Осінні двори

Осінньої пори завжди цікаво вийти на прогулянку у двори, а не на вулиці. Звичні маршрути завжди нав'язують традиційну тему мандрівки і формують відому мету - базари, магазини, робота. У дворах, поміж садочків, шкіл, дитячих майданчиків та пустирів завжди легше налаштувати себе на стан умиротворення і споглядання. В такі хвилини можна помітити, як місто разом із листопадом передає історії сюжети прожитого року.

Ці прогулянки завжди дарують несподіванки: приміром, зустріч з невідомим псом раптом обертається спогадом про літню зливу на скелях у бухті Созополя. Бо саме мокрий пес тоді став акцентом усіх вражень.

Цього разу мене занесло у двір рідної школи, де я навчався до сьомого класу. Відшукав очима вікна всіх кабінетів, в яких довелося відбувати уроки. Розмітка спортивного майданчика примусила згадати спартакіаду і першу перемогу в стрибках у висоту серед хлопчиків молодших класів.

У садочку я мріяв, коли ж нарешті піду до школи, де немає "денного сну". Якось, стоячи у шкільному дворі біля купи брухту, який ми назбирали по навколишніх будівництвах і пустирищах, я зітхнув: "Коли ж нарешті закінчу школу, і почнеться життя без домашніх завдань?".

В університеті я виходив з бібліотеки і йшов у скверик дивитися, як літні чоловіки грають у шахи. Так я відпочивав під час підготовки до іспитів. Над шаховою дошкою думав про життя без сесій.

Життя без сесій подарувало нову мрію: "Ох і заживу ж я після захисту дисертації!".

Після захисту знову опинився у просторі домашніх завдань, іспитів і сесій, тільки вже по інший бік кафедри. Але бажання залишилися ті самі. Навіть на морі, на хвилі найвищого захоплення, мене часом прибивала думка: "Треба ж іще підготувати новий спецкурс".

Та новий "спецкурс" приготувало нам усім життя. Тепер у мене ні уроків, ні іспитів, ні сесій. Чому ж після "денного сну" я згадую саме про них?

У школі пролунав дзвоник - і так схотілося дізнатися, про що мріють нинішні школярі. Потім уявив собі сучасних учителів, але всі вони чомусь були "моїми" вчителями, молодими й веселими. З думками про сучасну школу полишаю рідний з дитинства двір.

Сьогодні є чимало цікавих версій реформування школи. Кожна з них обґрунтована і переконлива. Їх навіть можна коректно об'єднати, якщо звести до спільного знаменника базиси очікувань, на яких ці версії побудовані. Аж тут і виникає непереборне "Але". Ми не маємо самої концепції школи, бо відсутня концепція життя. А її й не може бути, бо наша цивілізація - нав'язаного попиту. Ми у принципі не можемо вгадати, які товари, послуги і взаємини складуть перелік наших завтрашніх бажань і вподобань. Усі вони давно вже суть вигадка, продукт не нашої природи, а інформаційного світу, що деформує, підлаштовує нашу природу до майбутньої вигадки. Концепції в такого життя немає за визначенням.

Стан примусового обміну в економіці проявляється у нав'язаному попиті. У політиці - маніпуляцією соціального замовлення. Відтак у суспільних відносинах, інформаційному просторі виникають потвори - повідомлення без факту, які пригнічують залишки правдивого і природного. Наш побут стає виснажливим, а деколи й нестерпним, через втрату міри буття, а відповідно - й довіри до всього, що нас оточує. Цю втрату ми компенсуємо сурогатними взаєминами, які описуємо різноманітними нормами, регламентами, інструкціями. Там, де раніше було достатньо усмішки й доброго слова, тепер потрібні довідка і код доступу.

Ми всі потрапили у простір негативної етики. Це нав'язаний нам стан. У ситуації невизначеності, замість "Усе буде добре", кажемо: "А кому зараз добре? Аби не гірше". І це ще оптимістична версія.

Медіа, замість говорити правду, кажуть: "А хто зараз не бреше?". І так у всьому: економіці, політиці, громадському житті, побуті.

Огляд економічної ситуації перетворюється на звіт правоохоронних органів, політичне протистояння, замість змагання ідеологічних платформ, - на війну компроматів. Солідарні дії людей поступаються місцем побутовим сваркам і запальному з'ясовуванню хто, кому що винен.

Перш ніж давати оцінки і робити заяви щодо нашого життя, мусимо полишити простір негативної етики, бо в її припущеннях і настановах немає продуктивного виходу. Якщо ми щось і з'ясуємо, то лише те, хто гірший. А потрібно орієнтуватися на того, хто ліпший!

У нашій історії зрада була і буде, і не тільки в лапках. Але була й звитяга. І вона, а не "зрада" повинна визначати наше майбутнє.

Я виходжу за ворота, оглядаюсь на школу і розумію, що перш ніж створити концепцію школи ми маємо створити концепцію життя. Вийти з простору нав'язаного негативною етикою уявлення про успіх і перейти у простір позитивної етики, настанови якої пройшли тисячолітній сепаратор еволюційного відбору. Етика не може бути доктриною моменту.

Дитинство - це простір позитивних мотивацій і етики. Такою і має бути концепція школи, бо такою має бути й концепція життя.

Пригадую Холдена Колфілда, героя роману Джерома Д.Селенджера. Його уявлення про сенс власного життя - це позитивна мотивація в чистому вигляді: оберігати дітей, що граються над прірвою у житі. Чи може бути такою концепція сучасної школи?