НА РІДНІЙ НЕ СВОЇЙ ЗЕМЛІ

Через 55 літ розлуки 80-річний Дмитро Коновицький вертав до рідного села. Знав, що хати cпалили. Знав, що церква і дзвіниця в руїнах. Але йшов з надією, що відразу впізнає, де було батьківське поле, сади і луки. Та побачив пан Дмитро на місці рідного Гільського пустку, що поросла чагарником і кропивою. З розпачем торкався стовбурів груш, яблунь, черешень — уже дикорослих. У густих травах хотів знайти бодай камінчик на місці хати — і не знайшов. Не нарікав і не плакав. Хоч би як там не було, він дожив до тієї хвилини, щоб помолитися на могилах своїх пращурів.

…Дідові Дмитрові, народженому в селі Гільському в Бескидах, а нині мешканцеві містечка Миколаєва Львівської області, приснилася його мати, що впокоїлася понад 60 літ тому. «Дякую, сину, що прийшов і помолився на моїй могилі», — сказала мати і зникла. Прокинувся вранці дід Дмитро і стало йому чудно. Як може він помолитися на могилі своєї матері, що знаходиться на польській території, коли він навіть не має закордонного паспорта? Не знав тоді, що мати дякувала йому наперед. Бо на її могилу йому судилося потрапити. І хоч від неї не лишилось ані горбка, ані хреста — швидко він ту могилу знайшов. Не забув, що маму поховали за шість кроків від першого вікна церкви з правого боку…

Суспільно-культурне товариство «Устріки» з Миколаєва організувало поїздку автобусом до рідних сторін для депортованих 1951 року. Досягнули домовленості між польськими й українськими прикордонниками, щоб українці, що походять з Бескидів, перетнули кордон за внутрішніми паспортами. Складалися списки. Дідові Дмитрові, як і його односельцям, хоч вони були депортовані 1946 року, теж не відмовили.

В автобусі, що їхав до Гільського, дід Дмитро виглядав найурочистішим: білосніжна сорочка, костюм-трійка, наглянсовані черевики. Коли вступить на межу рідного села, взуття буде вже запилене. Бо автобус із уродженцями Гільського зупинився напівдорозі. Як і 50 літ тому, найважчим завданням виявилося перейти Сян, бо якраз того дня ремонтували міст. Йшли пішки понад 5 км. Виглядало це так: 80-річний чоловік йшов горами, а решта дев’ятеро, віку його дітей, внуків і правнуків, за ним бігли. Пан Дмитро казав: «Не ноги мене тягнуть в Гільське, а совість».

Сумні свята 46-го…

Зелені свята 46-го року залишили гіркий спомин. Удень жінки обмаїли травами обійстя, а вночі село обступило польське військо. Солдати заспокоювали, що переселяти Гільське не будуть. Застерігали, щоб ніхто не пакував скрині і не смів утікати в ліс.

Зійшло сонце, і новий день приніс нову правду: «забірайся, украінцу!» О 4-й годині ранку в селі вже ніхто не спав, всі поспіхом пакували свої пожитки, бо на збір поляки дали лише годину. Селяни розуміли, що більшість меблів, реманенту, запасів харчів забрати з собою не вдасться. Був червень, і весь врожай залишився у полі. Старенька Галина Васильків з Миколаєва згадує, як її односельці, що не мали коней, запрягали корів. Ніхто не знав, куди женуть і що їх чекає. Поки одні вояки підганяли селян, інші — палили село. Військовий ескорт припровадив українців до прикордонного Сяну з вигуками йти «на своє».

У радянських документах це називається «добровільною евакуацією». У вересні 1944 року між Польщею та УРСР був підписаний договір згідно з яким полякам з УРСР пропонувалося переїхати до Польщі, а українцям з Польщі — до УРСР. У першому пункті документа зазначалося, що евакуація повинна мати добровільний характер. У 1946 році стало очевидним, що більшість українців нізащо не покинуть власних осель. І тоді польська влада заговорила з ними по-іншому…

Мешканців Гільського просто перегнали убрід через кордон без будь-яких супровідних документів. Така доля спіткала майже 20 тисяч українців Ліського повіту, із сіл над гірським Сяном. Прикметно, що таке свавілля польського війська не на жарт обурило головного уповноваженого уряду УРСР з евакуації М.Ромащенка. Упродовж червня 1946 року він написав два листи до шефа генерального штабу польського війська В.Корчиця з проханням «прискорити вжиття заходів щодо викорінення ненормальних явищ». Тов. М.Ромащенко пояснював, що саме він вважав ненормальними явищами: «Військові частини примусово виселяють українців на територію УРСР, не дають змоги взяти… майно і продукти харчування. Тому вони змушені кидати власне майно, без оформлення документів на виїзд до УРСР, натовпами нелегально переходити кордон. Майно, покинуте напризволяще, розграбовується».

Усього впродовж 1944—51 рр. із території Польщі в Україну було насильно переселено близько півмільйона українців. На відміну від кримських татар і німців вони донині не визнані депортованими.

