МУЗИКА, МУЗИКА, МУЗИКА...

2. ГРИШКО

Обох наче вітром зідме...

Але звучать, звучать їхні божественні голоси в пам’яті й серці, і гордість оступає душу, коли чуєш їхній спів у самотині, присмутившись та думаючи про короткий людський вік. А як багато можна зробити й залишити людям назавжди, якщо Бог наділив і талантом, і внутрішньою духовною культурою, і працелюбством. Так, нічого не минає безслідно. Але ж нічого з нічого й не виникає! Тільки справжнє обдарування, помножене на високу культуру й невтомну працю, дає справжні плоди.

«З тією ж неухильністю, з якою дерево приносить плоди, — твердив Фрідріх Ніцше в «Генеалогії моралі», — виростають із нас наші мислі, наші творіння, наші «так» і «ні» — свідки однієї волі, однієї країни, одного сонця. — Чи подобаються вам оці наші плоди? Що до цього дереву?»

Що й нам до отого біснуватого вертепу, який зветься естрадою? До отих вихилясів, прибамбасів, з якими корчаться на сцені покручі, імітуючи секс, содомський гріх?!

Все минає!

Промине й це божевілля.

Але як воскресають серця і надії, коли чуєш голоси Гмирі й Гришка?! Вони обіцяють повернення в сонячний храм духовності, несуть нам красу й досконалість геніїв світу і зворушливі глибини народної пісні. Ніщо так не підносить наш дух, не окрилює наші серця, як музика, пісня, романс, виконані великими майстрами!

Співучий наш рід обожнює й зараз спів великих майстрів, хорів, капели бандуристів «Думка». Моє покоління оспіване Михайлом Гришком і Гмирею, Оксаною Петрусенко, Паторжинським та Литвиненко-Вольгемут, а ще Козловським і Барсовою, Обуховою й Михайловим, Максаковою і Рейзеном, Андрієм Івановим та Білинником. Але найулюбленішим, найріднішим, найдорожчим був і залишається в нашому роду Михайло Степанович Гришко. Платівок з його співом було найбільше у мого дядька Василя ще в тридцятих роках.

...На незайманих травах смуги відчуження понад залізницею пасу нетелів зернорадгоспу «Баштанський», заробляючи собі на взувачку, бо з першого вересня йду до вось- мого класу Бармашівської десятирічки за сім кілометрів од нашого села. Після дощів трави наросли як Дунай, і нетелі бродять у них по самісінькі животи, а понапасавшись, лягають, і трави сходяться над ними й ховають їх. Сонце, жайвронки, легенький вітерець під сорочечкою. Плутається в нестриженому волоссі, набивається у вуха, хвилює трави. І раптом від станції Лоцькине долинає гуркіт.

Рейки подзвонюють, гуркіт наростає, чутнішим стає чахкання паровоза, земля починає двигтіти, і нетелі зриваються на ноги, особливо ті, що лежать ближче до колії, кидаються врізнобіч: харківський швидкісний, набравши розгін, мчить на всіх парах, і курява в’ється за зеленими вагонами і вилискує маслянистими чорними боками захеканий СУ, пускаючи в синє небо білу- білісіньку пару. А з розчинених дверей, з опущених вікон над гуркотливим поїздом лине увімкнений на повну потужність внутрішньої радіотрансляції голос Гришка:

Летить галка чере-е-ез балку

Та й, летячи, кря-а-а-аче...

Мо-о-оло-о-да-ая дівчи-и-нонька

Хо-о-одить га-а-аєм, пла-а-аче.

Летить швидкісний харківський повз нас, пролітає й віддаляється, і пил та дим відносяться вітром, а пісня теж летить над поїздом, відлітає з курявою й тихшає. І чим більше віддаляється, в’ється й даленіє, тим дужче бере за серце і кличе за собою гордим, наснаженим емоціями баритоном. І хочеться летіти разом з цим співом, з цією піснею у далечінь, куди помчав поїзд, і ще далі. І душа немов зливається з рідною землею та народом, що породив і цю пісню, і цього геніального співака.

