Митрополит Костянтин: «Я прийняв рішучість...», або Про провал однієї епохальної справи

Справа митрополита Київського і Галицького, Екзарха всієї України Костянтина (Дьякова) ніколи не здавалася простою і зрозумілою. Але тільки останнім часом ми дістали можливість говорити про масштабність підготовленої НКВС операції, в якій митрополит мав зіграти ключову роль.

До свого київського служіння владика Костянтин (у миру Костянтин Григорович Дьяков, 1864—1937) з листопада 1927 р. був архієпископом, з травня 1932 — митрополитом Харківським і Охтирським, Екзархом України. Його нове призначення збіглося в часі з переїздом уряду зі столиці «першої» до столиці древньої. 26 червня 1934-го святитель став митрополитом Київським і Галицьким; він був недужий, ішов йому 71 рік...

На початку 90-х, коли збирали біографічні відомості про митрополита Костянтина для розгляду питання про його канонізацію, отримані дані виявилися мізерними, а подекуди й хибними. Свідченням тому — вміщене на сайті Харківської єпархії «Житіє священномученика Костянтина (Дьякова)». Мізерність і неточність відомостей біографічного характеру пояснюються як особистою скромністю самого владики, так і розкиданістю документів, у тому числі й слідчих справ, по архівах.

Серед Новомучеників Черкаських, канонізованих церквою, котрі засвідчили 1937—38 рр. мученицькою смертю віру в Христа, є група православних священиків із с. Городище, репресованих саме у зв’язку зі справою святителя. У їхніх слідчих справах, що зберігаються в Черкаському держархіві (куди вони потрапили після скасування КДБ) є документи, які по-новому висвітлюють — часом навіть ніби в інфрачервоному випромінюванні, виявляючи таємне, — «справу патріаршого екзарха», змушують пильніше вдивитися в уже знані раніше відомості, увиразнюючи портрет київського святителя і додаючи до нього нових барв. В одній із слідчих справ (протоієрея Олександра Цибульського) виявлено текст звернення владики до нової пастви, з якого дізнаємося про переживання, передчуття митрополита, пов’язані з переїздом: «...мене бентежила думка, з одного боку, про необхідність залишення і гіркоти майбутньої розлуки з Харківською паствою, де понад сорок років проходив я своє служіння Церкві Христовій, а з іншого — побоювання, чи зможу я в даний час понести тягар святительства на новому місці служіння, настільки відповідальному...».

Прочитавши звичний оборот «у даний час», помічаємо: на той момент, коли митрополит Костянтин ухвалив рішення про переїзд до Києва, країною вже прокотилися щонайменше три-чотири хвилі репресій проти духівництва — «безсистемні» розстріли 1917—1920 років; системні — за доносами «оновленців» 1922-го, «м’які посадки» 1923—1928 рр. і не менш «м’які» 1929—1931 років. Пам’ятаємо й про «зачистку» 1933-го, коли обласний центр Київ перелицьовували у зразкову столицю — духівництво тоді масово висилали за 50-й км, згодом — за 101-й. Як наслідок, у таких містах, як Черкаси і Умань, котрі тоді входили в Київську область, з’явилося чимало жебруючих ченців і білого духівництва. Їх, позбавлених своїх монастирів, скитів, парафій, «зачистять» і на Черкащині; 1938-го вже жодного не залишиться.

Самого владику арештовували двічі. У страшній харківській в’язниці він провів два місяці 1923 р. в числі «27 осіб-церковників за боротьбу з оновленцями в місті Харкові» і три тижні 1926-го. Саме в таких деморалізуючих умовах митрополит Костянтин і написав: «...цілком віддаючи себе волі Божій і з любов’ю споглядаючи подумки на численний сонм тих моїх попередників, чудові образи яких донині опромінюють важкий шлях хрестоношення, я прийняв рішучість у міру своїх сил наслідувати їхні благочестиві труди з облаштування Церкви і духовного життя возлюбленої пастви київської...».

Він «прийняв рішучість»... Це не стилістична неточність. Звісно, людину відвідують різні почуття — зокрема й розгубленість, страх... Але й рішучість — котра тут є синонімом смиренної відваги. Усе інше душа відкидає. Голгофою йому стане кабінет №164 Лук’янівської в’язниці.

Коли 29 березня 1935-го владика переїхав до Києва, йому залишалося жити два з половиною року. У числі перших, із ким він познайомився, був священик Василь Кедреновський із району ім. Петровського (нині Городищенський район Черкащини). На честь 55-річчя о. Василя митрополит запросив його до Києва для призначення протоієреєм, після чого за звичаєм почастував обідом. Восени 1937-го ця подія фатальним чином позначиться на долях різних людей у Городищі.

