Коктебельський альбом Волошиних

Біля підніжжя пагорбів і скель Східного Криму, на березі затоки притулилося селище з поетичною назвою Коктебель. Красу цього краю увічнив Айвазовський. Золотими воротами захоплювався Пушкін. Історія Кіммерії полонила Волошина: «Здесь трепет жизни всех веков и рас».

Коктебель давно став джерелом натхнення і творчості письменників, поетів, художників; Карадаг — візиткою Максиміліана Волошина; Дім поета — центром загального тяжіння, перлиною духовної культури.

Про Волошина ми довідалися завдяки Еренбургу. У серпні 1960 року «Новый мир» почав друкувати мемуари письменника «ЛЮДИ, РОКИ, ЖИТТЯ». Їх читали запоєм, дістати черговий журнал було неможливо, у бібліотеках — жахливі черги. В усіх на вустах імена вперше названих поетів, письменників, художників, інших митців — Волошина, Цвєтаєвої, Мандельштама, Меєрхольда, Фалька, Кончаловського, Модільяні, Матісса, Пікассо...

Кожне ім’я — відкриття. Ми нічого не знали про Цвєтаєву і Мандельштама, не мали найменшого уявлення про Кафку і Сашу Чорного, не бачили полотен Мане, Дега, Сезанна, Моне, Ренуара, Тулуз-Лотрека… Не читали ми й «зрадника» Пастернака, який опублікував свій «наклепницький» роман «Доктор Живаго» за кордоном.

Що ми знаємо про Волошина? «Русский поэт. Представитель упаднической поэзии символизма. Долго жил в Париже… Поэзия В. космополитична по своей сущности. Русский народ В. знал плохо. Большинство его стихов посвящено Франции. Изысканная по форме поэзия В. перегружена образами древнегреческой мифологии. В. не понял Великую социалистическую революцию» (Большая советская энциклопедия. — 2-ге вид. — Том 2). На час публікації мемуарів Еренбурга жодної збірки віршів Волошина в Радянському Союзі видано не було, ім’я поета було під забороною. Після виходу мемуарів журнал «Октябрь» надрукував різку статтю, в якій висловлювався сумнів: чи справді Волошин великий поет, чи Еренбург просто вигадав, щоб «воскресить одну из окаменелостей».

Після короткої хрущовської відлиги влада робила все, щоб небажані імена не з’являлися в пресі. Помітно посилилася цензура. Розгромом завершилася художня виставка в Манежі (1962), були засуджені поет Йосип Бродський «за дармоїдство» (1964), літератор Андрій Синявський і перекладач Юлій Даніель за публікацію своїх творів за кордоном (1965).

Несподівано в це темне царство пробився промінь світла: журнал «Литературная Армения» 1968 року опублікував спогади Марини Цвєтаєвої «Живое о живых». Цей нарис геніальна поетеса написала в Парижі ще в 1932 році, відразу після смерті Максиміліана Волошина.

Цвєтаєва представила надзвичайно обдаровану людину, поета і художника, літературного критика і перекладача, знавця світової культури, неабияку особистість, оточену яскравими талантами, мемуариста, літописця Кіммерії та російської революції, миротворця, гуманіста, охочого до розіграшів та імпровізацій, автора поетичних збірок і безлічі оригінальних акварелей.

Враження було таке, ніби йшлося не про одну-єдину людину, а про цілу Планету талантів. Максиміліан Волошин і був цією Планетою. Масштаб його талантів, багатогранність захоплень, творчі досягнення зближують Волошина з гігантами Відродження. Жили й творили вони в різні епохи, але їхні долі були сповнені страждань від жорстоких режимів, терору та насильства.

Перша світова війна застала Волошина у Швейцарії. В лютому 1916 року вийшла книжка антивоєнних віршів поета Anna Mundi Ardentis. («В год пылающего мира».) Невдовзі Волошин назавжди залишив охоплену війною Європу та улюблений Париж.

Повернувшись на батьківщину, «он так и жил, головой обернутой на Париж», писала Марина Цвєтаєва. Парижем неможливо було не захоплюватися. Визнаний класик світової літератури Ернест Хемінгуэй писав: «Якщо тобі пощастило, і ти в молодості жив у Парижі, то, хоч би де ти був, він до кінця днів твоїх залишиться з тобою, тому що Париж — це свято, яке завжди з тобою».

