МОЖЕ, ТАМ, У ГЛИБИНЦІ, ЛЮБОВІ ЗБЕРЕГЛОСЯ БІЛЬШЕ?

В суспільстві, в якому ми жили раніше, про ці родини говорили частіше і — в усякому разі, на папері — зважали на них наче більше. Але саме тоді виробилося специфічне до них ставлення, що найяскравіше проявлялося в пресі: у благополучних випадках — розчулене сюсюкання на кшталт «сім радостей», «вісім щастячок» чи «дев’ять сонечок», а в критичних ситуаціях, не церемонячись, так і стверджували: неблагополучна, мовляв, сім’я — бо багатодітна...

Багатодітна — багатобідна. Знак рівності між цими поняттями поставила ще попередня наша держава. Залізною завісою відгороджені від іншого — капіталістичного — світу, ми якось не дуже помічали, що там сім’ї з чотирма–п’ятьма дітьми — досить розповсюджене явище, як і цілком достойні статки такої родини. У нас же і маму з трьома дітьми проводжали здивованими поглядами: «Ти диви, і нормально вбрані...» Ніколи не забуду щасливого інспектора облуно, який доповідав начальству про відправку на з’їзд багатодітних мами десятьох дітей, що працювала дояркою в колгоспі: «Все в порядку! Костюм пошили за рахунок колгоспу, з пальтом райспоживспілка допомогла, а чоботи випросив тут, у Хмельницькому, на базі...»

Але основне — тоді були закладені підвалини ледь приховуваної суспільної зневаги до таких родин: «Нічого злидні плодити». І — загляньте, якщо хочете, в статистичні довідники: вже з 60-х у європейських республіках СРСР стали не просто переважати, а виразно домінувати одно- і дводітні сім’ї. До кінця століття ситуація не те що не змінилася — стала тенденцією. А зневажлива фраза про «злидні» в останні десять років перетворилася на сурову правду життя.

Як добре, що про все це поки нічого не знає маленька Оленка. Вона солодко спить посеред хати в колисці, яка виколисала трьох її старших сестричок і братика. Не всім, правда, так щастило, як їй — розгойдувати ліжечко аж до року й чотирьох місяців. Бо старші доньки народилися в родині Малиновських одна за одною: спершу Леся, потім Люба, трохи згодом — Маринка. Ой, як хотілося батькові мати в цьому жіночому царстві хоч одного мужика! І на світ з’явився Сашко. Але хтозна, чого було більше — радості чи болю — при його народженні: внаслідок родової травми в хлопчика стався лівосторонній параліч. На колінах благала Бога семирічна Леся, щоб допоміг вижити братику. Не виходила з лікарень мама: в крихітному тільці синочка в ті дні для неї зосередилось щастя усього світу. І зглянулось небо на дитячі молитви й материнські сльози: виходили-таки малюка. Лікування, догляд, масажі, фізичні вправи зробили своє: Сашко нині гасає, як і всі його ровесники. От тільки рука все одно не слухається як слід.

Як давала раду своїй великій родині маленька, тендітна Жанна, вона не розповідає. Вискочила заміж рано, в сімнадцять літ. Володимир був на вісім років старший від неї — було в кого закохатися, на кого опертись! Мати його, Марія Олександрівна, прийняла невістку, як рідну дитину. І хоч бачила, як хата з кожним роком стає тіснішою, у справи молодої сім’ї не втручалась: досить того, що Володя в неї одинак, то хай хоч його діточки мають родину! А Жанна від того-таки дуже потерпала, особливо, коли відчула, що на світ проситься ще одне життя. Боже, в такі трудні часи, такі непевні — і зважитися на п’яте? В її роки (тоді — 32. — Авт.)? Коли в сім’ї уже такі дорослі діти? Чомусь саме осуду старших доньок Жанна боялася найбільше. І, червоніючи та затинаючись, таки спитала їх, що робити. «Мамо, ти що? — аж обурились діти. — Хай буде!» Город — гектар двадцять соток — цілком перейшов на їхні руки, обійстя — теж. Годили мамі, як могли, крутились-ворушились, щоб хоч якось допомогти. В Дякові господарство специфічне, у віданні Міністерства оборони, та проблеми і нестатки — як і скрізь. Виписали Жанні у рахунок зарплати теличку. За ту теличку й народила вона Оленку.