А життя твоє ще тільки розпочинається, і попереду всі твої захоплення, любові, розлуки і зустрічі, радощі й розчарування, твої тяжкі дороги війни і мирної праці, твої болі й страждання від ран та образ — і все це вміщується в одній нехитрій пісні, як у дзеркалі, як у краплі води з океану буття...

Про це, саме про це й напишеться потім, уже після війни, через десять років етюд «Пісне, моя чарівнице!» і пошлеться в столичні редакції, одна з яких перешле його Михайлові Степановичу, і я одержу від нього теплого листа, запрошення відвідати його в Києві та фотографію «в жизни», як він сам напише в листі. Тобто у звичайному чорному костюмі, в білій сорочці з чорним метеликом, а не в одязі Ріголетто, Євгенія Онєгіна, князя Ігоря чи Миколи з «Наталки Полтавки» або Султана із «Запорожця за Дунаєм».

Мене вражає строгий погляд, велична постать, що нагадує гренадера чи римського патриція з гордовито схованими за спину руками. І тільки біла хустинка цнотливо визирає з верхньої нагрудної кишеньки, зм’якшуючи цей суворий і неприступний вигляд, як у римського легіонера з оточення Пілата, що запанували в Єрусалимі, підкоривши Іудею. Це все, що лишилось у мене від Михайла Степановича Гришка, якого й тепер обожнюю, що б про нього не говорили «фахівці», заздрісники та їхні нащадки й послідовники.

У геніїв і талантів завжди були, є і будуть заздрісники, люті у своєму безсиллі. Парні числа існують не лише в математиці: Моцарт і Сальєрі, Мікеланджело і Браманте, Пушкін і Булгарін, Чехов і Скабічевський, Шевченко і Дубельт, Коцюбинський і «смотритель» Морда. Цей ряд можна продовжити аж до наших днів...

«Пісне, моя чарівнице!», на жаль, світу не побачить: з кількох редакцій отри- маю розлючені листи — мені, невігласові, пояснять, що Гришка не варто так підносити! Бо він і зверхній, і грубіян, і гордякуватий, не вживається з колективом та особливо із театральною адміністрацією. Я ніяк не второпаю: який це має стосунок до його співу, до його таланту?! Виявляється, Гришко постійно конфліктує з директором Опери Гонтарем — зятем Хрущова, і пресі віддано команду: «Фас!». Щоб і духу Гришкового ніде не було! Ім’я й прізвище щоб не з’являлось у газетах!

Мені ж його непокірність особливо імпонує: завжди ріже у вічі будь-кому правду-матінку, рубає з плеча, навідліг! Як ніхто, вміє не подобатися начальству!

«Твій етюд, — напише мені в першому ж листі, — принадний тим, що написав його не занудливий газетний писака, а робітник суднобудівного заводу — майже побратим по юнацькій моїй професії».

Пізньої осені 1950 року, повертаючись з Моршина, телефоную з вокзалу і чую знайомий (з патефонних платівок та радіопередач) баритон:

— Приїзди негайно! Чекаю.

Музика, музика, музика в цьому голосі! І теплота! І приязнь! Скільки може повідати одна тільки інтонація! Та ще такого улюбленого голосу, що здається з моєї Ново-Олександрівки далеким-далеким, немов з інших галактик. І я лечу до тролейбуса, який їде дуже повільно, надто часто стає на зупинках, ще частіше і довше стоїть перед світлофорами.

Натискаю білу кнопку дзвінка — височенні двері одразу ж відчиняються. Квартира здається більшою за Київський вокзал: якісь ніби підхмарні стелі, довжелезний коридор з яскраво освітленою ванною кімнатою десь далеко в кінці. Звідти виходить і йде мені назустріч двометровий, плечистий велетень у махровому халаті, розпашілий і веселий:

— Оце тільки з репетиції! — пригортає до могутніх грудей. — Ні дня, ні ночі! «Богдана Хмельницького» готуємо до Декади, — веде у глиб квартири й не перестає репетирувати, наче й досі на репетиції «ставить» голос, перевіряє його в різних регістрах.

