Тінь театру. Міністерство культури поставило під удар регіональні сценічні форуми

Спробу зірвати Міжнародний театральний фестиваль «Сцена людства» почали — не більше не менше — на урядовому рівні. У Черкасах уже визначили джерела фінансування, узгодили терміни, розклеїли афіші, а в дев’яти містах п’яти країн купили квитки, спакували реквізит і склали валізи. Раптом неприємна звісточка від нового керівництва Міністерства культури... Неприємна, висловлюючись м’яко. Зі знаменитого будинку на вулиці Івана Франка повідомили: міністр Василь Вовкун, який став на посаду, викреслив із плану заходів, що фінансуються міністерством, усі регіональні організовані дії, зокрема й «Сцену людства». У театрі — німа сцена. Фестиваль поставлений під реальний удар. В організаторів не залишалося часу для маневру й для пошуку іншого джерела фінансування. Директор кинувся в міністерство з чолобитною… Та до цього ми ще повернемося.

Театр у Черкасах — така собі чарівна скринька, яка час від часу являє світові несподівані дива. Сім років тому, в березні 2001-го, в Черкасах провели всеукраїнський круглий стіл на тему «Чи потрібна зміна театральної політики в провінції?». Мета його — дати дорогу режисерам-експериментаторам. І тим самим зруйнувати дрімучість театральної дійсності. Черкаський театр став експериментальним майданчиком. Перша постановка — «Одруження» Андрія Жолдака, режисера, не позбавленого хлєстаковського запалу, мала як ущипливі відгуки, так і фестивальні дипломи. Слідом за ним на черкаських підмостках творили Олександр Шмаль, Олександр Дзекун, Дмитро Богомазов. Дирекція невпинно вела переговори з відомими режисерами й початківцями, не оглядаючись на «спокій» та інші достоїнства провінційного життя.

Коли черкаська сцена стала експериментальною, колектив місцевого театру почав їздити на міжнародні фестивалі — повітрям свіжим повіяло... Й у фінансовому плані акторам жити стало веселіше. Незабаром у Черкасах задумали, підготовили й здійснили фестиваль «Сцена людства», новий поворот у театральній долі міста.

Задумали його як фестиваль сучасних версій класичних творів, поставлених національними режисерами різних країн. Тобто, на відміну від інших театральних фестивалів, які проводяться на просторах України, в Черкаського є чітко виражена ідея й своя концепція.

Директор Черкаського муздрамтеатру ім. Т.Шевченка Володимир Осипов зауважив із цього приводу: «Фестиваль зовсім молодий, цього року він проводиться лише втретє. Але, як уже було справедливо зазначено, «Сцена людства» з кожним роком набирає сили. Стає більше дуже цікавих спектаклів. Розширюється географія учасників. Підтвердження — зростання кількості заявок від театральних колективів. Є можливість вибирати. Фінансувався фестиваль так. 50 відсотків витрат покривало Міністерство культури, по 25 — область і сам фестиваль від продажу квитків. До початку нинішнього фестивалю ми провели непросту організаційну роботу. Склали план виступів. Обладміністрація переказала нам 50 тис. грн. І ми були впевнені, що, як і в минулі роки, міністерство виділить заявлену частину коштів. Принаймні всі розмови з Києвом звучали обнадійливо. І раптом — відмова... Міністр під час особистої зустрічі повідомив, що за порадою своєї «команди реформ» прийняв рішення «не розпорошувати кошти», а створювати в Києві великий театральний фестиваль, який відповідає європейським стандартам. Якби нам про це сказали раніше, ми б пішли іншим шляхом... Я зі свого боку виклав би відому ідею, схвалену свого часу театральною громадськістю, про потребу децентралізації фестивального життя й підтримки центром цікавих і життєздатних регіональних ініціатив. Адже не можна ж усе культурне життя фокусувати виключно на Київ. Втім, міністр обіцяв подумати... Та несподівано повідомив, що на перший квартал фінансування взагалі закрите. З чого можна зробити висновок: на міністерство все-таки ще слід сподіватися, адже рано чи пізно фінансування відкриють. Хоч би як там було, фестиваль ми почали вчасно. Й успішно його провели. Готелі працювали в кредит. Дуже допоміг глядач. Квитків продали на 130 тис. грн. Це перевершило наші сподівання. Загальна сума витрат, за попередніми підрахунками, — 270 тисяч. Багато спектаклів проходили з аншлагами».

