Немає у світі винних

«Ай-яй-яй, ти забула привітати мене з днем народження! Так, учора ж був!» - близька подруга дивилася з докором, але водночас з якоюсь цікавістю - як же я викручуватимуся? А я була, швидше, засмучена. А от провини не відчу­вала ніякої: адже справа житейська - закрутилася. Добре це чи погано, коли немає звички почуватися винним? А коли є?

Вирок самому собі

Їх упізнають за часто повторюваними «перепрошую, пробачте». Дореч­но й не дуже. Кажуть, що це люди совісні, порядні, добрі. І вже точно чемні. Радяться з оточенням. Часто займаються добродійністю в тому чи іншому вигляді. Всіляко намагаються полегшити життя іншим. Але самим їм від цього не легше. Вони настільки зважають на чужу думку, що не можуть звільнити свій психічний ресурс для головного: досягнення власних цілей, самореалізації. Все їхнє життя підпорядковане соціально бажаним схемам поведінки. Для того, щоб хоч іноді бути самим собою, місця не залишається. Їх переслідує відчуття безпорадності. Американський психолог Карен Хорні назвав це «вільно переміщуваним почуттям провини». Було б внутрішнє почуття провини перед усім світом, а конкретний привід завжди знайдеться.

Потребою в символічному покаранні за позірну провину можна пояснити багато дивних, ірраціо­нальних дій такої людини. Вона, наприклад, дозволяє себе «спіймати на заборонному», не може захистити особисті інтереси, не може відповісти відмовою або поставити свої інтереси на перше місце. Тому аргументовані, розумні пояснення рідко допомагають вийти з кола винуватої поведінки, дивовижних учинків на шкоду собі.

Ці життєві історії здаються вигаданими, фантастичними. Після психо­терапевтичного «приведення до тя­ми» вони вражають тих, хто вийшов з самогіпнозу, почуттям провини, і сприймаються як безглузді безпосе­реднім учасникам: «Я так його нена­виділа, що сказала: до рацсу ми по­їдемо на різ­них машинах. Але таки змогла прожити з ним два роки. На­віщо? Він дуже любив мене, дуже хо­тів зі мною одружитися. А мама сказала: ти вже з дитиною, а дитині пот­рібен батько. Як я мог­ла таке зробити, сама не розумію».

У сильного завжди безсилий винен

У дитинстві саме дорослі так чи інакше привчали нас до почуття провини. «Тобі не соромно? Совість у тебе є? Поки не вибачишся, я з тобою не розмовляю! Будеш покараний! Що про нас подумає тітонька Люба? Ти ганьбиш сім’ю!». Якщо якесь із цих тверджень повторювалося частіше за інші, вживалося як аргумент і мотивація - отже, почуття провини було звичним інструментом виховання в сім’ї.

Якщо дорослим не подобається те, що ти робиш, ти - поганий. Здібні до імітації діти, такі собі емоційні народні артисти-пародисти, швидко переймають манери своїх батьків і самі починають використовувати всі ці маніпулятивні «ти мене насправді не любиш, якщо не дозволиш, не купиш, не відпустиш», або «а інші батьки дозволили це», або «ти ж обіцяв». Копир­сання в старих гріхах і нагадування про те, як батьки «були неправі», - з тієї самої емоційної опери, яка допомагає підтримувати почуття провини. Тип стосунків, який передається з покоління в покоління, передбачає, що наша любов залежить від особливої поведінки, якої ми домагаємося від своїх батьків чи дітей.

Почуття провини вкорінюється у відкриту, доступну підсвідомість дитини через систему винагород і покарань, моральних і матеріальних. Батьки мимоволі використовують почуття провини як засіб контролю над своїми дітьми - адже точно так само виховували їх самих. Дитині кажуть: якщо вона не зробить того, що потрібно, батьки засмутяться. У результаті виробляється схема поведінки, спрямована передусім на задоволення запитів та інтересів оточення.

Щоб уникнути почуття провини, людина каже і робить те, чого хочуть від неї інші, щоразу доходячи висновку, що лише в цьому разі вона сподобається всім. Розвивається стійка потреба справити хороше враження. Провина - це засвоєна емоційна реакція, емоційна звичка. Провина не є природною, вона виникає в результаті намовляння.

Не винен, а відповідаєш!

Як же і відповідальність у дитині виховати, і почуття провини не нав’язати? Ось питання, з яким щодня стикаємося у спілкуванні з дітьми. Є досить прості (для формулювання, а не для виконання) правила. Якщо критикуєте і осуджуєте дитину - а це неминуче, батьки теж живі люди - то забороніть собі лише одне: оцінювати і критикувати її особис­тість. Уже скільки разів повторювали світу: картайте за конкретні вчинки! А все одно тягне на узагальнення.