У величезному, мов аеродром, кабінеті з концертним роялем з масивного письмового столу вихопив кілька сотень, засунув мені у верхню кишеню піджака, приказуючи:

— Бери, бери! Станеш знаменитим письменником, віддаси. Повір мені: етюд твій обіцяє, що буде саме так! У нас не вміють писати про музику, про співи, про пісні! А ти носа їм втер! Тому вони й не друкують — мені прислали — Садовить мене у своє крісло, наливає фужер червоного вина. — Пий, щоб дома не журилися! Сам був робітником, знаю, що ні копійки в тебе після курорту, а вдома родина чекає. От і приїдеш не голіруч. Якось до зарплати й протримаєтесь, — і без переходу:

Ни сна, ни отдыха измученной душе...

Голос на діафрагму, від чого він — глибинний, м’який, резонуючий. Звучить і ллється, як ручай. Божественний Гришків баритон, з отим неповторним та незрівнянним тембром! Лунає ніби з самого серця, і ніяка інша музика не зрівняється з ним по глибині й чистій красі. Я весь перевтілююся в слух, сподіваючись продовження. Але він обриває спів на цій розпачливій і журній музичній фразі, падає навзнак на канапу, розкинувши руки:

— Стомивсь, як собака, — видихає й заплющує очі.

Лежить якийсь час без руху. Довго лежить, ніби дрімає. Потім несподівано стрепенувся, підвівся на лікті, обпалив тяжким поглядом з- під високо піднятих брів, ніби пізнавав:

— Ніяк не дається найголовніша арія — Богдана, хоч ти плач! А без неї нема образу гетьмана Хмельницького — та й опери нема! Ти розумієш? Ат, — різко махає рукою. — Звідки тобі знати такі речі? Мабуть, і в опері зроду не був. Га? — дивиться на мене поблажливо, як на малу дитину, усміхається.

— Не був...

— Авжеж... Де тій опері взятися у богоспасенному Миколаєві? От уже провінція! От глухомань! А піску! А вітри які! Ще потужніше дмуть, ніж в Маріуполі. Та Бог з ним, з твоїм Миколаєвом. Ти ось послухай лишень, — він легко підхоплюється, стає на весь свій велетенський зріст на канапу і нагадує мені, коли я дивлюся на нього з низького фотеля, пам’ятник адміралові Грею, який довелося бачити в дитинстві біля історичного музею на Адміральській.

Набравши повні груди повітря, на весь голос, протяжно й грізно:

— Богу-у-унее-е! — це, мабуть, найсильніше його форте, од якого у мене аж у вухах дзвенить і мурахи по спині, мороз по шкірі. Напружуюсь, готуюся слухати арію. Але він розпачливо б’є об поли руками: — Ні, не так... Не так, чорт візьми! — І грізно кричить, мов на полі бою: — Сусанно-о-о!

— Що тобі, Михасю? — вбігає біла-біла, невисока жіночка у біленькому фартушку, з перекинутим через плече ще білішим рушничком.

— За рояль! — владним голосом віддає наказ і п’ятірнею показує на інструмент ніби на штурм Корсуня.

Сусанна Вікторівна, з якою познайомить мене тільки за вечерею, спритно й звично всідається на дзиглику перед роялем і бере безпомилково ту ж таки ноту, з якої він почав, та не закінчив арію.

— Так? — питає повелителя, обернувшись на дзиглику, — чи, може, на октаву?..

— Яка там у біса октава, — стомлено відмахується Гришко і враз ніби пригасає. Знову опускається на канапу. — Не ввійду... Ну, ніяк не ввійду в образ, у драматичний стан гетьмана! На чому виникнути розпачу? На чому? Ви розумієте, — звертається до нас обох вже спокійніше: — Богун не міг бути зрадником! Особливо після Берестечка, вивівши військо, вже без гетьмана, з оточення через болото! Не могло в них бути аж таких уже суперечностей, щоб Хмель впадав у розпач. Не-ві-рю! — стукає кулаком по м’якій канапі. — Не-ві-рю! От в чому біда! Тому й не можу ввійти в образ! Іди, Сусанночко, займайся своїм ділом. А ми з Сашком побесідуємо, доки ти обід приготуєш. Може, він щось підкаже...