Як зараз тішаться нею — не передати. Леся навіть вірші про сестричку пише. «Мамо, ти уявляєш, якби її в нас не було?» — зрідка повернуться до тієї давньої розмови, милуючись найменшою сестричкою. А ця маленька білявочка — тямуща й хитра, не інакше в старших пішла. Всі вони в школі гарно вчаться, Люба закінчила дев’ять класів на «відмінно». В середню школу вони з Лесею ходять у сусіднє село Мирутин. Хоч і чужа, вважай, школа, та Леся торік стала там «Міс школа-99». А вся їхня сім’я названа «Родиною року» в Славутському районі. Зачарували усіх їхні вишивки — рушники, наволочки, серветки. Леся й ікону вишила, і до неї написала вірш — прості, може, й наївні ще слова про рівність усіх людей перед Богом, про його однакову до всіх любов...

Не знаю, чи в своєму житті вони відчувають це насправді. Але що це допомагає їм жити — однозначно. Торік Леся, потрапивши в районну лікарню, дізналася страшну річ: у неї немає лівої нирки. Обстеження у Рівному підтвердило висновок славутських лікарів, і дівчинка замкнулась у чорному відчаї. Як сім’я витягувала її — знає лише вона. Але дитина відійшла, відігрілась у родинній любові. От тільки мрія з’явилась у неї: стати медиком. Де, за що —Малиновські не уявляють. А Леся вперто вигріває свою мрію надією. Бо чим іще? У сільській хатині тільки й меблів, що ліжка, і тільки й пишноти, що рушники. «Хто я? — гірко питає сам себе Володимир, класний механізатор, і безнадійно махає рукою: — Нуль!» Дві тисячі гривень заборгувало йому господарство, а коли віддасть — невідомо. «Хоч би лоша в рахунок боргу дали», — вголос розмірковує Жанна.

Був би кінь у господарстві — можна було б ще землі взяти: дають же до двох гектарів. На тому гектарі, що мають сьогодні, вирощують Малиновські все: і картоплю, і овочі, і пшеницю сіють — скосять потім, обмолотять, змелють — от і борошно є, буде з чого вареники ліпити. І «білий буряк» — цукровий тобто — теж сіють, здають урожай на завод — отримують цукор. Натуральне господарство — в завершеному, можна сказати, вигляді. Живуть з мозолів. «Ну не можу я просити, — винувато зізнається Жанна. — Та й що просити? Мені ще 142 гривні декретних досі не віддали. Прийшла якось у контору — і чую за спиною: «Понароблять дітей — і ходять, просять!» Але я ж за своїм, цими двома руками заробленим, прийшла!»

Правда, виплачують пенсію за Сашка. І на решту дітей дають державну допомогу — по 7 гривень 40 копійок на місяць. Допомога, щоправда, загаялась надовго — із-за чергової довідки. Добре хочч голова сільради — однокласниця, довідку випише, в район відвезе.

Голова сільради — однокласниця Жанни, Наталя Кондратюк, їй би в моделі, а не в сільраду! — сама мама двох дітей, намагається чим може допомогти багатодітним сім’ям. «У нас усі такі сім’ї, як Малиновські — роботящі, добрі, розумні. На 709 чоловік населення — 16 багатодітних родин, і про жодну ви не почуєте поганого слова. От лиш життя наше — не позаздриш...»

Славутський район — північний, волинський, грунти тут піщані, краї багатими ніколи не були. Хіба що на дітей. З 5723 сімей, що живуть у районі, 750 — багатодітні. Правда, у переважній більшості дітей по троє-п’ятеро. Тільки в 59 виховується від шести до десяти дітей, а більше десяти — лише в двох. Славутчина, либонь, найбагатодітніша на Хмельниччині. І справа тут не в релігійних канонах (як правило, це звичайні родини, виховані не стільки церквою, скільки радянським атеїзмом) і навіть не в родинних традиціях.

Навіть важко визначити, в чому, власне, причина. Може, там, у глибинці, більше збереглося любові? Мусить же щось компенсувати відсутність цієї любові нагорі державної ієрархії, звідки не видно ні мрій 16-річної Лесі, ні мужності 9-річного Сашка, ні працелюбності 13-річної Маринки, ні здібностей 15-річної Люби, ні самовідданості 35-річної Жанни, 43-річного Володимира і матері їхньої, 73-річної Марії Олександрівни?