П’ЯТЬ ЗАПИТАНЬ ДЛЯ ЛЕМКА

Лемки, як і взагалі українці у Польщі, — це не діаспора. І в прямому, і в переносному значенні слова. По-перше, вони — вихідці не з чужих, а з етнічних українських земель, які не з їхньої волі опинилися за межами України. По-друге, навіть за чаркою не вчать нас жити і не докоряють клубком нерозв’язаних проблем. Більше розуміють українські проблеми, здатні співчувати, хоча у самих не менше підстав для нашого співчуття. Чого варта лише операція «Вісла», внаслідок якої всі українці були вигнані з рідних домівок. Тепер лемків найбільше не в горах, а на заході Польщі, у Любуському воєводстві. Там ми й хотіли почути відповіді на п’ять сакраментальних запитань.

Мова чи говірка?

За мовою українці зі сходу ніколи не впізнають у лемках із заходу Польщі своїх єдинокровних братів. Бо лемки жили на прикордонні українських, польських і словацьких земель у карпатському Низькому Бескиді. Називали себе русинами, але східні сусіди, русини-бойки, прозвали їх лемками за часте вживання частки «лем» (лише, тільки). Лемківська говірка — несподівана суміш давньоруських, польських, словацьких слів з обов’язковим наголосом на передостанньому складі. Передати її графічно людина з Наддніпрянщини, як на мене, не зможе. Взагалі до лемків у Польщу варто їхати тільки задля того, щоб їх послухати. В Україні такого, на жаль, уже не почуєш навіть в Тернопільській області, де лемків живе найбільше.

Запитувала у багатьох лемків, чому не розмовляють українською літературною мовою. Мені відповідали, що батьки спілкувалися з ними лемківською, а не українською, тому літературну вони розуміють не повністю. Популярна фраза: «Поки наші батьки навчилися б української, то ми вже давно би сполонізувалися». Тут слід уточнити, що за часів Польщі на Лемківщині вчили дітей за лемківськими букварями, а не за українськими абетками. Намагалися ті букварі поширити навіть далі на Галичину. Але там селяни протестували, не пускали дітей до школи. А лемкам якось не пасувало критикувати свою мову, хоча досі згадують, що той буквар був нашпигований польськими словами.

Лемківська говірка добре збереглася у Польщі. Переконалася, що й зовсім юні лемки не мають жодних комплексів щодо мови. Кожен розмовляє або польською, або так, як навчили в батьківській хаті. І ніхто нікому не закидає: «село безграмотне». Чесно кажучи, після спілкування з ними важко уявити, як мовознавцям вдавалося укладати словники лемківської говірки. Бо там у кожному селі говорили по-своєму. Східняки «балакають», подоляни «говорять», бойки «бісідують», а лемки — і «бесідуют», і «гварят», і «гадают», і «радят». Це українці їдять картоплю, а лемки в одній хаті подають бандурку, в другій — грулю, в третій — кумпері. І жартують, що стільки назв для того, аби кухня не здавалася одноманітною.

П’ятирічна Оля Сич почувалася в ресторані незатишно. Раз у раз позирала на батьків, бо діти сиділи за одним столом, а дорослі — за іншим. Стривожено шепотіла до мами: «Вшитки по-польскім радят, што мам робити?» («Всі по-польському розмовляють, що мені робити?»). Пані Едіта відповідала спокійно: «Радь з нима по-нашім, і они будут». Мій син роком молодший від цієї дівчинки, але вже давно звик до іншої мови. Тільки ми живемо у столиці України, а Сичі — на околиці слов’янських земель.

Асиміляція
чи інтеграція?

Першою ознакою асиміляції заведено вважати змішані родини. Мовляв, якщо «змішався — то вже пропав». Але досвід вказує, що у змішаній родині можна як сполонізуватися, так і українізуватися, хоча другий варіант в умовах сучасної Польщі все ж рідкісний. Петро Сич з Межиріччя біля Гожова Великопольського взяв за дружину дівчину з польським, німецьким і українським корінням. А тепер уже ніхто не скаже, що вона не лемкиня. І говорить, і думає по-лемківському — принаймні наскільки це можливо на заході Польщі. Її діти не чують удома польської мови, ходять разом з батьками до церкви, а не до костелу. Едіта Сич критично ставиться до педагогічних настанов лемків: розмовляти тільки польською, щоб дитині «не мішалося» в голові.