Я оторопів. Ніхто ніколи не покладав на мене таких надій. Та ще й у такій серйозній справі. Виходить, і моя думка щось та важить?

— Підкажеш? — питає, коли залишаємося удвох.

— Ну, кажуть же, Богуна не було на Переяславській Раді.

— А де він був? — аж скидається Гришко. — Де? — підвищує голос. Сам же й відповідає: — На Кічманському броді орду стеріг. От де він був!

— А може, це тільки припущення? — несміливо висловлюю здогад.

— «Може, може», — перекривляє мене Гришко і набурмосується. — Мені треба знати не лише вчинки, а й наміри Богуна — улюбленця народу, найосвіченішого з полковників Хмеля — артилериста й фехтувальника, яких ні в Польщі, ні в Росії не було. Бо він у Римі вчився. У Римі! Ти розумієш, що це означає?! Читав і Грушевського, і Ключевського перечитував — ніде немає точних відомостей. Ні в кого. Все — здогади, здогади. А якщо неясна позиція Богуна, то й реакція Богдана, його настрій, внутрішній стан лишаються нез’ясованими для мене. І оця трагічна арія видається мені безпідставною, штучною.

Гришко зривається з канапи, міряє кабінет нервовими кроками, засунувши руки в кишені халата. Поли розвіюються, відкриваючи могутні м’язи ніг, міцні сухуваті коліна. Торс тримає рівно, трохи навіть завалюючись назад. Величний, високочолий, гордий. З-під вигнутих брів та розкішної шевелюри примружено й зверхньо дивляться гострі, зіркі очі, про які мій батько сказав би: «Очі, як гвозді!» Гришко, вгомонившись, сідає навпроти мене:

— Питаю якось Корнійчука: «Сашо, скажи мені, що з Богуном? Всміхається — і нічичирк! А як натисну, стану допитуватися, одразу ж: «Читай лібрето — там все написано!» Кажу: «Не вірю. Не-ві-рю!» — А він сміється: «Ти думаєш, я вірю? Але так треба!». Отут собака й заритий: треба! Брешеш всупереч історичній правді. А справжнє мистецтво не терпить фальшу. Не терпить і мститься! Всі репетиції зупинили — чекають завершення оцієї арії, а я ніяк не втну. Сам чую, нутром відчуваю: не те, не так! А як — не знаю. Бо — не вірю! А начальство хвалить: «Прекрасно! Щось трохи не витанцьовується, але ми ж вас знаємо — витягнете! До Декади ще далеко, цілих півроку!» А в мене не виходить і квит!

— Спитайте Ванду Василевську. Може, вона як жінка як полька, щось по-іншому відчуває? Та щось же й підкаже!

— Кому?! — визвіряється Гришко. — Мені підкаже?! Та я давно вже забув те, що вона тільки збирається взнати про нашу історію! І про Хмельниччину зокрема. В лібрето вона тільки значиться для проформи. Так само, як і в сценарії фільму «Богдан Хмельницький». Корнійчук з Савченком його писали, а Ванду приписали. Для вождя. Бо він так хотів: «Пусть товарищ Василевская участвует в фильме, чтобы украинцы не переборщили, не обидели польских товарищей. Исторические обиды, знаете ли, болезненны. Нужно их избежать». — Ні, брат, Ванда мені не помічниця. Та й з «железного» Саші, як з козла молока!

Сусанна Вікторівна знову з’являється з рушником через плече і запрошує нас обідати. По-домашньому, на кухню. Але яка ж то кухня! З кахлями мало не під стелю, з великим столом під накрохмаленою скатертиною, заставленим ікрою, сьомгою, свіжими помідорами в грудні, свіжими огірками. Бурштиново просвічується відварна осетрина і крупний виноград, вбирають очі помаранчі і мандарини. Кришталево сяють чарки і фужери, вже налиті прозорою горілкою для нас і червоним вином для господині.

Через два місяці у «Вітчизні» з’явиться моє перше оповідання, а ще за півроку — й друге, і я їх вишлю, найперше — Гришкам. Але я й тоді знав і тепер знаю, що дороги наші далекі й тяжкі, «і лижників повсюди розвелось надто багато», — як напише про це Хемінгуей.