Париж Волошина — це Лувр і Нотр-Дам, Пантеон і Монмартр, музеї і театри, Сорбонна і Національна бібліотека, виставки імпресіоністів, знайомство з поетами, художниками, вченими, істориками — все надихало й виховувало. У Парижі Волошин зустрів свого доброго генія — талановиту й чарівну художницю Єлизавету Кругликову, у скромній майстерні якої бували К.Бальмонт, І.Мечников, А.Голубкіна, В.Борисов-Мусатов, Г.Плеханов, інші російські та світові знаменитості. На пропозицію Кругликової Волошин спробував і сам малювати. Відтоді він постійно робив ескізи, відвідував Академію Колароссі, вивчав авангардне мистецтво, захопився японською гравюрою і живописом, опановував техніку акварелі...

З тривогою і хвилюванням Волошин спостерігав за подіями в Європі: війна охоплювала дедалі більше й більше країн, у Росії назрівала революція. В автобіографії поет писав: «Повернувшись навесні 1917 року в Крим, я вже більше не полишаю його: ні від кого не рятуюся, нікуди не емігрую — і всі хвилі громадянської війни та зміни урядів проходять над моєю головою…»

Перебуваючи в Криму — самому пеклі громадянської війни, Волошин не приєднався ні до білих, ні до червоних, обравши надзвичайно небезпечну на той час місію гуманіста:

«А я стою один меж них

В ревущем пламени и дыме

И всеми силами своими

Молюсь за тех и за других».

Марина Цвєтаєва засвідчувала: «Макса Волошина в Революцію подам двома словами: він рятував червоних від білих і білих від червоних, точніше, червоного від білих і білого від червоних, тобто людину від зграї, одну від усіх, переможену від переможців». Про мужність, сміливість, людяність Максиміліана Волошина свідчать багато людей і насамперед ті, кому він урятував життя або допоміг вирватися з врангельського Криму. Серед них Осип Мандельштам, Сергій Ефрон (чоловік М.Цвєтаєвої), Ілля Еренбург, Єлизавета Кузьміна-Караваєва (мати Марія), генерал-лейтенант, палеограф, фольклорист Никандр Маркс. У ці безглуздо жорстокі й криваві роки Волошин рятував від розграбування та руйнування історичні, культурні, наукові пам’ятки, бібліотеки Криму.

Залишаючись вірним своїм ідеалам і переконанням, поет не прийняв жовтневої революції. Маючи філософський склад розуму, рідкісний дар прозірливості, Волошин зазначав: «…И тут внезапно и до ужаса отчетливо стало понятно, что это только начало, что Русская Революция будет долгой, безумной, кровавой, что мы стоим на пороге новой Великой Разрухи Русской земли, нового Смутного времени.

…Потрясенный понятьем и провиденным, в уме слагались строфы первого стихотворения, внушенного мне революцией. (…) Эти стихи шли настолько вразрез с общим настроением тех дней, что их немыслимо было ни печатать, ни читать…»

Письменник Вікентій Вересаєв, який пережив у Коктебелі всі жахи громадянської війни і голоду, писав: «Революція вдарила по творчості Волошина як кресало по кремнію, і з нього посипалися яскраві, чудові іскри. Немовби зовсім інший поет з’явився, мужній, сильний, із простим і мудрим словом».

У січні 1919 року в Харкові вийшлав збірка поетових віршів про революцію «разных веков и широт» «ДЕМОНЫ ГЛУХОНЕМЫЕ». У тому самому році вийшла у світ ще одна книжка М.Волошина «ВЕРХАРН (Судьба. Творчество. Переводы)».

Кілька років тривала робота над циклом віршів про російську революцію і громадянську війну. Це був один із найбільш напружених періодів творчості Волошина, який тверезо оцінював нинішнє і майбутнє країни. Навіть стислий перелік віршів цього циклу дає відчуття глибини і значимості Волошинської поезії: «Русская революция», «Китеж», «Дикое поле», «Гражданская война», «Бойня», «Террор», «Голод», «На дне преисподней», «Путями Каина»… Вірші про російське лихоліття Волошин об’єднав у книжку «НЕОПАЛИМАЯ КУПИНА», яка так і не побачила світу за життя автора. Інакше й бути не могло — вождям революції не потрібна була правда про братовбивчу війну, яка занапастила мільйони людських життів.

«Что менялось?

Знаки и возглавья.

Тот же ураган на всех путях:

В комиссарах —

дурь самодержавья,

Взрывы революции в царях».

У поемі «Путями Каина», яка має підзаголовок «Трагедия материальной культуры», поет розкриває механізм революційної вакханалії:

«В нормальном государстве

вне закона

Находятся два класса:

уголовный и правящий.

Во время революции они

меняются местами, —

В чем по существу

нет разницы.

