цікаво, через що б’ються спільно нажиті горшки? Більше заслуговує уваги те, що колишній Ольжин вітчим вирішив усі ці горшки у вигляді все тих-таки розкішних квартир і фірми залишити собі. На згадку про колишню любов, певне. І йому це вже майже вдалося. А засоби? Всього-на-всього двоє зламаних життів.

Конфлікт, який виник на грунті нерухомості, здавалося б, найпростіше розв’язати в суді, який у правовій державі й існує для вирішення таких питань. Але чи то вагаючись, що аргументів на його користь судді вистачить, чи то вибудовуючи якусь складнішу схему, Іванов сприяє порушенню кримінальної справи проти Лариси Сергіївни й Ольги. Благо, привід знайшовся.

Скориставшись відсутністю Лариси Сергіївни, Володимир міняє замки в золотоворітській квартирі, де залишилися речі та документи жінок. Речі, особливо документи, були потрібні конче, і Лариса з Ольгою пробираються у квартиру (завважте, в її, Ларисину, квартиру) через балкон. Про те, що відбулося далі, йшлося на десятках судових засідань.

Версії сторін, природно, різняться. Іванов стверджує, що розлютовані жінки розірвали йому сонну артерію. Проте відповідна експертиза була отримана аж через місяць. До того ж експерти підтвердили його травми зі слів інших лікарів. Дивно, адже, як запевняють медики, розрив сонної артерії, на відміну від багатьох інших травм, теж нібито заподіяних йому того дня Ольгою та Ларисою, із життям несумісний. Дивно й те, що не його, а Ольгу «швидка допомога» відвезла тоді в лікарню, де її 33 дні приводили до тями. Експертиза зафіксувала у дівчини тілесні ушкодження. Справу за статтею про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було порушено, але — проти жінок. Іванова же було заздалегідь, ще до розслідування, виправдано. У Старокиївському суді чомусь не сумнівалися — він оборонявся. Епізод побиття ним Ольги взагалі не розслідувався.

Далі почалися тонкощі слідства. Очевидно, залишаючись на волі, жінки зчинили забагато галасу, наймаючи адвокатів, звертаючись до правозахисників, преси... Вирішено було їх «зачинити». Привід знову підвернувся — Оля одного разу не прийшла на засідання суду. І хоча підстави для цього в неї були більш ніж серйозні (перебування у стаціонарі), суд ухвалив рішення про взяття її під варту. Оля вдалася до втечі. Не виправдовуватиму цей вчинок, попри те, що його мотиви зрозумілі. Це факт. Як і те, що дівчину знайшли і все ж таки посадили. На судові засідання возили вже зі слідчого ізолятора.

Суд над Ольгою Івановою — це спецкурс для студентів юрфаку. Без жодного речового доказу суд приймає рішення про компенсацію Іванову вартості нібито зіпсованих речей (пізніше скасовано Київським міськсудом). Задовольняє суд і висновок судово-медичної експертизи, яка не відповіла на головне запитання — про наявність чи відсутність в організмі Іванова такого собі катетера, обов’язкового сліду «штопання» розірваної сонної артерії. Загалом, заплющивши очі на очевидні речі, суд засудив Ольгу Іванову до трьох із половиною років ув’язнення в колонії загального режиму. Коли вирок набрав законної сили, із Лук’янівського ізолятору Ольгу етапом відправили в Дніпродзержинську колонію.

У зоні

— Найтяжче в долі арештанта — етап, — розповідає Ольга. — До залізничного вокзалу засуджених везуть у напханому автозаку, потім пересаджують в арештантські вагони. Вони схожі на купейні, лише замість дверей — грати, вікон же зовсім немає. У таке купе напихають по 14—16 жінок — сидять, лежать, стоять... Кому як пощастить. Ні їжі, ні пиття, у туалет виводять лише після скандалу. І ось ми в Дніпродзержинській колонії для жінок, які вперше скоїли злочин. Теоретично — звичайного режиму, насправді ж порядки в ній, за оцінками досвідчених зечок, гірші, ніж у зоні суворого режиму.

Сіра ворухка маса. Таким було перше враження засудженої Ольги Іванової від зони. Пізніше вона навчилася розрізняти сірі обличчя між сірими косинками і брудно-сірими халатами. Їй видали такий самий спецодяг, старий, уже добряче ношений, без якого в колонії перебувати заборонялося, і повідомили перелік основних табу зони: заборона не приходити на сніданок-обід-вечерю або на ранкову та вечірню переклички, заборона на ухиляння від роботи. Ольга оголосила голодування. По-перше, тому, що, навіть усвідомлюючи, що перебуває в руках бездумної і безжалісної виконавчої махини, вона раз і назавжди встановила бар’єр між собою та зоною. «Я ні в чому не винна, і я не житиму цим життям», — твердила вона собі. А, по-друге, їсти баланду з жирних мисок, із яких їли хворі і на відкриту форму туберкульозу, і на сифіліс, і ще бозна на що, було неможливо. Колонія як заклад формально несуворого режиму у числі інших ув’язнених «перевиховувала» і покараних за ухиляння від лікування венеричних хвороб. А таких були сотні, і ніхто їх не ізолював...

Іванову посадили в карцер, темну кімнатку, у якій були лише ліжко, що на день відкидалося до стінки, стіл і табурет.

