Новини ДЮСШ, або як зайчик лисичку в хатинку впустив

У Черкасах не на жарт спалахнули пристрасті навколо двох спортивних шкіл (ДЮКСШ №1 і ДЮСШ №2). Дійшло до пікетування міськвиконкому і багатогодинної «окупації» конференц-залу мерії тренерами, учнями шкіл та їхніми батьками.

Роль «дріжджів», які викликали бродіння громадськості, цього разу зіграло рішення міськвиконкому від 19.10.2004 р. про передачу згаданих шкіл, раніше підлеглих безпосередньо управлінню освіти, у підпорядкування комітету з фізичної культури та спорту міськвиконкому.

Проблема ця не місцева — загальноукраїнська. Передісторія конфлікту така. До 2001 р. ДЮСШ України фінансували з держбюджету і перебували в підпорядкуванні Міністерства освіти й науки. З 01.01.2001 р. ДЮСШ стали фінансувати за рахунок коштів місцевих бюджетів, але не через управління освіти, що було б логічно, а через комітети з фізичної культури та спорту. Сталося це, на думку спеціалістів, через деякі узгодженості, що закралися в новий Бюджетний кодекс (БК). Тут ми не станемо влазити в нетрі параграфів, щоб не піти від суті справи. Скажемо лише, що після введення в дію нового БК у фактичному подвійному підпорядкуванні по Україні виявилися 634 ДЮСШ, у яких навчаються понад 300 тисяч дітей. Як ми розуміємо, у разі виникнення протиріч у законодавстві можливі три моделі поведінки місцевих виконавчих органів влади. Один шлях: залишити все як є до роз’яснення суперечності шляхом, скажімо, прийняття ВР поправок до закону чи вирішення протиріччя в судовому порядку. Саме тому в переважній більшості випадків місцеві ради в державі до пори до часу і залишили ДЮСШ у подвійному підпорядкуванні. Другий шлях: керуючись здоровим глуздом та інтересами справи, у даному разі інтересами дітей, на місці усунути протиріччя подвійного підпорядкування. Ну і третій шлях: використовуючи сформовану ситуацію, керуватися не здоровим глуздом і не інтересами справи, а якимись іншими міркуваннями.

Напередодні 19.10.2004 р. у Черкасах ніщо ще не віщувало бурі. На сесію міськради було винесено проект рішення про те, щоб фінансування ДЮКСШ №1 і ДЮСШ №2 здійснювали не через міськспорткомітет, а через міське управління освіти. Тобто в Черкасах зробили спробу подолати протиріччя за другою описаною нами схемою. Повернення спортшкіл у систему освіти виправдане тим, що дитячо-юнацькі спортшколи найчастіше користуються приміщеннями — спортивними залами й тирами загальноосвітніх шкіл. Але рішення, як бачимо, несподівано прийняли діаметрально протилежне. Тобто міські власті віддали перевагу третій схемі.

Звісно, сторонньому спостерігачу може видатися, що немає різниці з якої, умовно кажучи, кишені міськвиконкомівського гаманця фінансують ДЮСШ. Спочатку у мене виникла підозра, що справа тут якщо не в особистих, то у відомчих амбіціях. Але різниця, як виявилося, є. І річ тут зовсім не в амбіціях освітян. Я провів, у деякому сенсі, журналістське розслідування.

На громадських слуханнях у міськвиконкомі, простимульованих пікетом 15 листопада, голова комітету з фізичної культури та спорту Віталій Литовкін переконував присутніх, що ДЮСШ лише виграють від перепідпорядкування, що ні для тренерів, ні для учнів у гірший бік ніщо не зміниться.

В.Литовкін сказав: «За останні три роки ніщо не змінилося в гірший бік. Усі школи як працювали, так і працюють...» На це миттєво відреагував Анатолій Депутат, начальник управління освіти й науки: «Неправда! 12-та і
26-та школи відмовилися від співробітництва!» Він мав на увазі, що директори загальноосвітніх середніх шкіл №12 і 26, у яких раніше проводили тренування спортивних шкіл, перестали надавати приміщення «чужинцям». Заговоривши про витрати на світло й опалення, вони почали надавати ці приміщення (йдеться про спортзал і тир) для тренувань у неприйнятний вечірній час. У результаті кількість учнів у ДЮСШ за три роки значно скоротилася. Наприклад, у ДЮСШ №2 2001 року навчалися 550 дітей, до даного часу їх залишилися 203. У ДЮКСШ №1 практично припинили існування волейбольна та гандбольна секції. Остання, до речі, входила у вищу лігу України.

І от повне перепідпорядкування. Працівники спортшкіл шоковані. У їхньому середовищі міськкомітет з фізичної культури та спорту зажив нехорошої слави.

Анатолій Божок, директор ДЮКСШ №1 сказав: «У передачі нас спорткомітету логіка відсутня. Міркуйте самі, у нашої школи немає власної бази, ми користуємося приміщеннями загальноосвітніх шкіл, які перебувають у віданні управління освіти міськвиконкому. Для чого нас передавати спорткомітету?.. Через це ми в освітніх школах стали бідними родичами і вже втратили кілька секцій. Зараз ми провели збори з питання реорганізації школи в клуб. Зроблено це, щоб залишитися в системі освіти. Клуби спорткомітету не потрібні».