Но каждый,

дорвавшийся до власти,

Сознает себя державной

осью государства

И злоупотребляет

правом грабежа,

Насилия, пропаганды

и расстрела…»

Багато віршів про жовтневий переворот і громадянську війну Волошин включив у лекцію «Россия распятая», з якою виступав у Севастополі, Одесі, Феодосії, Катеринбурзі, Ростові-на-Дону, коли ці міста ще утримувала біла армія. Виступи Волошина мали незмінний успіх, але його творчість і громадянська позиція часто не влаштовували ідеологів білої армії.

Саме тому вірші та статті Волошина забороняла до публікації і права і ліва цензура. У більшовиків поет потрапив у розряд «космополітів», «представників занепадницької поезії символізму». У 1923 році журнал «На посту» опублікував статтю Б.Таля «Поетична контрреволюція у віршах М.Волошина», де стверджувалося, що він «послідовний, гарячий і витриманий контрреволюціонер-монархіст». Пасквіль майбутнього редактора «Правды» став сигналом до злісних нападок на творчість поета. Архів Волошина було закрито на багато десятиліть. Така сама доля спіткала й архів автора «Білої гвардії» Михайла Булгакова — цих літераторів зарахували до найнебезпечніших вільнодумців.

У Волошина були всі можливості емігрувати до Франції чи Німеччини, але він залишився в Криму: «Когда мать больна — ее дети остаются с нею».

«Я сам избрал

пустынный сей затвор

Землею

добровольного изгнанья,

Чтоб в годы лжи,

паденья и разрух

В уединеньи

выплавить свой дух

И выстрадать

великое познанье…»

Очевидець усіх жахіть громадянської війни, обопільного терору й страшного голоду, поет у своїх віршах дав точну характеристику тих часів і подій, побачив фатальну трагедію народу. У своїй творчості Максиміліан Волошин піднявся врівень із позицією найбільших гуманістів — Володимира Короленка, Альберта Швейцера, Фрітьофа Нансена, він став совістю інтелігенції, лицарем моралі та справедливості, провидцем і пророком. Двадцяті роки для поета стали підсумковими: він завершив величезний труд, підготував до друку кілька поетичних збірок, підбив підсумки трагічних подій, які розкололи світ на два протиборчі табори.

«Из крови, пролитой в боях,

Из праха обращенных в прах,

Из мук казненных поколений,

Из душ,

крестившихся в крови,

Из ненавидящей любви,

Из преступлений,

исступлений —

Возникнет праведная Русь…»

У цих рядках, крім безмежного жаху, є і надія, що подібна трагедія більше не повториться. Хіба міг Волошин припустити, що після братовбивчої громадянської війни почнеться нова хвиля трагедії: арешти, ув’язнення, психушки, заслання, розстріли — у вир ГУЛАГів були втягнені мільйони. Мільйони залишилися і на фронтах Другої світової війни. Потім були Новочеркаськ, Карабах, Тбілісі, Вільнюс, Чечня і між ними — Угорщина, Злата Прага, Афганістан. Сполохи братовбивчої війни тривають...

Останні роки свого життя Волошин практично не займався поезією, знаходячи віддушину в живописі, створюючи по кілька акварелей на день. Він прославився своїми знаннями історії Криму та його природи: допомагав археологам у розкопках середньовічного міста на плато Тепсень; визначив і вказав кордони, де був венеціанський порт Каллієра, надавав допомогу геологам, які вивчали гірські масиви Карадагу та вченим-біологам у створенні унікального природного заповідника; брав участь у становленні Коктебеля як колиски планеризму.

Ще в 1921 році у Волошина виникла ідея створити в Коктебелі Будинок творчості — своєрідний літературно-художній центр. «Я відчуваю необхідність як-небудь легально закріпити за собою право влаштування у себе вдома безплатного «будинку відпочинку» для письменників, художників, артистів, учених, — писав Максиміліан Волошин Вікентію Вересаєву в липні 1923 року. — Я не хочу ніяких субсидій, ніякої допомоги, а тільки офіційного права влаштування «художньої колонії» на своїй дачі».

Здійснити цей Волошинський проект дозволили дві події 1923 року: після смерті Олени Оттобальдівни Волошиної поет успадкував житло матері й одружився з Марією Степанівною Заболоцькою, яка взяла на себе управління чоловіковою спадщиною.

Щоправда, усе виявилося не так просто, як хотілося Волошину. Ніхто в Коктебелі не вірив у безкорисливість поета: місцеві жителі гнівалися на нього за те, що порушив уже усталені правила здавання квартир відпочиваючим; фінансисти підозрювали, що вся ця «авантюра» замислювалася з однією метою — ухилитися від сплати податків, чиновники сільради вимагали виселити власника «дохідного дому» з Коктебеля...