Повернувшись до кабінету, Гришко впав на канапу, заплющив очі і довго лежав мовчки.

— Стомивсь, як собака, — повторює він і додає: — Мов бродячий пес! Та й тобі вже час на вокзал. А то ще на поїзд запізнишся.

Я виходжу і довго дивлюсь на його освітлені вікна: от де твориться справжнє мистецтво! Але в яких муках! Сумніваючись, шукаючи найпевніших кодів, добиваючись істини!

Його вікна світитимуться мені всю дорогу на вокзал. А потім і в поїзді, і дома. І в Миколаєві. І тут, у Києві...

Світяться й донині, коли його давно вже немає...

...А про нього, справжнього генія, володаря неповторного голосу молоді продавці відеокасет нічого й не чули. Як і багато нині сущих! Яка ж ми безпам’ятна нація...

3. Обоє або «Наполеон не вмре ніколи!»

Величавий, під два метри, плечистий, стоїть на ганку службового входу опери в півоберта і гукає через плече тому, що йде за ним і затримується в сутінках неосвітленого вестибюля:

— А я кажу тобі: Наполеон ніколи не вмре! Він — вічний! І якби його не було, людство б вигадало собі Наполеона! Викресли його з новітнього літопису — і що ж залишиться?!

Боброва шапка збита на потилицю. Розкішна болгарська дублянка розстебнута так, що видно темно-коричневу цигейку, що підкреслює і білосніжну сорочку, і темно-синій костюм з іскрою, і яскраво-червона краватка жевріє альпійською квіткою серед зими. Чоло високе, чисте, профіль різкий, «римський», груди пнуться і з сорочки, й з піджака, а живіт втягнутий, мов у боксера, і ноги довгі й міцні, в модельних черевиках, прикипіли до вичовганого лабродорита, яким оздоблено три височенькі сходинки. По них легко пурхають і злітають балерини, повільно та важко ступають сопрано та меццо-сопрано і тенори, майже завжди огрядні й тлусті.

— Не репетуй, — з’являється нарешті той, до кого звернена палка тирада. — Он люди зглядаються!

Люди й справді, навіть найквапливіші, зупиняються раптово, ніби наштовхнувшись на перепону, і не можуть одвести погляду від двох таких вродливих, осанистих велетнів, знаменитих на всю Україну.

У Києві сніг, тиша. Благодатний передноворічний вечір туманить просвіти вулиць, і вони синіють і вкриваються імлою далечини, без якої немає історії: в імлі століть всі принади минулого. Там розкішно і зручно легендам, ще комфортніше — історичній дійсності, бо за давністю століть вона й сама здається величнішою за легенди. Тому люди свою історію ідеалізують, героїзують, щоб возвеличитися й самим.

— Так що ж залишиться? — перепитує перший другого, беручи його під руку. — Пустеля?

Другий не поступається йому ні зростом, ні величністю, ні вродою. Хіба що трохи огрядніший. Але застебнуте на всі гудзики чорне, як ніч, касторове пальто з розкішним коміром бухарського каракуля, робить його стрункішим, монументальнішим, а висока каракулева шапка, насунута на брови, надає вигляду аристократичного, неприступного.

Люди стоять і дивляться, як вони сходять з ганку, ступаючи в ногу та елегантно підтримуючи один одного, хоча й без потреби, але з якимсь трохи театральнім шармом.

— Яка там в дідька пустеля, — сердиться другий, теж збиваючи шапку на потилицю. —Ну, подумай сам: Ганнібал, Юлій Цезар, Олександр Македонський, ще раніше — Чингіс-хан, Фемістокл, Ксеркс, Піссістрат — мало цих завойовників мордувало людство й історію? А вона, мов коханка, ностальгує за ними, зберігає найдрібніші відомості їхніх розбишацтв і підносить на такі п’єдестали, що голову треба дерти, аж шапка спадає. А все одно не побачиш — дуже вже великі?! А про Гомера що? Тільки й того, що сліпий? А про Геродота — батька історії? Про Сократа й Овідія? Майже нічого. Ну, що ти знаєш, наприклад про Бойля чи Маріотта? Про Архімеда або Ньютона? Або про Евкліда?