16 вересня 1937 р. о. Василя Кедреновського заарештували... Дата ця змушує пригадати, що 15 вересня
1937 р. у «Правде» було надруковано великий матеріал Сталіна «Бесіда з першою американською робітничою делегацією 9 вересня 1937 р.». У «Бесіді» вождь висловився на цікаву для нас тему майже відверто: «Партія не може бути нейтральною стосовно носіїв релігійних забобонів, стосовно реакційного духівництва, котре отруює свідомість трудящих мас. Чи придушили ми реакційне духівництво? Так, придушили. Біда лише в тому, що воно не повністю ще ліквідоване. Антирелігійна пропаганда є тим засобом, який має довести до кінця справу ліквідації реакційного духівництва». Ми ще повернемося до останньої фрази про «антирелігійну пропаганду». А тим часом зауважимо, що на момент виходу статті «партія», проаналізувавши результати січневого перепису 37-го (у країні 75% віруючих!), заклала теоретичний фундамент для «виправлень» у справі перековування відсталої свідомості. Аналітична «Записка» Маленкова починається так: «Відомо, що останнім часом серйозно пожвавилася ворожа діяльність церковників». І відразу було розроблено практичне керівництво (Оперативний наказ № 00447 від 30 липня) для проведення масових репресій, відповідно до якого в семи існуючих областях УРСР (без урахування Молдавської АРСР) розстрілу, при проведенні слідства в прискореному порядку, підлягали 7800 осіб, у Білоруській РСР — 2000, у краях і областях РРФСР (без урахування національних АРСР) — 42500. Тобто на територіях традиційно православних знищенню підлягали 53,3 тис. осіб. Крім того, у таборах НКВС за цим же наказом стратили 10 тисяч; у решті республік СРСР — іще 15550 людей. Близько 175 тисяч (друга категорія) — відправлено в табори на вісім-десять років.

Революційна держава приготувалася до рішучого перековування суспільства, наділеного все ще застарілою свідомістю, з метою отримати людину завтрашнього дня. Перековування, як ми розуміємо, значною мірою вдалося, приголомшливий удар по релігійному й передусім по православному світорозумінню дається взнаки і через сім десятків років. Сталінська «Бесіда» стала командою «фас!», відмашкою хлиста...

Вчитуючись у текст слідчої справи, зіставляючи дати, ми розуміємо, що до митрополита Костянтина почали підбиратися, напевно, ще навесні, коли буквально через чотири дні після його переїзду до Києва заарештували його зятя — Бориса Дьякова. Такі прийоми покликані спершу придушити волю жертви, а невдовзі — змусити мріяти про те, «щоб якомога швидше все скінчилося».

В арсеналі мимохідь згаданої Сталіним «антирелігійної пропаганди», на яку покладали завдання «довести до кінця справу», були різноманітні прийоми. Як відомо, дуже непогано зарекомендував себе такий бойовий метод пропаганди, як відкритий судовий процес — на якому ворог кається й самовикривається. За старих часів це діяло на суспільство дуже переконливо. Напевне чимало «режисерів у синіх бриджах» мріяли організувати подібний відкритий процес «над церковниками» (досвід «суду над церквою» 1922 р. уже був), після якого із «гаспидськи чистим» сумлінням можна було пустити все «реакційне духівництво» під стволи — благо прогресивного духівництва навколо вже й не спостерігалося. Патріарший екзарх митрополит Костянтин, як один із найбільших ієрархів, цілком підходив на ключову роль у процесі. Аби роздути справу до масштабів, які відповідали епохальному задуму, взялися свого часу й за провінцію.

Звичайно, під час зустрічі 1935-го між священиком і митрополитом відбулася щира розмова, в якій гість не міг не розповісти про закриття храмів у своїй окрузі. Це не дивно. У той час багато інстанцій було завалено проханнями парафіян про відкриття храмів. Дивним є інше — як інтерпретував слідчий їхню розмову і якими словами виклав її 1937-го. Ось невеличкий приклад його «творчості». На ремствування
о. Василя про закриття храмів владика нібито зрік таку сентенцію: «Потрібно будь-що запобігти цьому процесу, відшукувати вірних людей і домагатися відкриття храмів». До цього слідчий, вигадавши, додав ще й те, чого явно бути не могло. Отець Василь нібито показав: «Прибувши до села, я передусім зв’язався з колишнім церковним старостою Якимом Коваленком та іншими активістами і дав їм завдання добирати надійних людей, за підтримки яких домагатися відкриття церков і потім, як я розраховував, — для контрреволюційної діяльності...». Під протоколом допиту стояв явно підроблений підпис, що відрізнявся від особистого підпису о. Василя в анкеті заарештованого.