Волошину неодноразово доводилося збирати підтвердження відпочиваючих про безплатне проживання в його будинку. Поет просив заступництва в А.Луначарського, Л.Каменєва, М.Горького, А.Єнукідзе... Він звертався до керівників Всеросійської спілки письменників із проханням прискорити ухвалення постанови про статус Коктебельського будинку, слава про який ширилася з кожним роком. У 1923 році тут відпочило 60 осіб, у 1924-му — 300, у 1925-му — 500. Улітку 1928 року було установлено рекорд відвідування — 625 осіб! У ці роки гостями Волошина були поети і письменники А.Бєлий, В.Брюсов, Г.Шенгелі, В.Рождественський, О.Грін, Є.Замятін, М.Булгаков, І.Еренбург, К.Чуковський, який повернувся з еміграції, «радянський граф» О.Толстой, художники К.Богаєвський, Г.Остроумова-Лебедєва, К.Петров-Водкін, К.Кандауров, балерина Г.Уланова... Відпочивали тут і керівники Всеросійської спілки письменників В.Вишневський, Б.Лавреньов, Л.Леонов — усі вони захоплювалися коктебельською «художньою колонією», але нічого, крім обіцянок, так і не зробили для розвитку благородної ідеї поета...

Зрештою Спілка письменників не вигадала нічого кращого, як будинок, подарований Волошиним письменникам, передати в оренду «Партиздату». Це безглузде рішення дуже травмувало Максиміліана Олександровича. За свідченням його дружини Марії Степанівни, поет, прочитавши телеграму з Москви, розлютився: «Я не дозволю, не дозволю знущатися з себе. Я будинок дарував. Вони не сміють його здавати!».

31 березня 1932 року Максиміліан Олександрович відправив відповідь редактору Держвидаву Івану Євдокимову: «…Ваша телеграма кинула мене в глибоку зневіру й складена зі слів мені незрозумілих. Я зовсім не знаю, що таке «партизат» (саме так телеграфістка помилково надрукувала назву видавництва «партиздат». — В.П.), якому віддається будинок на 10 (років, місць — ?), але добре розумію слово «оренда», і проти нього все в мені протестує. Я ніколи не віддавав мого будинку внайми, і коли я приносив його в дар (...) вважав, що мої колеги по перу рахуватимуться з моїми принципами. А мої принципи — нічого не продавати і з будинку особистої вигоди не мати. Я того й дотримувався, і мій будинок існував протягом 30 років і був завжди переповнений... Будинок Спілці подаровано, (...) щоб він продовжував служити тому, чому служить усе життя, тобто літературі...»

Усе це «з’ясовування стосунків» віднімало у Волошина останні сили. До боротьби за долю будинку долучилася і Марія Степанівна, попередивши голову Спілки письменників П.Павленка, що забере будинок назад, якщо він не потрібен письменникам. У липні в Коктебелі побували П.Павленко і В.Рождественський, але нічого не змінилося на краще...

Марія Степанівна кинулася рятувати вже не будинок, а коханого Масю — з кожним днем йому ставало гірше. 11 серпня 1932 року Максиміліана Волошина не стало. Його поховали на горі Кучук-Єнішар, з якої відкривається вид на Коктебельську затоку, Карадаг і Будинок Поета...

Правда, на той час Будинку Поета як такого ще не було. Був будинок, зведений біля самісінького моря, тридцять років у ньому жив Волошин. Його називали поетом, але майже ніхто не читав його віршів, вони ніде не друкувалися... Влітку до Коктебеля до Волошина приїжджало безліч народу, серед його гостей бували й знаменитості, але це не означає, що він і сам був знаменитістю і слід відкривати його музей: Волошинський Коктебель — це не Пушкінське Михайловське і не Ясна Поляна Толстого, вважали сталінські письменники-лауреати...

Так міркував багато хто, але тільки не дружина Волошина, вона не просто кохала чоловіка — обожнювала й боготворила. «Яке щастя, що я біля Макса! Господи, яка це велика людина! …Адже мало хто знає Макса-людину, його й поета мало хто знає, а вже людину і поготів небагато... Скільки в ньому толерантності, мудрості, шляхетності й нескінченної чесності та делікатності до людей. Як добре він думає і мислить про людину» (М.Волошина. Дневник. 26 марта 1926 г.).

Перший час по смерті чоловіка Марія Степанівна жила з однією думкою: на кого ти мене залишив?! Були співчутливці, підтримували й допомагали друзі, але не було поруч Макса, з яким вона почувалася щасливою. Згодом прийшло розуміння: Бог дав їй можливість завершити все, про що мріяв Макс. Важко уявити, як дружині автора «контрреволюційних» віршів, ім’я якого було під повною забороною, вдалося в умовах сталінського терору та гітлерівської окупації зберегти творчу спадщину поета та його унікальний будинок. Яку треба було мати сміливість і мужність, щоб зберігати вірші, статті, листи, документи — свідчення кривавої суті жовтневого перевороту і братовбивчої громадянської війни.