— Нудьга! — гукає той, що в бобровій шапці. — Що про них та про їхні відкриття розкажуть історики? Що почують нащадки? Як вони мишей ловили по своїх лабораторіях, щоб не пошкодили прилади та не потрубили папери з їхніми формулами й теоремами? А Наполеон — це походи, перемоги, взяті штурмом столиці європейських держав! І не лише європейських — запально жестикулює, і боброва шапка й справді мало не валиться в сніг.

Мимовільні глядачі й слухачі милуються ними, такими вродливими й інтеліґ ентними. І навіть місто набуває якоїсь особливої величі від присутності таких елегантних красенів. Навіть Київ, що бачив на своїх вулицях князів і гетьманів, з цим аристократичним тандемом стає значущим: коли бачиш видатних своїх сучасників, легше віриться у дива давні і давніші, вигадані та дійсні. І любиш свою історію і своє місто ще дужче й відданіше, і гордишся, що й ти — частка їх, відчуваєш свою, хоча й ефемерну, причетність до історії свого народу і гордишся тим, що він народжує таких видатних людей! А вони ж — твої співвітчизники, твої сучасники, рідні тобі люди. Мимоволі згадується Кіплінг: «Ми з тобою однієї крові — ти і я!»

— Гришко, Гришко! — чується з натовпу. — Отой, що в дублянці!

— А ото Гмиря! Господи... — стогне і мліє розкішна дама в норковій шубі, розпустивши по ній білий-білий оренбурзький платок; мне свої рукавички, готова розплакатися від розчуленості.

— Не ораторствуй! — сердиться каракулева шапка на боброву. — Бачиш, яку аудиторію зібрав! — і вже лагідніше до ловців витрішків: — Проходьте, товариші, проходьте. Це ж вам не вистава.

І відводить Гришка з тротуару, де зібрався натовп, на засніжений газон перед головним входом до Опери. Тут пнеться зелена приморожена трава, на якій тане передноворічний сніг.

Люди нехотя відходять. Оглядаються, повертають голови... деякі стають і дивляться оддаллік. А найзавзятіші ловці витрішків так і не рушають з місця — дивляться незмигно. Як малі діти на заквітчану ялинку, обвішану гірляндами і прикрасами.

— Один його похід в Африку чого вартий! — вигукує Гришко. — Алжир, Туніс, Марокко, Єгипет! І все — за одним заходом. А йому ж — всього двадцять чотири!

— Двадцять шість, — поправляє Гмиря. — І в тому ж походы, під час маршу через пустелю на Олександрію, залишає військо і втікає до Франції до Жозефіни, що зрадила йому з отим полковником, якого Наполен лишив охороняти її та виконувати доручення...

— Авже ж —сміється Гришко. — Лишив цапа стерегти капусту! — аж завалюється від реготу. А тоді враз обриває і набурмосюється: — На чорта вона здалася йому, отака шльондра? Ну, навіщо вона йому?!

— Та тихіше ж ти! — урезонює його врівноважений Гмиря.

— Михайле Степановичу! — рвуся до Гришка, таранячи юрбу.

— О-о-о! — дає волю своєму неповторному баритонові. — Яким вітром?

Розкрилює могутні обійми, у яких я тону, мов у дідусевому кожусі, коли ото він брав мене на руки, малого, в одній сорочечці, і ніс через город до бабусі Чорнушихи розговлятися — їсти кутю з кишмишем та цукатами на Різдво чи Водохрещы. І раптом:

Де-е-е ти бро-одиш...

— затягує дивовижним своїм баритоном, озираючись на Гмирю. —

Мо-го-я-га до-о-ле?

— підхоплює той.

Линуть суголоссям бас і баритон такої неміряної й незрівняної краси, що все завмирає, перевтілюючись у слух.

Зупиняються люди на протилежних і ближніх тротуарах Володимирської та Фундуклеєвської, що була тоді Леніна, а зараз — Богдана Хмельницького. Зупиняються й машини. І водії квапливо опускають бокове скло, ловлять крізь шум двигунів цей божествений снів дуету. Всі слухають-вслухаються, затамувавши подих. Тільки голуби, викльовуючи щось у зеленій серед зими траві, раптово злітають, сполохані могутнім співом, ляпають крильми і всідаються на портиках, на покрівлі та на балконах Опери.

Ловці витрішків ждуть продовження, але Гришко, замість співу, буденно і просто представляє мене Гмирі:

— Знайомтесь, Борисе Романовичу. Мій давній друг з Миколаєва...

У його голосі ще відлунює отой спів і неповторний тембр, як і в Гмириному басові, коли він називає себе.

Розчаровані перехожі та ловці витрішків згадують свої передноворічні клопоти, про які встигли забути, і розбігаються, бо вечір супить брови, і сніг густішає, і де-не-де вже вмикається світло — спалахують вікна в будинках і засвічуються вуличні ліхтарі.

— Прошу вибачити, — каже Гмиря, насуваючи на брови свою бухарку. — Але мушу квапитися, — він подає мені руку. І до Гришка: — завтра на репетицію прийдеш?

— Naturlich, donner weter, — рокоче Гришко.

Бере мене під руку і веде вниз до Хрещатика.

— Ну, розповідай, де ти, що ти? Як твої справи? Останнім часом не шлеш своїх книжок. Загордився? Зазнався, пся крев?! Проживемо любісінько і без тебе. Але ж... Старою дружбою не нехтуй! — Свариться кулачищем, — біда-а-а з цими задаваками!

— Яке там зазнайство: глянути вгору ніколи, не те що писати. Другий рік працюю на кіностудії, завідую сценарним відділом.

— Ай-вай, генацвале! — як кажуть наші грузинські друзі. — Я ж евакуювався. Співав у оперному театрі імені Паліашвілі. А потім до Грузії запросили зніматися у фільмі «Щит Джургая». Може, й по рекомендації Йосифа Віссаріоновича. Бачив? Там я вперше співаю щойно написану Долматовским і Фрадкіним пісню «Ой, Дніпро, Дніпро...» Вона дуже подобається хазяїнові. З фільму вона й пішла гуляти по всіх фронтах і тилах. Але куди ж оце тебе занесло? Кіно — це ж не робота, а пекло! П’ять, сім, десять дублів! Одне й те ж, одне й те ж! Збожеволіти можна! Я там мало голосу не позбувся, доки зняли отой епізод, де капітан-українець співає на переправі «Ой Дніпро, Дніпро...» — на якійсь далекій кавказькій річниці. На все життя зарікся в кіно зніматися. А ти що оце надумав? У Київ переїздиш, так?

— Так, інших шляхів не існує...

— Як тільки пропишуть, ріж поли й тікай! Там усе — від диявола! Бережи свою душу, не продай її дияволу! Вже, мабуть, продав і замовк? І друкувати нічого?

— Нічого. Або кіно, або література.

— Я знаю. Кінематограф — школа добра. Але не надовго. Одержуй квартиру й тікай, не оглядаючись. Бо життя коротке — не зглянешся, як промайне! І хоч кіно — ворог номер один і театру, і, тим більш опери, приходь на прем’єру «Війни і миру» відразу після Нового року. Я співаю Наполеона. Кажу Гмирі: «Наполеон ніколи не вмре». А він не вірить... Каже: А Наполеона знає весь світ. Хоч він ганебно втікав з Москви, погубив стару гвардію на Березині під час переправи, як істинний каторжник, утік з острова Ельби, знову зібрав військо і зазнав остаточної поразки під Ватерлоо. А слава залишилася з ним назавжди. Навіки!

Люди теж зупиняються і задивляються на нього — величного, вродливого, могутнього. Не можуть надивитися.

— Не звертай на них увагу, — радить, помітивши моє занепокоєння. — Я вже звик. Звикай і ти, коли йдеш зі мною. Люди є люди, цікавість — одна з визначальних людських якостей. От як пропаде цікавість до всього, людство вмре. Загине! — з свого високого зросту він дивиться отуди вниз, до Хрещатика, поверх людських голів, і в його погляді — жаль і туга. Не лише до оцих людей, яких він бачить перед собою на тротуарах, — до всього людства! — Ми й так мало цікавимося історією. Хіба — принагідно, коли виникає потреба. А жаль, жаль. Історія дуже повчальна! У ній багато тайн.

На Гришка особливо задивляються жінки та дівчата, і то — найвродливіші! Шлють йому усмішки, привітно махають руками, а він вдає що не помічає. Всю увагу — мені. Наче я й справді ого-го яке цабе! Хвалить останні новели і лає перший роман мій «Корабели»:

— Чого поперся у виробничу тематику? Навіщо тобі той завод, кораблі й корабели? Степ — ось твоя тема, твоя стихія! Твоя душа — там! Навіки! З діда- прадіда. Аст, — махає рукою. — Нічорта ви не розумієте! Не може виробництво бути предметом літератури чи й будь-якого іншого роду мистецтва. Хай хоч голову мені рубають, а я казав, кажу і казатиму: виробнича тема — це смерть для мистецтва! Надто ж для музики! Не може бути справжньої опери навіть про «Молоду гвардію!» Нащо вже героїчна і приваблива тема: юні герої, самопожертва, боротьба, трагічні долі, любов. Але — не для опери! Сам не знаю, чому, але ні любов, ні героїзм ні загибель юних героїв тут не діють. В опері — це фальшиві котурни, поза, плакат. А от «Війна і мир» — тема! Та ще яка! Прокофьєву поталанило: опера — диво! Через геній Толстого? Через історичну відстань? Через масштабність і значимість подій? Хай мистецтвознавці й філософи докопуються. А я вірю в мистецьку, а не лише історичну зорю Наполеона. До речі, — зупиняється, стає в профіль, насуває шапку на брови, випинає підборіддя, складає руки на грудях, набурмосується: — Ну? — відставляє ногу прогнувши в коліні й напруживши м’язи, як це описано у Толстого. — Є схожість з Наполеоном? Придивися! — знову обирає ту ж позу, і я з подивом, з якимсь містичним острахом бачу перед собою повелителя Франції і Європи, яким він зображений на відомій гравюрі з профілем жорстокого завойовника, видатного полководця і переможця. Чудуюсь, радію хочу обійняти Гришка.

Але тут, навколо нас, лунають аплодисменти: велика група студенток чи молодих актрис оточують нас тісним колом, плещуть в долоні, щебечуть:

— Наполеон! Наполеон! Ми вас впізнали, Михайле Степановичу!

—Наполеон ніколи не вмре! — гримить Гришко, піднісши кулак над половою. — Але це не для вас, не для вас. Це ось для мого друга — показую йому найхарактерніші пози мого нового героя — чи схожий? А ви проходьте, проходьте. Я вже стомився. І від натовпів, і від аплодисментів. Гайда-гайда, дівчата, — він згортає барвистий і щебетливий натовп могутніми ручищами, наче квіти бере в оберемок. — Не заважайте нам...

Дівчата сміються, щось гукають йому — не розбереш, цілують його в обидві щоки, у вилиці й брови, в чоло й підборіддя, а деякі — в плечі і дивитися на це дійство, на вияв такої любові й захоплення, мабуть, цікавіше, ніж якусь театральну виставу.

— Прийдемо гуртом на прем’єру! — обіцяють чи погрожують відходячи. — Може, дістанете нам квитки чи контрамарки хоч на гальорку?

— Ще чого не було! — обурюється Гришко, взявшись «руки в боки» та розкриливши свою розкішну дублянку. — Я ж не адміністратор! Контрамарками й квитками зроду не займався! Бач, що вигадали?! Щебетухи...

Високий, ставний, величавий, стоїть посеред Києва, і передноворічний сніг заквітчує його, мов святкову ялинку.

І все мені здається: вийду якось на вулицю Богдана Хмельницького перед Новим роком і знову побачу того красеня, на тому ж місці!

Але там стоять і ходять, розмовляють, жартують і сміються вже зовсім інші люди...