Про нелогічність перепідпорядкування та квапливість рішення говорить і Михайло Санжаровець, начальник обласного комітету фізичної культури та спорту Міністерства освіти й науки України: «Такі питання треба вирішувати з державних позицій, робити так, щоб було краще і дітям, і викладачам шкіл. Приймаючи поспішне рішення, міськвиконком із людьми не порадився. А ми бачимо, що відтоді, як фінансування пішло через спорткомітет, становище спортшкіл погіршилося. Є приклади областей — Дніпропетровської, Львівської, де проблему вирішили коректно на рівні місцевих адміністрацій. Це й у нас зробити нескладно. Досить в управлінні освіти відкрити функцію «фізкультура та спорт», і протиріччя буде усунуто. Тим більше що Бюджетний кодекс ніякого перепідпорядкування й не вимагає. Позиція нашого комітету — залишити мережу ДЮСШ при управлінні освіти. В області у нас 15 ДЮСШ і три клуби. Однак проблема чомусь виникла лише в Черкасах».

Давно відомо, що думати, ніби в тій чи іншій події немає логіки — помилка. Логіка є завжди. Її пошук у моєму розслідуванні тривав недовго.

Один зі спортивних чиновників, вводячи мене в суть «спортивного переділу», розповів, що насправді міському спорткомітету ДЮКСШ №1 не потрібна, тому що ця школа своєї спортивної бази не має. Першу школу пристебнули до цієї справи, щоб не відразу був зрозумілий сенс перепідпорядкування. Він сказав: «Вся катавасія зчинилася через те, що комітет міськспорту хоче отримати фехтувальників ДЮСШ №2. Це також площі понад 300 квадратних метрів: чудовий зал, душові, сауна, роздягальня... У Литовкіна при комітеті значаться п’ять шкіл. Але у них своєї нормальної бази немає, зали й приміщення вони найчастіше орендують. А в деяких випадках здають. Тренери в штатному розкладі є, але іноді займаються не спортивним вихованням, а бізнесом».

Запитую Людмилу Шкаликову — тренера ДЮСШ №2, майстра спорту з фехтування — про підгрунтя перепідпорядкування. Вона відповідає: «Особливої таємниці ніхто й не робить. Так збіглося, що саме 15 листопада, коли ми повернулися після пікету мерії, до нас у школу зайшов, навіть не подумавши представитися, чоловік із голеною головою... Складалося враження, що він боявся спізнитися. Говорив квапливо: «Я чув, зал здається в оренду?» Тобто знову по місту чутка пішла... А колись до мене, напевно, разів двадцять підходили різні люди, на вухо нашіптували, пропонували здати зал в оренду... Таке для нашого залу геть неможливо. У місті це єдиний зал, спеціально обладнаний для тренувань фехтувальників. І ми знаємо, чим закінчиться здавання залу в оренду. У нас уже є сумний досвід». Далі Людмила Миколаївна розповіла цікаву історію: «Вийшло, як у казці про зайчикову хатку: заєць пустив у дім лисицю, а вона його і вигнала. Колись був у нас інший фехтувальний зал. До нас довго напрошувався один симпатичний хлопець. Казав: «Ви по неділях не працюєте, здайте зал на ці дні». Умовив. Ми (нас було два тренери з фехтування) поїхали влітку у відпустку. Приїжджаємо через місяць, заходимо в зал і... ледь не знепритомніли. На наших фехтувальних доріжках стоять ряди спортивних тренажерів для атлетів — «качків». Встановлені стаціонарно, кріплення в підлогу вмонтовані... Так ми зал і втратили. А потім три роки поневірялися по різних чужих приміщеннях, займалися на вузенькому балконі в басейні. І от з’явився цей зал. Колись тут крутили кіно, він нам дістався розгромленим, обдертим, із бетонними підлогами. Тут усе зроблено нашими руками: дерев’яні підлоги, засклено, дорога повітряна витяжка, спеціальне устаткування, фарбування... Все підгрунтя перепідпорядкування — отримати цей зал. А потім вичавлювати з нього усе що можна. Якщо подивитися, якою була фінансова участь спорткомітету в нашому житті за навчальний 2003—2004 рік (по секції фехтування), то це всього лише менше п’яти відсотків від загальної суми витрат. Решта (а це близько 47 тис. гривень) — спонсорські кошти. І нехай хтось доладно пояснить, який сенс нам переходити до Литовкіна? Ми чудово без нього обходимося, успіхи наших фехтувальників відомі. Він божиться, що єдиний у місті фехтувальний зал збереже. То й управління освіти збереже. Зал перебуває в чудовому стані, ремонт зроблено зовсім недавно. А для здавання в оренду і проведення комерційних виступів і змагань спорткомітет нехай знайде собі інше місце. За свій зал ми будемо боротися...»