У лекції «Россия распятая» М.Волошин дав поетичну панораму тих років, опублікувати яку вдалося лише 1990 року — через сімдесят(!) років після того, як поет підписав відредагований текст. Уявляю, чим би все скінчилося для хранительки цих віршів і текстів, якби вони потрапили в поле зору партійних ідеологів і чекістів.

«С Россией кончено…

На последях

Ее мы прогалдели,

проболтали,

Пролузгали, пропили,

проплевали,

Замызгали

на грязных площадях,

Распродали на улицах:

не надо ль

Кому земли, республик

да свобод,

Гражданских прав?

И родину народ

Сам выволок на гноище,

как падаль…»

І досі ці вірші лунають як набат — із болем і тривогою за долю батьківщини. Волошинські оцінки жовтневого перевороту вражають точністю й афористичністю:

«При добродушии

русского народа,

При сказочном

терпеньи мужика —

Никто не делал

более кровавой

И страшной революции,

чем мы…»

Його вірші відрізнялися від усього, що писалося про ті трагічні події — талановитий поет піднявся на висоту філософа і пророка:

«В анархии —

все творчество России:

Европа шла культурою огня,

А мы в себе несем

культуру взрыва…

Поэтому,

так непомерна Русь

И в своевольи,

и в самодержавьи,

И в мире нет

истории страшней,

Безумней,

чем история России».

Щоб зрозуміти і оцінити громадянський подвиг Марії Степанівни Волошиної, наведемо документи, виявлені 1997 року в архіві відділу пропаганди та агітації ЦК КПРС.

У доповідній записці секретарю ЦК ВКП(б) з ідеології Михайлу Суслову секретар Кримського обкому партії П.Титов обвинувачує М.Волошину в тому, що вона використовує будинок поета для ідеалізації свого чоловіка, «намагаючись перебільшити його значення для російської культури...»

«Тим часом, — підкреслювалося в доповідній, — як відомо, М.О.Волошин ні своєї творчою, ні громадською діяльністю не заслужив того високого шанування, яке культивується в будинку-музеї. Волошин був переконаним космополітом, вороже ставився до Великої Жовтневої соціалістичної революції, ненавидів Радянську владу. Не випадково під час німецько-фашистської окупації Криму дружина Волошина залишається в сел. Планерне, а її будинок охороняється фашистським командуванням. Вірші Волошина (...) публікуються в щомісячному літературно-політичному журналі (...), який видавався гітлерівцями». Завершується донос вироком: «Діяльність Будинку-музею поета М.О.Волошина завдає великої ідеологічної шкоди. У зв’язку із цим Кримський обком ВКП(б) просить Вас дати вказівку Спілці радянських письменників про ліквідацію цього закладу».

Цю доповідну складали в червні 1950 року, коли були ще живі Сталін і Берія, а в тюремних таборах були мільйони, серед них Анастасія Цвєтаєва і донька Марини Цвєтаєвої Аріадна. Сама М.Цвєтаєва в серпні 1941 року наклала на себе руки, її чоловіка Сергія Ефрона того самого року розстріляли, а син поетеси загинув на війні... Так трагічно завершилася історія сім’ї Цвєтаєвих, яка подарувала Москві знаменитий Музей образотворчих мистецтв (нині Музей образотворчих мистецтв ім. О.Пушкіна) і три сімейні бібліотеки колишньому Румянцевському музею (нині бібліотека ім. В.Леніна)... Повернувшись з еміграції, Марина Цвєтаєва не могла в Москві знайти навіть кімнатку, щоб жити із сином. Звідси й цвєтаєвський крик душі: «Мы Москву — задарили. А она меня вышвыривает, извергает».

Таке ставлення було не тільки до Цвєтаєвих: імен Богдана і Варвари Ханенків — засновників і дарувальників музею світового значення громадянам Києва, нова влада навіть не згадувала. У Катеринославі (нині Дніпропетровськ) із назви Історичного музею зникло ім’я мецената і колекціонера, засновника музею Олександра Поля... Так по-варварськи вчинила влада і з Волошиними: Спілка письменників постійно ухвалювала постанови закрити музей М.Волошина в будинку, який він подарував письменникам.