В одному польському краєзнавчому довіднику прочитала, що Гільське спалили партизани УПА, сотня «Біра». У військових документах є згадка, що село згоріло внаслідок сутички між УПА і Військом Польським 1946 року. Старші люди з Гільського, що мешкають тепер у місті Миколаєві Львівської області, запевняють, що хати почали палити польські «жовнєжи» відразу після того, як вигнали з них мешканців. Пан Дмитро твердить, що кілька хат вогонь оминув у 1946-му і вони ще стояли до операції «Вісла». У це віриться, адже кільком родинам з Гільського таки вдалося уникнути переселення до УРСР. Очевидно, в цих уцілілих будинках вони й мешкали.

Напівмертве село

Про те, що пережили три родини, які залишилися на батьківщині, переховуючись у лісах, свідчить один документ УПА — рапорт «Мара», провідника надрегіону «Бескид» щодо пацифікації сіл військовими 34-го піхотного полку Війська Польського 31 липня і 1 серпня 1946 року:

«31.7.1946 р. 250 вояків ВП спалили цілу Затварницю, за виїмком 6 хат… Над вечором відійшли до Гільського. Щоб селяни не дали знати відділу про напад, ВП зігнало все населення до однієї хати і держало його під сильною охороною цілу ніч. Людям не говорили нічого, чому їх забирають, так що всі вони були приготовлені на смерть. Ранком 1.8.46 р. викликали Гриця Шупівдича й почали його катувати. Опісля викликали ще Коновицького Михайла та його сусіда (Глуха Івана. — Н.К) і почали їх обох бити куди попало. Побивши їх, вчепилися в жінок, не дивлячись на те, що жінки були з маленькими дітьми...»

Одного зі свідків цього жаху вдалося розшукати в Польщі. Він просив не вказувати його прізвища і місця мешкання, бо не хоче, щоб «мали проблеми діти й внуки». До інформації «Мара» додав лише те, що Шупівдич після катувань довго не жив, і що польські вояки погрожували підпалити будинок — так, як було зроблено кілька тижнів до того у селі Терка, недалеко від Гільського, де вогонь забрав життя 33 українців.

У травні 1947 р. Гільське цілком опустіло. Польські солдати знайшли в ньому сім осіб з трьох українських родин: Глухів, Коновицьких і Шупівдичів. Вивезли їх на північ Польщі з самими клунками в руках. Все, що посіяли, знову покинули. Врожаї на ланах українців після операції «Вісла» збирало польське військо.

1956 року, скориставшись «потеплінням» режиму, Глухи і Коновицькі повернулися з околиць Щецінка в рідні краї. Племінники пана Дмитра, нащадки Михайла Коновицького, катованого 1946 року, нині живуть в Устріках і Чорній в Бескидах. Донька Михайла Глуха, Уляна, вийшла заміж за поляка і мешкала у Гільському до 1998 р.

Діти пані Уляни роз’їхалися по всій східній Польщі. Ніхто з них не хотів жити у Гільському, як батьки, — без світла, водогону, транспортного сполучення. Та й справжнього Гільського вони ніколи не бачили. Село спалили — щоб не було куди повернутися ні вигнанцям, ні їхнім нащадкам.

Пошуки нової батьківщини

Спочатку мешканців Гільського із залізничної станції Комарно завезли в Чернівецьку область. Умови життя там були нестерпними. Громада вирішила за будь-яку ціну їхати звідти геть. Але спочатку треба було домовитися про транспорт. «Пішли до начальника станції, дали ялівку, двох свиней і ще щось… Тоді дозволили вантажитись у якийсь вагон, що їхав у бік Галичини», — розповідає 60-річний Михайло Качур. Люди з Гільського опинилися в Миколаєві лише на Спаса — у серпні 1946 року.

— Чому їхали саме в Миколаїв? — запитую в пана Михайла, коли їмо чорниці дорогою до Гільського.

— Ніхто нас ніде інде не приймав. Не приписували, бо переселенці. Ми їхали й їхали.

— З чого жили?

— Жебрали, як цигани, — випереджає усіх з відповіддю Марія Серко, також із Миколаєва. — Кричали нам услід деякі: бойки, ви думаєте тут ковбасами плоти підпирають? Пам’ятаю, моя мама виміняла два кожухи на одну діжку борошна.

Хто знає вдачу горянина, той розуміє, до якого стану треба довести цих людей, щоб вони що-небудь попросили. «У Гільському було кілька бідних родин, та ніхто не жебракував, бо то стид великий, — говорив дід Дмитро. — Голодували, а не просили. Сусід сусідові помагав, і так бідняки виживали».

Миколаїв на Львівщині для частини уродженців Гільського став притулком. У той час там розвивалася промисловість, тож робочі руки потребувалися. Згодом евакуйовані (у Галичині їх називали простіше — «ваковані») одержали житло. Потім кожен намагався спорудити власний будинок. Решта людей цього села розсіяні в інших галицьких селах і містечках, а ще на Одещині, Дніпропетровщині.