Про те, як цинічно підробляли підписи, ми дізнаємося з пояснення державної комісії в іншій слідчій справі, що зберігається в обласному архіві: «...під час дослідження підписів виявлено сліди копіювального паперу, із допомогою якого їх було переведено і потім обведено чорнилом... Перекопійовано підписи шляхом нанесення їх з анкет на протоколи підроблених допитів». У деяких справах слідчий без зайвої «скромності» розписувався за обвинувачуваного власноручно, не завдаючи собі клопоту тим, щоб змінювати почерк. Поправку на це й подібні випадки «липування» (їхній термін) необхідно робити й при оцінці зізнань обвинувачених у тогочасних справах. Отець Василь мав дуже своєрідний, різкий повний підпис із характерною, незвичною початковою літерою «К», скопіювати яку виявилося непросто.

Справа про розкриття «розширеної мережі» явно не клеїлася. У НКВС зробили висновки і 8 жовтня в районі ім. Петровського заарештували ще п’ятьох священнослужителів. Від благопристойного о. Олександра Коломацького, як і від інших заарештованих, безцеремонно зажадали свідчень проти митрополита. І тут уже, не вникаючи в реалії, відчуваючи невибачне зволікання в справі, черкаський слідчий, якого напевне підганяли з Києва, знову взявся за творчість: «Будучи 1933 р. в Києві, зустрівся із церковних питань з митрополитом і в розмові згадав про те, як люди голодують. «Потрібно скористатися цим для зміцнення релігійних почуттів віруючих», — нібито вигукнув митрополит. Мабуть, слідство сподівалося в майбутньому на те, що хтось із городищенців зможе озвучити ці свідчення на відкритому суді. В обвинувальному висновку читаємо: «Стало відомо, що згадана група священиків під керівництвом Коломацького О.П. у період з 1933 р. проводила контрреволюційну роботу... Одночасно підбирали людей для проведення терористичних актів на випадок інтервенції...».

Для городищенських священиків готували роль учасників керованого з Києва антирадянського повстанського руху «церковників». У черкаському протоколі засідання «трійки» від 16.10.1937 р. про цю групу сказано: вони «були учасниками контрреволюційної групи священиків без парафій, яка була пов’язана з митрополитом Дьяковим Костянтином, нині засудженим». Якби на відкритому процесі справді відбулося подібне «зізнання», то на радість влади це було б публічним дезавуюванням декларації митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність церкви, що й дало би правову підставу для повного її знищення. Однак усі «липування», відомі нам і невідомі, розсипалися в одну мить...

Слідчий — помічник начальника 4 відділу УДБ молодший лейтенант Перцов так описував своє фіаско: 9 листопада 1937 р. «на 22 годину я викликав на допит у кімн. 164 заарештованого Дьякова. Дьякова було доставлено близько 24 години...». Що спричинило двогодинну затримку — ми не знаємо. Митрополит не міг іти? Його десь попередньо «обробляли»? Невідомо. Далі читаємо: «Після прибуття на допит Дьяков попросив дати йому води, сказавши, що він погано почувається, і дати йому відпочити п’ять-десять хвилин. Ще через дві-три хвилини Дьяков зблід і впав зі стільця на підлогу... Незважаючи на те, що було вжито низку заходів для приведення Дьякова до тями (уколи, а потім штучне дихання), підслідний помер...».

Плани розсипалися: загинув головний фігурант. При цьому в справі з черкаського архіву, як пам’ятаємо, зазначено, що митрополита Костянтина було засуджено. У чому ж річ? Виходить, у той час був «липовий» вирок «трійки» про його розстріл, що й знайшло відображення в «Житії». Під час перевірки справи 1940-го (після заміни Єжова на Берію) бездарна «липа» відкрилася і була якось підправлена. Але в черкаській справі «липа» про засудження («трійка» була одна на Київську область) як була, так і залишилася, до всього не доходили руки. Слідчого, котрий провалив справу, суворо покарали — навіть виключили з партії і «вичистили» з НКВС. До цього він устиг описати свої досягнення: «За свідченнями заарештованих архієпископів Лінчевського, Делієва і ченця Промлєва, Дьяков є керівником антирадянської фашистської організації церковників (тихоновців), широко розгалуженої в Україні, давав указівки єпископам про підготовку кадрів для збройного повстання на випадок війни з Німеччиною, створення фашистських груп на периферії...» і т.ін. Городищенських священиків поіменно тут не згадано, а лише опосередковано — вони «мережа»... Мабуть, не варто довіряти протоколу, котрий зберігається в черкаській справі, і в тій частині, де зазначено, що городищенських мучеників Василя Кедреновського (1880—1937), Олександра Коломацького (1882—1937), Іоанна Андрієвского (1878—1937), Симеона Бондаренка (1886—1937), Самуїла Кучеренка (1882—1937) було розстріляно 2 листопада 1937 р. Ще був живий митрополит, і справа не була абсолютно провальною. Просто в НКВС потім — заднім числом — замітаючи сліди, постаралися розвести в часі фігурантів у справі, яка так і не стала «гучною».