З рішення Спілки письменників від 27 березня 1937 р.:

«... вважати за необхідне закрити музей ім. Максиміліана Волошина в Коктебелі». У грудні 1947 року було ухвалено нову постанову: «...вважати недоцільним існування меморіального музею Волошина». 5 липня 1950 року секретар правління Спілки письменників Софронов доповів ЦК ВКП(б), що в будинку відпочинку «Коктебель» музей Волошина «ніким не дозволявся і не реєструвався». За повідомленнями, «М.С.Волошина приймала у своїх кімнатах екскурсії», іменуючи ці кімнати «музеєм». З огляду на те, що М.С.Волошина продовжує приймати екскурсії, секретаріат СП СРСР 3 липня 1950 р. «...ухвалив ліквідувати в штаті будинку відпочинку в Коктебелі посаду «хранителя музею». В який уже раз Марію Степанівну позбавили засобів існування — так правління Спілки письменників «віддячило» подружжю Волошиних за щедрий дарунок письменникам.

Багато хто обурювався рішенням керівництва письменницької спілки, і згодом М.Волошиній відновили і пенсію, і продуктовий пайок. Попри погіршення здоров’я, Марія Степанівна продовжувала приймати відвідувачів у будинку, який вона не називала інакше як Будинок Поета. В останні роки проводила екскурсії дедалі рідше й рідше. Скаржилася: «... Приходить багато людей. Бувають і цікаві навіть. Але більшості відмовляю — не приймаю. Все дуже стомлює, і найбільше хочу повного спокою». З листа 1969 року: «...Приймаю тільки тих, кого не можу не прийняти за моїми поняттями». Це уривки з листів М.Волошиної, опублікованих у книжці Володимира Купченка «Мария Степановна Волошина: о Максе, о Коктебеле, о себе», (Видавничий дім «Коктебель», 2003).

Тепер я розумію, як нам пощастило: влітку 1969 року автор зі своїми друзями Анатолієм і Ренатою Красніковими ввійшли до Будинку Поета і зустрілися з його хранителькою. Завела нас у цей будинок наша землячка, учителька російської мови та літератури Зінаїда Леонідівна Новицька, яка за кілька років до того переїхала до Коктебеля. Тут вона зібрала одну з найбагатших колекцій коктебельських камінців.

Нас попередили: за станом здоров’я Марія Степанівна не може приділити досить часу, просимо не стомлювати її нескінченними розпитуваннями.

Можливо все було трохи інакше — ми опинилися під гіпнозом небуденної події і були зачаровані зустріччю з дружиною Максиміліана Волошина, про яку чули стільки легенд і найсуперечливіших думок. З його творчістю ми були практично не обізнані, а знайомство з окремими віршами — надбанням самвидаву — розпалювало уяву. Ситуація нагадувала притчу про заборонений плід: чим більше забороняли, тим сильніше було бажання пізнати суть.

Марія Степанівна цікавиться, що ми знаємо про Волошина? Чи читали ми нещодавно опублікований нарис Марини Цвєтаєвої «Живое о живом»? Чи були ми на поетовій могилі? Чи збираємо коктебельські камінці? Поступово приємне спілкування переходить у розповідь Марії Степанівни про її коханого Макса.

Коктебельські камінці М.Волошиної

— Макс народився в Києві, про що жартома зауважував: «Я заїхав до Києва випадково — щоб народитися». Дитинство Волошина минуло на півдні — в Таганрозі та Севастополі, юність — у Москві та Феодосії. Він пройшов пішки майже всю Європу. Довго жив і працював у Парижі, там у 1909 році йому встановили мармурове погруддя, яке збереглося до цього часу.

Із цим погруддям пов’язана цікава історія. Його створив молодий польський скульптор Віттінг. Установили поетове погруддя в сквері, і воно опинилося навпроти будинку, де жив інженер Ейфель. Значну подію в культурному житті французької столиці паризькі художники відзначили бенкетом, на який запросили і Ейфеля. Знаменитому інженеру представили поета Волошина. Макс зауважив: «Нині весь Париж під наглядом вашої вежі — сховатися від неї неможливо. Тепер я своєю головою мозолитиму очі авторові Ейфелевої вежі». Галантний француз оцінив жарт і зауважив, що його вежа не така прекрасна, як голова поета Волошина. Гіпсова копія паризького «Поета» зберігається у нас у музеї. Макс вважав, що це один із найкращих його скульптурних портретів.

* * *

— Перед революцією Максиміліан Олександрович повернувся на батьківщину, оселився в Коктебелі в будинку, який побудував сам і виїжджав звідси дуже рідко.

Коли я вперше побачила Макса, він здався мені дуже великим. Особливо величезною була голова, прикрашена неймовірно великою шевелюрою. Його очі дивилися по-доброму і так віддано, що від них не можна було відірватися. Він був різнобічно обдарованою людиною: поет, художник, сам побудував будинок, зробив усі домашні меблі.