Висновки на кшталт «поганий хлоп­чик» дуже небезпечні. Та, власне кажучи, й «хороший хлопчик» - не кращий варіант стимулювати розвиток бажаних для вас рис дитини. Замініть ці неточні формулювання критикою або похвалою конкретних учинків. «Ця неприбрана купа листя псує все враження від твоєї роботи» чи, навпаки, «Ти й ту стару купу листя виніс? Як добре!». «Так, така оцінка щоденника не прикрашає» замість «Що ж ти за двієчник такий!». Це привчить дитину мислити гнучкою мовою досягнень і результатів, а не невротичного мільйона душевних мук - тож хороший я чи поганий? Правиль­ний чи неправильний? Ясно ж, що різний - і тільки це і є по-справжньому добре. І правильно.

Ненароком сказана спересердя фраза може причинити багаторічний невроз провини. Розповіді матері про болісну вагітність і пологи, внаслідок яких зазнала травми, безсонні ночі та хвороби дитини назавжди формують «синівський і дочірній обов’язок перед батьками». Тобто діти все життя віддаватимуть «борг» батькам, буває, з непосильними відсотками у вигляді невротичних переживань - страх як не хочеться їхати до батьків, але ж треба, а інакше ти - бездушний і невдячний монстр. Деякі батьки досягають рівня віртуозів в отруєнні життя своїм дорослим дітям закидами: ну звісно, хіба стара мати тобі цікава! У такій сім’ї навіть не уявляють, що можна любити своїх батьків добро­вільно, без емоційного шантажу та «обов’яз­ку». Причому якщо в довгостроковий кредит ми влізаємо з власної волі, то тут нас «підписали», не запитуючи... Невже такої-от «любо­ві з примусу» ми справді хочемо від своїх дітей?

Сімейна звичка навантажувати дитину непосильним почуттям провини за справи дорослих. Ні, це не довіра і не близькість. «Коли тато лаявся, мама посилала мене до нього: він тебе любить, скажи йому, щоб не пив більше», - розповідає молода жінка. Коли батьки все-таки розлучилися, її вперше притисло почуття провини - не змогла вмовити батьків. Тепер терпить нещасливе сімейне життя, щоб «не зруйнувати сім’ю».

Окремим рядком стоїть почуття провини за сексуальність. Уперто не бажаючи помічати її в дитині, боячись її в дітях, ми тисячами мікро­сигналів транслюємо своє неприйняття. Не даю­чи зрозуміти при цьому, що настане час, коли вона буде і потрібна, і затребувана, і соціально бажана.

Пробачити собі і прийняти неминуче

Кожна людина має свою «зону відповідальності» - ситуація, провину за яку вона бере на себе. Багато що дуже індивідуальне, але для більшості з нас характерно почувати провину в ситуа­ції втрати. Менша втрата - розставання, розлучення, велика - смерть.

Феномену провини після втрати близьких зазнали всі, хто втрачав безповоротно. Болісна думка: адже можна було якось запобігти, чи все можливе я зробив для цього? А слідом - почуття провини: а якби я їхав повільніше, а от якби я залишилася вдома і вчасно викликала «швидку», а якби ми звернулися в іншу лікарню... Усвідомлення - міг і не запобіг - отруює наше існування на довгі роки. Самобичування виснажує, пожирає відчуття радості життя. Таке відчуття особливо сильне, якщо смерть заскочує раптово. Якщо людина довго хворіє, лікарі встигають пояснити, і неодноразово, що надії мало. Найтяжче почуття провини за смерть близьких переслідує в разі їхнього не вимушеного, а добровільного рішення залишити цей світ. Тоді самотужки розібратися з почуттям провини часто не виходить, але психологи з цією проблемою боротися вміють.

Недарма кажуть, що історія не знає умовного способу. Хай там як, але насправді ні передбачати, ні щось серйозно контролювати неможливо. Краще за всіх про це сказав булгаковський Воланд. Почуття провини після втрати відіграє позитивну роль у тому, що допомагає повернути відчуття контролю над реальністю - я міг би, я повинен був. Без цієї ілюзії контролю багатьом з нас надто страшно жити. Спроби повністю захистити близьких від випадковостей змушують нехтувати всі інші сторони життя, а то й поводитися неадекватно, переходячи всі межі розумного в тривозі та турботі про близьких. Хоча трапляється і так, що той, хто «завинив», відмовляється від близьких контактів, почуваючись «не гідним прощення», накладаючи на себе обіт­ницю довічного каяття.

Почуття провини - обов’язкове, воно є в кожного з нас. Може маскуватися під депресію, загальне почуття невдоволення навколишнім світом. Звинувачувати себе можна нескінченно, замінюючи цим повноту життєвих відчуттів. Але вибір є завжди - можна впиватися почуттям провини, але можна й працювати над прощенням. Прощенням самому собі. Адже навіть у злочинів буває строк давності.