***

…Ні, недарма в черкащанах прокинувся театрал. Подивитися справді було що. Будапештська Школа драматичного мистецтва презентувала спектакль «Ліліом» угорського класика Ференца Мольнара, який свого часу був популярним у США. Спектакль ішов угорською мовою без перекладу. При цьому рівень гри й режисерських знахідок був такий, що з театру, здається, ніхто не пішов і під час антракту. При незнайомому сюжеті, скажімо, у «високому кіно», просидіти перед екраном, нічого не розуміючи, мабуть, навряд чи можливо. Фактично глядач бачив лише оболонку й за її заворожуючими колірними переливами здогадувався про внутрішні вибухові пристрасті. У певний момент відчайдушний герой заспівав пісню Висоцького (режисер Марія Гор Надь колись стажувалася в Театрі на Таганці), після чого розіграли невеличку сценку російською мовою, й глядач на мить наче заглянув усередину оболонки; це був оригінальний хід. Цікаво, що при порівнянні за формальною ознакою зі спектаклем Латвійського національного театру «Вій, вітерець» (за Янісом Райнісом), що йшов з екранними субтитрами, виграє Будапешт: увага не розпорошується.

Утім, це відома проблема. Стежиш за текстом (а текст поетичний, художньо ємний) — не бачиш гри, й навпаки. «Вій, вітерець» — камерний спектакль. Глядачі й актори перебували на сцені. Завіса закрита, зал порожній. На сцені виділений майданчик для гри й дві зони — по сто місць кожна — для глядачів. Спектакль фольклорний. Перед нами начебто постають пори року й усі пов’язані з ними традиційні роботи й свята — від посіву до жнив, від жнив до посіву. Латвійський режисер Галина Поліщук (у неї вінницькі корені), кажучи про спектакль, додає: «І музей почуттів!» І це, мабуть, так.

У певному сенсі слово «музей» присутнє й у спектаклі Московського центру драматургії й режисури О.Казанцева і М.Рощіна «Холодна осінь». Але це музей внутрішній, особистий. У кожного колись була зустріч, до якої людина повертається час від часу, в якийсь момент розуміючи, що то й було головним. То й було щастя. Цей тонкий спектакль за оповіданнями Івана Буніна придумала й поставила Ірина Кондрашова. Стукають вагонні колеса, проноситься життя крізь час і країни... І п’ять історій про любов. Оповідачі, які змінюють одне одного, допускають нас до потайного. До того, що було в їхньому житті головним.

Найголовніше для героїв п’єси Еріка-Еммануеля Шмітта «Маленькі подружні злочини» (Київський театр ім. І.Франка, постановка К.Зануссі) — особисті почуття чоловіка й жінки. Причому герої, їх грають Ірина Дорошенко й Олексій Богданович, існують наче у вакуумі — без дітей, без фінансових, фахових, релігійних, політичних й інших переживань...

***

На «Сцені людства» було не тісно спектаклям найрізноманітніших театральних шкіл і напрямів. Блискуча п’єса класика театру абсурду Семюела Беккета «Чекаючи на Годо» в постановці львівського театру ім. Л.Курбаса дружньо сусідила як із прекрасним «Дядей Ваней» А.Чехова Білоруського брестського театру, так і з постановкою Криворізького театру музично-пластичних мистецтв «Безсоння» — за мотивами творчості Т.Шевченка. А трагічна історія «Солодка Даруся» Марії Матіос, зворушливо розказана артистами Чернівецького театру, підкреслювала ідилічно-фольклорні пристрасті «з народного життя» М.Старицького («Ніч на Івана Купала» в постановці луганчан)...

У зв’язку з фестивалем «Сцена людства» чомусь пригадується гасло: «Нехай квітнуть сто квітів!». Власне, от чому: справді, в Черкасах народилося різнобарв’я... І від цього вже не відмовитися. Цього не забути. Цей фестиваль будь-що матиме продовження. Адже квіти іноді пробивають асфальт.