Зовнішньо Волошин нагадував давньогрецького бога Зевса. Виступаючи перед публікою або читаючи вірші в дружньому колі, коктебельський Зевс ніколи не підвищував голосу, не робив різких рухів — усе відбувалося плавно, м’яко, найвищою мірою довірчо, ніби це було таїнство причастя... Лише в одному Макс немовби виривався за рамки свого життєвого портрета: він був «невтомний і ненаситний ходок» (висловлювання М.Цвєтаєвої). Міг днями ходити по горах і узгірках, спускався в круті ущелини та яри. Гори любив, знав, розумів, і якимись лише йому відомими стежками з легкістю гірських козенят пересувався непомітними й небезпечними маршрутами.

Вранці Макс полюбляв здійснювати тривалі прогулянки. Іноді і я ходила з ним. Навесні і взимку, коли роз’їжджалися гості, це відбувалося набагато частіше. Макс цінував і радів, коли я йшла з ним. На початку шляху він, вибачаючись, звертався до мене: «Марусенько, можна першу частину нашого шляху не розмовляти? Мені потрібно поміркувати». Завжди зупинявся біля всіх джерел — любив пити сиру воду — просто з джерела. Взагалі в житті Макса вода, як і гори, була улюбленою стихією. Він майже цілий рік купався в морі, до хвороби плавав щоранку і запливав дуже далеко...

* * *

— Про себе, свої зустрічі та пригоди Макс розповідав багато й завжди дуже цікаво. Оповідачем він був чудовим. Треба було б постійно записувати кожне його слово, висловлювання, думки, а я цього не робила, і все це волошинське надбання втрачено безповоротно...

Кожна сторінка життя Макса — майже завжди пригода. В автобіографії він писав: «...Народився я в Києві, і корінням пов’язаний з Україною. Моє родове ім’я Кирієнко-Волошин, і йде воно з Запоріжжя. Я знаю з Костомарова, що в XVI столітті був на Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого з живого поляки здерли шкіру за політичні пісні, а зі спогадів Францевої, що прізвище того кишинівського молодика, який водив Пушкіна в циганський табір, було Кирієнко-Волошин. Я нічого не мав би проти, аби вони були моїми предками...»

Хай там як, але сама особистість М.Волошина, його характер, душевна свобода і незалежність багато в чому ріднять його з талановитими і вільнолюбними предками — легендарними запорожцями.

Не пам’ятаю в прізвищах і деталях, як усе відбулося, але одного разу (це було 1923 року) до нас прибула українська делегація з пропозицією присвоїти М.Волошину почесне звання українського Народного поета. Максиміліан Олександрович обурився: «В Україні є Тарас Шевченко — справді український народний поет. Як же можна так кощунствувати, ставлячи мене нарівні із Шевченком?! Я навіть не знаю української мови», — сказав Волошин. «Ми вас перекладемо». «Будь ласка, перекладайте, це почесно і приємно, але ніяк не має бути пов’язане з вашою пропозицією, від якої я категорично відмовляюся».

Такою найвищою мірою порядною людиною був Волошин.

* * *

— У будинку все збережено в первісному вигляді, як було й за життя поета. Це виявилося дуже складно — адже часи були страшні. Багато Максових друзів перебували в еміграції, інші опинилися в радянських таборах, третіх розстріляли... Всі вони вважалися зрадниками, ворогами народу, і будь-яке згадування їхніх імен, будь-яка зачіпка (спільні фотографії, дарчі книжки, листування) кидали тінь на Волошина, розцінювалися як діяльність, яка завдає шкоди побудові нового суспільства. Навіть посвідчення М. Волошина — члена Всеросійської спілки письменників, видане 18 травня 1928 року, не можна було демонструвати, бо його підписав голова Спілки письменників Борис Пильняк, згодом розстріляний як ворог народу...

Багатьом видається неймовірним, як нам удалося зберегти будинок і музей у роки війни. Тоді багато реліквій (книжки, маски, погруддя єгипетської цариці Таїах) ми ховали в землі. Дуже тяжкими виявилися й повоєнні роки: голод, холод, наміри Спілки письменників ліквідувати музей. Знаючи моє скрутне матеріальне становище, відомі московські та ленінградські музеї пропонували продати бібліотеку, картини, акварелі Волошина, але я зберегла все тут, згідно з бажанням чоловіка. Макс любив і цінував мене, присвячував мені вірші. На одній з акварелей, подарованих на день народження, Макс написав:

«Землетрясения и голод,

и расстрелы,

И радость, и людей

мы вынесли с тобой,

И я всегда был горд

моей подругой смелой.

Как ты в душе сама подчас

гордилась мной».