— Із карцеру мене випустили, коли приїхала мама, — згадує Ольга. — Зі здоров’ям було вже зовсім кепсько, коли вона дізналася про голодування і помчала до мене умовляти припинити його. Мама привезла мені нормальну їжу і нормальний посуд. Я повернулася в загін, стала поволі виходити з голодування і навіть поправилася. А взагалі в мене склалося враження, що єдина турбота мешканок колонії — пошуки курива та їжі. Поїли — шукають сигарети, покурили — збираються їсти.

Хоча мріяти їм, звісно, ні про що. Про справедливість, про дім — лише душу ятрити. Пристосовуються і живуть, люблять навіть.

Ольга вже півроку жила в колонії, коли дізналася про рішення Верховного суду і про своє звільнення. Її не кинули напризволяще, як багатьох її колишніх «колег», вона могла сподіватися, що справедливість і закони восторжествують.

На новому колі

Її зустрічали мати, працівниця Українсько-американського бюро захисту прав людини Тетяна Яблонська, зруйноване життя і надія. Адже Верховний суд вимагав усунути саме ті вади слідства, на які на першому суді звертав увагу адвокат. Зокрема було порушено питання про призначення експертизи, яка мала відповісти на основне запитання: а чи був розрив сонної артерії? Передусім Ольга з Тетяною Яблонською пішли в міськпрокуратуру повідомити адресу, за якою її можна знайти.

— Ой, як їй не хотілося знову йти в ці стіни! — згадує Т.Яблонська. — Тільки-тільки вийшла на волю. Але є слово «треба». І все було зроблено, як вимагає закон. Яким же був мій подив, коли недавно я дізналася, що слідчі кілька разів шукали Олю і не знаходили. Виявляється, шукали не за тією адресою, яку їм залишили у справі. Як, до речі, і координати її адвоката, через котрого завжди можна знайти клієнтку. Отже, знову готується грунт для її ув’язнення в СІЗО?

Адвокат О.Іванової В’ячеслав Ухов поділяє ці побоювання, тим більше що комісійну експертизу, як з’ясувалося, уже проведено, і вона знову не дала відповіді на запитання «а чи був хлопчик?».

— З урахуванням прихованих обставин, різноманітних спроб домовитися зі мною я вважаю висновки цієї комісії результатом певного впливу, — говорить В.Ухов. — Причому ці висновки було зроблено без нагадування про існування низки консультативних висновків, які були у Верховного суду. Адже у зв’язку з ними заступник голови Верховного суду Василь Маляренко і виніс свій протест. На 14 аркушах цього висновку взагалі немає згадування про катетер. Про що тоді мова? Перші експертизи було проведено із порушенням КПК, що й послужило підставою для скасування вироку Верховним судом. Але нова експертиза підтверджує правильність актів судмедогляду, тобто оцінює вже оцінене судом, причому навпаки. Крім того, що це за експертиза, яка, всупереч закону, проводиться на підставі ксерокопій документів, що з’явилися казна-звідки, і містить посилання на дослідження Нікольського, який уже проходив у справі як свідок! До речі, слідчий у справі не виконав вказівки слідчого управління УВС Києва, зокрема про обов’язкове включення в комісію нейрохірурга і про дослідження травм самої Ольги. Схоже, істина його не цікавить.

— Але ця сумнівна експертиза може слугувати підставою для наступного взяття Ольги під варту?

— Може, звісно. Зараз усі (і нові експерти у тому числі) визнають, що вперше Ольгу було заарештовано і засуджено незаконно, але новий висновок дає підставу для повторення тієї ж помилки. У мене є запитання до головного судмедексперта України Юрія Шупика: наскільки відповідає вимогам закону ця ось експертиза? Є і прохання до нього нарешті провести експертизу відповідно до їхніх же правил гри. Якщо моє прохання не розглянуть об’єктивно, звернемося, може, у Росію, до інших експертів...

— А чому ні, адже «справа Гонгадзе» показала, що на випадок серйозних сумнівів у цьому немає нічого неможливого.

Ярослав Крисанов, який розслідує зараз справу Іванової, підтвердив, що питання про зміну запобіжного заходу Ользі Івановій справді вирішується, а слідство буде, за словами слідчого, завершене, коли знайдуть Ольгу.

— А хіба це так важко зробити? — цікавлюся у Я.Крисанова. — Я ось із нею розмовляла. Та й адвокат міг би допомогти, оскільки телефона в Ольги справді немає.

— Очевидно, з вами вона хоче розмовляти, а з нами не дуже, — відповів слідчий. А ось про те, чи відповіла експертиза на запитання, поставлені Верховним судом, говорити не захотів. Може, йому нічого сказати?

P.S. До речі, і цивільна справа про розподіл майна Іванових має свою, не менш цікаву, з погляду законності, історію. Її вже було розглянуто Київським міськсудом у листопаді 2000 року, але на стадії написання мотивування рішення зникло. Уявляєте? Всі чотири грубезні томи з оригіналами і копіями документів, зібраними попередніми судами. Суддя Віктор Качан ніс їх у портфелі додому (що, до речі, категорично заборонено), коли невідомі, стукнувши його по голові, цей портфель вихопили. Відтак адвокат Лариси Іванової отримав рішення майже через рік, тоді ж було подано касаційну скаргу у Верховний суд. Його справедливого рішення чекають, покладаючи на нього останню надію.