Мама Мирослава Пецуха розмовляє польською, а тато — тільки лемківською говіркою. «Пам’ятаю, як колись ішли парком, — згадує він. — Щось там мене дуже зворушило, і я, ще зовсім маленький, почав кричати татові по-лемківському: «Неню, поздри!» Усі дивилися на нас, як на чужих, і тато сказав, щоб я говорив тихіше».

Коли Мірко закінчив школу, тато помер, і вдома він міг говорити по-лемківському тільки з сестрою. Вивчав етнографію в Познанському університеті, досконало засвоїв українську літературну мову і тепер вивчає лемків: на рідних землях, на заході Польщі, в усіх куточках України. Для багатьох його ровесників лемківство — великий тягар, який можна зняти з плечей відразу за порогом рідної хати. А для 30-річного Мірка кожен старий лемко — то цілий світ.

— На жаль, молоді батьки можуть передати своїм дітям менше знань про лемків і про українців, аніж старші. А покоління людей, народжених на Лемківщині, відходить. Що матимемо через два-три покоління, якщо не зафіксуємо те, чим жили лемки до депортації?

Брати Андрій і Роман Підлипчаки родом із села Пантна. Від діда знають історію свого села і краю в цілому. Очевидно, нащадки «просвітян», бо намагаються розмовляти літературною українською, але, оповідаючи про свій рід, підсвідомо переходять на говірку. Все ж таки лемківська для них — мова серця.

Коли в неділю вранішнє сонце заглядає у вітражі кам’яної каплиці, троє Підлипчаків-молодших співають у церковному хорі. Їхні батьки вважали головним, щоб діти здобули освіту, були свідомими свого походження. Тепер очевидно, що панам Андрію і Роману це вдалося. Та Підлипчаки бояться, аби сини не вибрали байдужих до українства жінок, бо тоді матимуть асимільованих онуків. Адже вони бачать, як часто у місті обривається зв’язок поколінь.

— Українці у Польщі вже давно вийшли з гетто, інтегрувалися в суспільство. Тепер маємо іншу загрозу — молодь швидко асимілюється, особливо у великих містах на заході, — констатує Роман Підлипчак. — Не можемо покладатися тільки на українські організації, на церкву, стараємося, щоб діти відчували себе українцями у сім’ї.

Українці в Польщі традиційно гуртуються біля церков, які тут переважно греко-католицькі. Батьки беруть дітей до церкви, щойно ті зіпнуться на ноги. Дворічний онук Генріха Колодія, заступника голови Об’єднання українців у Польщі, в церкві праворуч від царських воріт бавився іграшковою вантажівкою. Задивлявся на дівчаток, які заплітали своїм лялькам коси, підспівував за священиком: «Амі-і-нь». Нікому не заважали діти, ніхто не заважав дітям у церкві почуватися дітьми. Семирічна Наталя Гижа, донька Олі і Євгена, сиділа поруч і співала всі псалми. Колись вона також бавилася під іконостасом. Тепер тримається поважно, як мама. Генріх Колодій теж вірить, що його онук співатиме в українській церкві у Польщі «амінь» і тоді, коли виросте. Щодо виховання внуків пан Колодій давно визначився:

— Тут, у Польщі, маємо бути патріотами своєї держави. Я — українець, напівлемко і свідомий громадянин Польщі. Передамо нащадкам патріотизм і свідомість свого походження. Одне не заважає другому.

Українці чи русини?

Коли дітей лемків у Польщі запитати, чому вони почуваються українцями, вони відразу розкажуть про своїх батьків і дідів. Для кількох поколінь українців у Польщі єдиним нагадуванням про їхню тожсамість була батьківська хата на чужині. Про церкви, школи, вільну суспільну працю можна було тільки мріяти. Тепер усе інакше. Влада не забороняє лемкам повертатися в рідні гори, не ув’язнює за громадську діяльність. Польський уряд навіть виділяє кошти на суспільне і культурне життя українців. Тільки песимісти кажуть, що через сто років українців у Польщі не буде — всі сполонізуються.

Хоч лемків у Польщі менше 30 тисяч, мають вони дві організації — проукраїнське Об’єднання лемків з центром у Горлицях на Лемківщині і прорусинське Стоваришення лемків з центром у Лігниці на заході Польщі. Члени Об’єднання вважають, що не варто творити з лемків штучного народу і відривати їх від материкового українського коріння, адже це тільки прискорює асиміляцію. Стоваришенці вбачають загрозу не в полонізації, а в «українізації» лемків, бо вважають, що лемки — русинський народ, тому українська подоба йому ні до чого.