Макс присвятив мені й один зі своїх найкращих ліричних віршів:

«Весь жемчужный океан

Облаков, воды и света

Ясновиденьем поэта

Я прочел в лице твоем.

Все земное — отраженье,

Отсвет веры, блеск мечты…

Лика милого черты —

Всех миров преображенье».

У нашому домі зібрано безліч фотографій із зображенням Макса в різні роки життя. Особливо вражає фотолітопис останнього десятиліття. На багатьох знімках, зроблених моєю подругою Марусею Пазухіною, — ми з Максом. Поруч із чоловіком я така маленька, щаслива, що ми разом. Для мене Макс — найпрекрасніше, що є на Землі: рідкісного розуму, мужності та великодушності. ідеал на всі часи. Комусь може здатися: я ідеалізую чоловіка, але я свято вірю — до нього прийде загальне визнання. Цим і живу.

* * *

Наша зустріч підійшла до кінця. Марія Степанівна запросила своїх помічниць, які займалися архівом Волошина, показати нам Дім Поета. Скільки разів, приїжджаючи до Коктебеля, ми мріяли про це. І ось тепер усе збувається:

«Дверь отперта.

Переступи порог.

Мой дом раскрыт

навстречу всех дорог…»

Вражає проста обстановка будинку. Столи, стільці, книжкові полиці, тапчани — усе зроблено добротно й усе самим Волошиним чи з його участю. На стінах акварелі, фотографії, портрети поета, створені художниками різних шкіл і напрямів.

Особливу увагу привертають посмертні маски Петра Першого, Сурикова, Толстого, Достоєвського, Пушкіна. Василя Сурикова, автора історичних полотен «Ранок стрілецької страти», «Бояриня Морозова», «Підкорення Сибіру Єрмаком», «Перехід Суворова через Альпи», Волошин добре знав, дуже високо цінував і написав про нього чудову монографію.

Маску Льва Толстого Волошину подарував Сергій Меркуров, з яким поет познайомився і подружився в Парижі 1908 року. Маски Ф.Достоєвського, Петра Першого і О.Пушкіна Волошину подарували в Петербурзі в 1913 році.

Цар-реформатор завжди був під пильною увагою поета:

«Великий Петр

был первый большевик,

Замысливший Россию

перебросить,

Склонениям и нравам

вопреки,

За сотни лет,

к ее грядущим далям.

Он, как и мы,

не знал иных путей,

Опричь указа, казни

и застенка,

К осуществленью

правды на Земле».

Вся історія Петра обагрена кров’ю — він був катом у прямому значенні: власноруч рубав голови повсталим стрільцям, страчував «зрадників» малоросів, побудував на їхніх кістках північну столицю... Волошин у листі до В.Вересаєва зазначав: той самий дух, «что направлял топор и мысль Петра», тепер веде тими самими шляхами більшовиків.

Друзі Волошина згадують: Максиміліан Олександрович міг із ранку до вечора просидіти в Національній бібліотеці, і вибір був несподіваний: розкопки на Криті… давньокитайська поезія… твори Сен-Жюста… Волошина цікавило все: культура, образотворче мистецтво, театр, поезія, проза, драматургія — нині відомі понад 250 статей, які склали чотири книжки М.Волошина під єдиною назвою «Лики творчества». На жаль, велика частина літературної спадщини М.Волошина за життя автора так і не побачила світу… Це засмучувало поета й давало поживу для роздумів:

«Мои ж уста давно

замкнуты… Пусть!

Почетней быть

твердимым наизусть

И списываться тайно

и украдкой,

При жизни быть не книгой,

а тетрадкой».

Саме завдяки «зошитам» і самвидаву ми й познайомилися з творчістю Марини Цвєтаєвої, Максиміліана Волошина, Осипа Мандельштама, багатьох поетів Срібного віку.

Нині Марину Цвєтаєву, Максиміліана Волошина, Осипа Мандельштама видають і перевидають. У Коктебелі проходять Волошинські читання. Володимир Купченко створив серію блискучих книжок про М.Волошина. Видавничий дім «Коктебель» почав випускати чудову серію «Образы былого». Завдяки М.Волошину став заповідним Карадаг.

На вершині Карадагу вірші звучать зовсім по-іншому, особливо, якщо це вірші Максиміліана Волошина — «генія місця», співця Кіммерії. Його вірші, немов чарівна легкість акварелі, — над часом і простором, органічно зливаються з природою, звучать як заповіт:

«Будь прост, как ветр, неистощим, как море,

И памятью насыщен, как земля.

Люби далекий парус корабля

И песню волн, шумящих на просторе.

Весь трепет жизни всех веков и рас

Живет в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас».