Музей, про який мусять знати всі

Попереджаємо: цей музей не Лувр і не картинна галерея Уффіці, не Ермітаж і не Третьяковка, тут нема видатних полотен і скіфського золота. Музей відкрили відносно недавно і не в престижному місці, а посеред поля, далеко в глибинці. Однак він став центром тяжіння для державних діячів і зарубіжних дипломатів, жителів близького і далекого зарубіжжя. Сюди їдуть за сотні кілометрів - побачити те, що ніколи не виставлялося для загального огляду і являло собою найвищий ступінь таємності.

Третій світовій війні вдалося запобігти, хоча чимало істориків вважають, що вона все ж відбулася в «холодному» варіанті. Ця війна завдала людству величезних матеріальних збитків і ледь не призвела до глобальної катастрофи. У божевільному протистоянні ХХ століття брали участь багато країн, але його головними призвідцями були Сполучені Штати Америки і Радянський Союз. Саме ці наддержави розкручували маховик гонки озброєнь: створювали нові види зброї, нарощували ядерні м’язи, вдосконалювали міжконтинентальні балістичні ракети, збільшували атомний підводний флот, готувалися до війни в космосі...

Зрештою у світі накопичилося стільки зброї, що її зберігання вже являло загрозу всьому людству. І тоді багато хто зрозумів: так далі тривати не може - треба роззброюватися. На той час у світі відбулися глобальні зміни: не витримавши перенапруження, розвалився Радянський Союз, який канцлер Федеративної Республіки Німеччини Гельмут Шмідт уїдливо називав «Верхньою Вольтою, начиненою балістичними ракетами». Противники комуністичного режиму мали радіти довгожданій розв’язці, але замість радості отримали головний біль: на карті світу з’явилося 15 нових незалежних держав і серед них - чотири з балістичними ракетами. Від колишнього СРСР Україні дістався величезний шматок ракетно-ядерного пирога, його володарка за ядерним потенціалом опинилася на третьому місці у світі після США та Росії. На території України бойове чергування несли 176 міжконтинентальних балістичних ракет шахтного базування, оснащених 1240 ядерними головками індивідуального наведення. До того ж тут були розташовані ще і 2500 одиниць тактичної ядерної зброї.

Гарячі голови молодої держави раділи: тепер у нас найпотужніший арсенал міжконтинентальних балістичних ракет і найбільший у світі ракетний завод! Як виявилося, радість була передчасною. Ядерна валіза була заважкою і не мала «ручки» - управління розташованими в Україні ракетами залишалося за Росією. Тоді навіщо Україні найпотужніший ракетний арсенал? Хто його буде обслуговувати і підтримувати в бойовій готовності? За чий рахунок? Із ким ми збиралися воювати? Від кого захищатися? Маса запитань і жодної доладної відповіді. Що робити з ядерним арсеналом: кинути валізу - шкода, нести - несила...

Рішення народжувалося в гарячих суперечках і було ухвалене більшістю: Україні набути статусу без’ядерної держави, стати постійно нейтральною державою, не брати участі у військових блоках, відповідати трьом неядерним принципам: не мати, не виробляти і не купувати ядерної зброї.

Між Києвом і Москвою було досягнуто згоди про вивезення з України всіх ядерних боєголовок в обмін на паливо для атомних реакторів українських АЕС. За фінансового сприяння США були ліквідовані всі шахтні пускові установки, створено станцію нейтралізації та демонтажу рідинних ракетних комплексів. Усі роботи здійснювалися під суворим контролем зацікавлених сторін. На станції нейтралізації рідинних ракет, створеній у Дніпропетровську, побували президент України Л.Кучма, посли США в Україні В.Міллер, С.Пфайфер, помічник президента США З.Бжезинський, генеральний секретар НАТО Х.Солана, сенатор Р.Лугар (США) та інші високопоставлені особи. Демонтаж й утилізація твердопаливних ракет триває на Павлоградському хімічному заводі.

У березні 2002 року було знищено останню міжконтинентальну ракету. Ракетні війська стратегічного призначення на території України припинили існування. Світова історія ще не знає випадку, щоб якась держава відмовилася від володіння ядерною зброєю. Вперше це зробила Україна, виявивши політичну волю, миролюбство, приклад того, якою має стати наша планета. Гідними номінантами Нобелівської премії миру можуть стати українці, котрі зробили рішучий крок до без’ядерного світу.

Аби зрозуміти й оцінити внесок України в роззброєння та скорочення ядерних арсеналів, варто побувати в Музеї ракетних військ стратегічного призначення, відкритому на базі одного з полків 46-ї Первомайської ракетної дивізії. Музей РВСП являє собою бойову стартову позицію із шахтно-пусковою установкою, уніфікованим командним пунктом, наземним устаткуванням, спеціальною транспортною технікою, зразками ракет, які стояли на бойовому чергуванні в складі 43-ї Вінницької ракетної армії. Ядерна міць тільки однієї Первомайської ракетної дивізії становила 86 міжконтинентальних балістичних ракет, оснащених 700 бойовими блоками, потужність кожного з них багаторазово перевищувала потужність атомних бомб, скинутих 1945 року на Хіросіму та Нагасакі.

До 60-річчя атомного бомбардування японських міст у Музеї ракетних військ відкрили фотовиставку, яку відвідав посол Японії в Україні Кашіро Амає.

- Наші народи стали жертвами атома, - зазначив він після огляду музею і виставки. - Хіросіма і Чорнобиль перегукуються горем і застереженням людству: ніхто і ніколи не повинен страждати так, як ми з вами. Знищивши ракетно-ядерну зброю на своїй території, ваш народ дав світу чудовий приклад ядерного роззброєння. Це добре, що на колишній базі найпотужніших ядерних ракет створено музей. Нехай лідери держав знають: ядерне роззброєння необхідне!

За свою коротку історію музей став особливо популярним у ветеранів- ракетників і тих, кого цікавить історія нашої держави та її велика місія - ядерне роззброєння. Напередодні 50-річчя Ракетних військ стратегічного призначення Рада ветеранів космодромів Капустин Яр, Байконур, Плесецьк (голова ради Володимир Діденко) за сприяння депутата Дніпропетровської міськради Ігоря Циркіна організувала екскурсію до Музею сучасної ракетної техніки, єдиного у світі. У Пенемюнде (Німеччина) представлено історію ФАУ-2 - далекобійної ракети Другої світової війни, у музеї штату Аризона (США) - історія «Титана-2» (МБР 60-х років минулого сторіччя). У нашому музеї виставлено дніпровського первістка - стратегічну ракету середньої дальності Р-12 (SS-4 Sandal) і найпотужнішу у світі міжконтинентальну ракету Р-36М (SS-18 Satan), яка досі стоїть на бойовому чергуванні в Росії.

Кожна зустріч із ветеранами-ракетниками збагачує музей спогадами, унікальними документами і фотографіями, новими експонатами. Лауреати багатьох премій професори Федір Санін, Володимир Задонцев розповідають про роботу з ученими-атомниками; про творчість видатного ученого і конструктора, академіка В.Челомея, ракети якого перебували на озброєнні 43-ї Вінницької ракетної армії. Ветеран космічного КБ Сергій Кавелін згадує про творців дніпровських космічних апаратів.

Ветеран КБ М.Янгеля Сергій Чернавін поділився спогадами про випробування ракети Р-12 із ядерною головною частиною:

- 1959 року, відразу ж після прийняття на озброєння ракети Р-12, її поставили на бойове чергування під Вінницею. З метою перевірки бойової готовності і надійності ракети було вирішено провести натурні випробування ракети з ядерним зарядом. На території України, у густонаселених районах, такі випробування проводити не можна, тому особовий склад ракетного полку і члени державної комісії прибули в район Полярного Уралу. За планом робіт потрібно було розгорнути стартовий комплекс і з нього провести чотири пуски ракет, зокрема два пристрільні зі звичайною вибуховою речовиною для засікання прибуття заряду в точку прицілювання і два контрольні пуски з ядерними боєголовками. Перший пуск по Новоземельському полігону пройшов успішно, як кажуть ракетники, «влучили в кілочок». Після другого пуску стало ясно - можна пускати ракету з ядерною боєголовкою. Почалася підготовка штатної ракети до пуску. Усе йшло за графіком, але в найостанніший момент пропав зв’язок на всіх п’яти каналах - у високих широтах такі явища відбуваються досить часто. Виникла критична ситуація. Ракету заправлено, підготовлено з ядерним зарядом до пуску, але пускати не можна - вимірювальні системи атомного полігона Нова Земля не зафіксують усіх параметрів ядерного вибуху.

Голова Державної комісії Федір Тонких організовує дві робочі групи з пошуку варіантів зв’язку з полігоном і можливих варіантів пуску ракети з прив’язкою «контакту підйому». На узбережжі Печорського моря виявилася резервна радіостанція Військово-морського флоту, її й вирішили використати. Москва дає згоду, йдемо на пуск. Хвилин через 30 відновлюються всі п’ять каналів зв’язку з Новою Землею - ми отримуємо всі запрограмовані параметри ядерного вибуху. Зв’язок був відмінний. З такою ж оцінкою ми й завершили пуски ракет. Ті, хто особливо відзначився на цих випробуваннях, були визнані гідними державних нагород, але мені не пощастило, - добродушно зізнавався випробувач. - За рік до того мене нагородили орденом «Знак Пошани», а часто нагороджувати рядових виконавців тоді не годилося. Виняток становили лише генеральні секретарі ЦК КПРС і партійна еліта, а я був просто технічним керівником випробувань ракетних комплексів.

Первісток КБ М.Янгеля ракета Р-12 (у технічній документації - 8К63) стала найбільш масовою балістичною ракетою, яка простояла на бойовому чергуванні рекордний час - понад 30 років! Ні до Янгеля, ні після нього нікому не вдалося домогтися такого феноменального успіху. Легендарній дніпровській ракеті поставили пам’ятники в Москві, Калузі, Житомирі, Києві, у військових частинах і навіть на Кубі.

Посол Куби в Україні Хуліо Гармендіа, відвідавши музей РВСП, довго стояв біля ракети Р-12, очевидно згадуючи тривожні дні 1962 року, коли ракети доставили на Кубу. Тоді ці ракети найнесподіванішим чином ледь не перетворилися з оборонного щита на каральний меч. На щастя, здоровий глузд переміг. Радянські ракети вивезли з Куби. Прибрали й американські ракети з військових баз навколо Радянського Союзу.

У книзі почесних гостей
Х.Гармендіа залишив зворушливий запис: «Куба завжди пам’ятатиме ті тисячі синів і дочок України, котрі 1962 року були готові віддати своє життя заради свободи і незалежності Куби. Спасибі, що бережете історію».

Справді, у цьому музеї історія подається з перших вуст: усі екскурсоводи музею - колишні офіцери-ракетники 43-ї Вінницької ракетної армії, чимало з них безпосередньо служили в полку, який став музеєм. Усі експонати музею справжні: апаратура, з допомогою якої здійснюється запуск бойової ракети; енергоблок, який забезпечує безперебійне й автономне електропостачання всіх об’єктів ракетного полку; холодильний центр, що підтримує температурно-вологовий режим уніфікованого командного пункту. І сам командний пункт перебуває в первозданному вигляді: він, як колиска, підвішений в контейнері, де на кожному з 12 поверхів розташоване унікальне устаткування, спеціальна апаратура, системи життєзабезпечення. На передостанньому поверсі розміщене серце командного пункту - бойові пости №1 і №2, де ракетники несли цілодобове чергування. Усе залишилося так, як і було під час бойового чергування, тільки тепер стартовий ключ і ядерна кнопка стали експонатами музею - ракети знищено, шахти на дві третини залито бетоном.

Із глибокого підземелля по вузьких і довгих потернах піднімаємося на «поверхню» до відкритої шахтної пускової установки, де ще недавно несла бойове чергування міжконтинентальна твердопаливна ракета 15Ж60 (SS-24 Scalpel), розроблена в КБ Янгеля і виготовлена на Павлоградському механічному заводі. Тут на відвідувачів чекають нові сюрпризи: дах шахтної пускової установки важить 120 тонн, але відкривається за вісім секунд, а стотонна ракета з десятьма ядерними блоками індивідуального наведення вилітає з шахти, мов корок із пляшки шампанського.

Тепер приклад із сучасного життя колишніх ракетників: три роки(!) тривали переговори, щоб із Харкова до Первомайська перевезти макет найпотужнішої у світі ракети Р-36М (SS-18 Satan). Все ж таки харків’яни не здали ракету на брухт, і 2006 року вона стала експонатом Музею ракетних військ. Челомеївські ж ракети УР-100Н (SS-19 Stiletto), які несли тут бойове чергування, звезли на станцію нейтралізації в Дніпропетровськ, де під бурхливі оплески їх знищили, не зберігши для історії жодного екземпляра.

Слів нема, всі ядерні ракети мають бути знищені, але світ мусить бачити і знати, яку загрозу людству несе ядерна зброя. Я звернув увагу на те, з якою тривогою латиші й англійці слухали розповідь екскурсовода про ядерний потенціал 46-ї Первомайської ракетної дивізії: тільки одним залпом цього ракетного монстра можна було знищити все живе на території, більшій, ніж Північна Америка.

Майже третина відвідувачів - іноземці з близького і далекого зарубіжжя. Приїжджаючи, цікавляться: чи не заволодіють терористи знятими боєголовками? Такі запитання слід було б ставити російським ракетникам, куди відправлено всі ядерні заряди. Запитують: чи є на цьому, колись ядерному, об’єкті радіація? Про всяк випадок дістають дозиметри, заміряють рівень радіації біля контейнерів для транспортування головних частин, біля установників, заправників і особливо ретельно поблизу шахтної пускової установки. Перевіривши, всміхаються: «О’кей - радіації нема!»

Рахунок відвідувачам музею вже йде на тисячі. І це при тому, що він - наймолодший у країні, є філією Центрального музею Збройних сил України і розташований не у великому місті, а в степу - за 30 кілометрів від Первомайська і за 60 - від Умані. Щоб музей продовжував успішно діяти, потрібно постійно поповнювати його новими експонатами, створити експозиції про творців грізної техніки, а головне - має бути державна програма розвитку музею - хранителя нашої історії, приклад усьому людству того, як Україна позбулася смертельної зброї.

За великим рахунком, в Україні має бути державний музей ракетно-космічної техніки, де були б представлені всі чотири покоління ракетних комплексів, створених на Дніпрі, які становили основу могутності Ракетних військ стратегічного призначення. У цьому музеї гідне місце мають посісти й усі космічні носії, які були створені на базі бойових ракет і започаткували широкомасштабні програми «Космос», «Інтеркосмос», «Метеор», «Океан», «Січ»... У цьому музеї мають бути експоновані нехай не всі 400 космічних апаратів, створених на Дніпрі, але наші перші дніпровські супутники «Космоси», АУОСи і «Океани» повинні бути неодмінно. Особлива тема - участь України в міжнародних програмах і проектах «Морський старт», «Дніпро», «Циклон-4»...

Нині багато з того, що було створено в Україні, прикрашає музеї і площі інших країн. У Калузі встановили пам’ятник дніпровському первістку - стратегічній ракеті Р-12, у Москві - космічному носію «Космос», у Санкт-Петербурзі на вічну стоянку біля Варшавського вокзалу поставили перший і єдиний у світі Бойовий залізничний ракетний комплекс, а в Дніпропетровську і Павлограді, де створювалася ця техніка, нічого нема. На набережній Дніпра городяни хотіли встановити найкращий космічний носій ХХІ століття «Зеніт», який бере участь у найпрестижніших міжнародних проектах «Морський старт» і «Наземний старт», але не знайшли грошей. Кажуть, усі кошти, а це понад мільйон (!), пішли на реконструкцію фонтана в будинку Дніпропетровської міськради. Отак ми ставимося до своєї історії.

Річ тут не лише в ракетах і космічних апаратах, усе значно глибше - в національній ідеї, про яку на вищому рівні усі говорять, але ніхто нічого не робить.