Юрій Старинський за фахом історик, але реалізував себе в культурі: керує лемківським ансамблем «Кичера», створив Центр лемківської культури у Лігниці. Ще дитиною прагнув вивчити українську літературну мову і мав із цим проблеми: «З нас, лемків, у школі сміялися. Сміялися діти і навіть вчителі. «Ану, Старинський, іди до дошки», — а тоді перекривляли. Я собі не раз думаю: треба було стільки пережити, щоб тепер розмовляти по-лемківському, повернутися до свого!»

Повернення до лемківства через українство — типовий шлях молодшого покоління лемківської інтелігенції. Щоправда, таке повернення може закінчитися цілковитим зреченням українського коріння. Наприклад, соціолог і літератор Олена Дуць-Файфер, знана серед української громади у Польщі як апологет професора Пола Магочі, теоретика русинської ідеї, сформувавшись у студентські роки як українка, тепер не ставить між українцем та лемком знаку рівності.

Пересічні лемки, далекі від наукових дискусій щодо своїх витоків, схильні вважати, що до русинства їхніх братів спонукає нерозуміння частиною українців лемківської своєрідності, а також непривабливий імідж України у світі. Інша причина, яка пояснює поширеність русинської теорії в Польщі, — низький інтерес України до українців за її межами. Стефан Гладик, голова Об’єднання лемків, у листопаді на форумі лемків у Львові говорив: «Україна не добачає українців у Польщі, і зокрема лемків». Та й широка громадськість в Україні про лемків знає менше, ніж польська. Можна виправдовуватись тим, що переважна частина лемківської землі — на територіях сучасних Польщі і Словаччини. Але лемків в Україні нині більше, ніж у Польщі. За даними С. Гладика, упродовж 1944 — 46 рр. в УРСР виселили майже 70 тисяч лемків, а в Польщі їх залишилось десь удвічі менше. Польська преса пише, що лемків у Польщі 26 тисяч, з них 21 тисяча живе на західних землях.

Присутність духовна
чи фізична?

З Петром Сичем їдемо новою вулицею в Межиріччі. Будинки, дизайн подвір’їв — майже як на Беверлі-Хіллз.

— Ми відкриваємо магазини, офісні і сервісні центри, заробляємо гроші, але якось не вростаємо в цей грунт. Та й як тут врости, якщо з пелюшок чули: ось поїдемо в гори. І ми так усе життя й живемо, наче завтра поїдемо…

Петро Сич, коли ще був парубком, поїхав у гори і каже, що залишив там своє серце. Хотів купити квартиру у Криниці, вже почав вибирати... І хто знає, як склалася б його доля, коли б господиня, не довідавшись, що покупець — лемко, за тиждень не підняла ціну удвічі. Повернувся до батьків у Горжицу, одружився, має двійко дівчат і ще більше магазинів з продажу електроніки та побутової техніки. З клієнтами-лемками розмовляє по-лемківському. Фірму свою назвав «Окмел» — якщо цю назву читати з кінця, то виходить — «Лемко».

Та батьківщина не прийняла такої індульгенції — і гори «не пустили». Певний час тому обміркував поступове повернення: частину свого бізнесу перевести до Горлиць, а згодом побудуватися, осісти там з родиною. Та коли приїхав, то побачив, що ніша на цьому ринку вже переповнена. Тепер Петро Сич хоче купити землю в Чертижному — велику ділянку грунту. А йому погодилися продати 5 га…

Але Петро Сич усе ж таки не змирився і не збирається осісти на Заході, де стільки перспектив і де також багато лемків. В Межиріччі він хоче будувати величезний магазин— але не власну оселю.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років лемки не облаштовували собі житло: брали худобу на відгодівлю, обробляли землю і збирали гроші, щоб повернутися додому. Пізніше старі лемки наказували своїм дітям, щоб ті не обростали на чужині маєтками, адже рано чи пізно вони повернуться в гори. Сичі донині мешкають у половині будинку. Старий Сич не повернувся на батьківщину, його син не повернувся, його внук Петро поки що не повернувся. Чи повернуться правнуки? Чи бодай прагнутимуть повернутися так, як їхні предки?