Несподіваний поворот долі

У 1949 році Дмитро Коновицький працював простим робітником і мав родину, коли його заарештували. За те, що був в УПА. «Мене і ще 4-х хлопців з нашого села видав наш чотовий, родом з Затварниці, сусіднього села — розповідає пан Дмитро. — Він був освіченим, працював у Комарно начальником бази. А в 1947 році до нас приходили просити хліба зі східної України, коли був голод. І один із таких жебраків пізнав, що начальник бази був в УПА. Забрали нашого чотового, катували й обіцяли звільнити, якщо скаже, з ким разом воював. Він розповів про мене, про мого двоюрідного брата Коновицького Івана, про ще трьох хлопців із Гільського. Але його не звільнили. Всім нам дали по 15 років таборів. Я потрапив до Караганди на шахти, та пізніше, вже після смерті Сталіна, мені скоротили строк».

Всі з перелічених осіб повернулися з таборів. Але до зустрічі з рідним селом дожив лише пан Дмитро.

Гори сльозам не вірять

Перша згадка про Гільське датується серединою XVI століття. Ймовірно, 200 літ тому був тут монастир східного обряду. Наприкінці XIX століття мешканці села втратили право випасати худобу на Полонині Ветлинській, оскільки власні володіння місцевий дідич програв у карти дідичу з сусіднього Кривого. Відтоді випаси відбувалися на Отриті — високому гірському пасмі. В цьому куточку люди ще до виселення грали на п‘ятиметрових трембітах, пищавках, знали тисячі коломийок та міцно трималися не лише церкви, але й своїх старих забобонів. Тут у кожному селі були чаклунки, які забирали у корів молоко, а в дівчат — вроду, і чаклуни, які вміли вишиковувати щурів біля потоку і приборкувати нечисту силу. Були надто міцно прив’язані ці люди до своїх звичаїв і до своїх гір. Після виселення поверталися до кордону в районі села Сянки Турківського району, просили прикордонників, щоб «пустили додому, в гори». Прикордонники погрожували, а інколи й пояснювали: назад дороги немає. Казали, що там, звідки вони походять, вже живуть поляки і для них місця не вистачить. Якою брехнею були ці слова!

Скупі сліди

Більшість сіл над гірським Сяном після виселення українців уже ніколи не заселялися. Гільське — тепер на всіх картах і вказівниках поляки позначають його, як Гульське — належить до гміни (групи сіл) Лютовіска Прикарпатського воєводства. Ця гміна — найбільша у Польщі за площею, а за кількістю населення посідає в країні останнє місце. Автохтонів «вирвали» з цієї землі фактично з корінням, а для багатьох нових поселенців край виявився малопривабливим для життя: малородючі грунти, довга зима, віддаленість від міст. 1931 року тут мешкали 22 тисячі осіб, а 1999-го — лише дві тисячі. Із 28 наявних тут до виселень сіл лише в 15 зараз мешкають люди. З 26 українських церков уціліли лише три, і всі вони тепер є костелами. Від чисельних дворів, фільварків, від десятків млинів і тартаків лишилися рештки фундаментів. Людська трагедія, як пише польський краєзнавець Мацей Августин, стала в цьому куточку Бойківщини шансом для природи. Зелені луки, а також поля, розорані кілька століть тому русинами для обробітку, почали знову заростати лісом.

Стежина до єдиної у Гільському хати 43-річного Марека Щигельського йде вздовж потічка. Щойно помітив її пан Дмитро, хутко перейшов через воду по камінцях і почав розмову з господарем. Поки я дійшла до хатини, пан Марек був на одному боці потічка, а пан Дмитро — вже на другому. Обоє вдавали, наче не помічають один одного і допіру не спілкувалися. Пан Марек пояснив мені, що не розумів мови старшого пана, оскільки той розмовляв з ним українською.

Тричі нагадував, щоб перепросила «старшого пана», що не хотів його образити, що нічого проти нього не має. Старший пан говорив те ж саме. Та назустріч один одному не зробили і кроку.

Прощай, вітцівський краю

Дмитро Коновицький має вісім дітей, 18 онуків і чекає на п’ятого правнука. Жоден з його нащадків ніколи не був у Гільському. «Діти поїхали б, їм кортить, — з жалем говорить дід Дмитро. — Треба на це багато грошей — виробити кожному паспорт, а він не менше 100 гривен, винайняти автобус, бо машини тут не ходять. Та ми не такі багаті…»

Сотні тисяч українців не можуть відвідати могили своїх предків і свої родинні місця на території Польщі саме через відсутність закордонного паспорта і брак коштів на поїздку. Останнє особливо стосується депортованих на схід і південь України. Для дітей залишаються лише родинні перекази. В Донецьку й Одесі, в степах, виростає покоління нащадків горян, які гори бачать лише на телебаченні.

«Чого я буду сюди приїздити, тут нічого не впізнати», — бурмоче сивий чоловік, згадуючи, як прокладав через кропиву й бур’яни стежину в Гільському.

Коли автобус стрімко віддалявся від пасма Отриту, дід Дмитро проводжав поглядом свої гори — поглядом замкненого у клітці птаха.

…Століттями в цих горах люди співали:

Немає на світі краю, як та верховина,

Жеби мі там погуляти хоч їдну годину…