Всі задушевні розмови у Сичів — про Чертижне і Лемківщину. Татові пана Петра було 19 років, коли лемків вигнали з рідного села. Він пам’ятає в Чертижному все — до останнього горбка. Якби приїхав туди, показав би, де стояла батьківська хата, де бавився з сусідськими дітьми, якою дорогою йшов до церкви, навіть якби там було тільки голе поле. Вже ніхто не покаже нащадкам родини Сичів того села, в якому жили їхні предки щонайменше чотири століття. Не мають з Чертижного ні фотокарток, ні одягу, ні тріски з батьківської оселі. Єдине, що вдалося зберегти, — говірку рідного села. Коли доньки Петра Сича щебечуть біля ляльок, хочеться вдягнути їх у ходаки, кобат (лемківську збирану спідницю) і випровадити в ліс по гриби. Та до дідівського лісу їм — понад 700 км.

Батьківщина
чи чужина?

Михайлові Потоцькому було п’ять років, як польське військо виганяло їхню родину з села Брунари. «Тата і стрия під час акції виселення на півроку забрали до «Явожна», концентраційного табору. Не казали їм навіть, за що. Вистачило того, що українці й освічені. Тоді всі на нас дивилися косо. Я знаю тільки лемківську і не розмовляю українською, але батьки вчили мене, до якого народу ми належимо. Мама казала: треба йти до шлюбу зі «своєю», щоб не було в родині докорів, що хтось гірший, а хтось кращий. Тепер молоді не мають таких проблем, адже суспільство стає відкритішим, толерантнішим».

Пан Михайло був чемним сином і одружився з лемкинею. Зізнається, що походження ніколи не перешкоджало його кар’єрі на Зеленогірщині. Здобув освіту інженера-аграрія, був головою «пегееру» (колгосп за часів ПНР), тепер працює у повітовому самоуправлінні. Давно хотів «зачепитися» в горах, придбати клаптик землі. Тепер трапилася нагода: господар, що оселився в маєтку Потоцьких, продає землю і будинок. Скільки лемків чекають такої нагоди, а Потоцькі дочекалися, та не можуть нею скористатися: нікому зараз оселитися в горах. Донька мешкає в Берліні, син нещодавно трагічно загинув, а самі Потоцькі, очевидно, ще не готові увійти в нове середовище: «Постійно думаємо про те, щоб повернутися в рідне село. Але моє коріння — не тільки там, а й тут. Тут маю якісь здобутки, авторитет, а там доведеться все починати з нуля. Мабуть, повернемося вже пенсіонерами».

Михайло Потоцький тільки припускає, а професор Іван Ксинич знає напевно. До пенсії чекати залишилося недовго, тож поїхав у Ждиню, лемківське село поруч з рідною Конечною, купив кілька гектарів землі, будує там хату. Те, чого позбавили його дідів, і те, чого не здійснив батько, тепер, після шести десятиліть чужини, зробить пан Іван — зустріне старість на Лемківщині. Такі наміри підносять дух Стефанові Гладику, який повернувся з дружиною і трьома малими дітьми 12 років тому. «Скоро професор Ксинич буде з нами в горах», — радіє, наче батько, який чекає поповнення в родині. Водночас ця радість лише підкреслює очевидне: повертаються переважно літні люди. Щоб дожити і вмерти вдома, а не народжувати дітей, пускати тут коріння…

Повернення — одне з найболючіших питань для українців у Польщі. Публіцист Богдан Гук, який з Варшави перебрався до Перемишля, не бачить для українців іншого шляху зберегти свою національну приналежність, як повернутися на рідні землі — Підляшшя, Холмщину, Надсяння, Західну Бойківщину, Лемківщину. Ці етнічні українські землі в середині ХХ століття були «очищені» від українців. Близько 500 тисяч вивезли в УРСР упродовж 1944—51 рр. Решту 150 тисяч українців розпорошили на возз’єднаних понімецьких землях на північних і західних околицях сучасної Польщі. Протягом трьох місяців майже за тисячу кілометрів брутально вивезли цілий народ. Тепер українці роками обмірковують: як повернути після 50 років вигнання бодай дещицю автохтонів, як створити там робочі місця, надати кредити під побудову житла. Найтяжче з коштами. Лемки усвідомлюють, що Україна ще не скоро зможе допомогти їм так, як Німеччина допомагає німцям повертатися на південь України.

Та все ж. Попри довгу зиму, віддаленість від культурних центрів, господарський занепад рідної землі, на Лемківщину лемки повертаються найохочіше. Але Стефан Гладик не має ілюзій: «Більшість не повернеться. В горах життя в економічному плані тяжче. Тому треба, щоб на чужині не розгубили свого».

Після тижня з лемками на заході Польщі здалося, що всі ми можемо у них повчитися. Але однозначну відповідь на п’ять лемківських запитань від них почуємо ще не скоро.