МОЄ ЖИТТЯ — СПРОБА ДОВЕСТИ ЙОГО ПОТРІБНІСТЬ

Майже в центрі міста живе в невеличкій двокімнатній квартирі разом із батьками Юрій Мариновський. Він народився у Черкасах 1952 року. Після закінчення середньої школи вступив до Донецького вищого військово-політичного училища. Невдовзі під час виконання службових обов’язків одержав важку травму хребта, став інвалідом армії I групи. І довелося починати будувати життя спочатку. Заочно закінчив історичний факультет Полтавського педінституту. Нова професія благословила його на подвижницьку працю.

Публікації Мариновського з’являються спочатку в місцевій пресі, потім в республіканській. У 1990 році вийшла перша книга «Мотронинський монастир. Історичний нарис». А ще через сім років трудомісткі дослідження увінчала «Черкаська минувшина. Книга 1. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області». Зовсім недавно завершено роботу ще над однією унікальною книгою про черкаські монастирі. Поки невідомо, коли і як вона побачить світ. Але автор щасливий, що книгу створено, причому на досить жорстких принципах історичної екології. Вже підготовлений до видання й історичний альманах, де вперше вводяться в науковий обіг десятки документів. Це ж подія для наукового світу! І однозначно — досить гарне підгрунтя для дослідницької роботи. Зупинка за фінансуванням. Впоратися самому пенсія не дозволяє, а зарплати й гонорарів Ю.Мариновський не одержував ніколи, хоча він працює без вихідних і не припиняє роботи жодного дня.

Майже тридцять років прикутий до ліжка, Мариновський осилив цілий пласт білих плям в історії краю. В минулому столітті таку працю, здається, не взяв на себе жоден краєзнавець у Черкасах. За всі ці роки в житті і роботі Мариновського мало що змінилося. Як і раніше, у перспективі можливе передчасне забуття сенсаційних відкриттів, які без певної суми грошей мертві й нікому не доступні. Історик усе ще сподівається зацікавити своїм проектом державні наукові або ж партійні і громадські організації. Хтось повинен зрозуміти, що це потрібно не тільки Мариновському.

Закритою темою залишаються його особисті проблеми, які він поділяє тільки з батьками. Стороннім буває важко довести, що він не потребує співчуття. Ще важче подолати бар’єр, за яким засідають державні чиновники. Мова не йде про покинутість. У дім часто приходять друзі й знайомі, поруч рідні. З Мариновським спілкуються робітники держархівів Києва, Москви і Санкт-Петербурга, йому дзвонить Патріарх. Не дзвонять тільки чиновники. До них завжди потрібно йти самому. Тоді, звісно, вислухають або навіть скромну допомогу запропонують. «Погано, що неможливо і навіть нікому доводити свою потрібність, коли йдеться про творчу самореалізацію. Особливо, якщо ти інвалід», — говорить історик. На жаль, це правда — ще ніхто й ніколи в Черкасах не сказав Мариновському, що він робить потрібну справу, що з ним могли б співробітничати в його рідному місті. Сьогодні цю проблему він не вважає своєю особистою, вона значно більша. Але чиновники вище організації змагань на інвалідних колясках майже не піднімаються. Безумовно, у таких заходах немає нічого поганого. Жахливо, якщо цим усе й обмежується.

Мариновського не можна обвинуватити в утриманських настроях, він домагається іншого: суспільство повинно знати, що інваліди теж готові стати першими серед рівних і для цього багато й важко трудитися. Адже все залежить від людини і тих, хто поруч з нею, а не від групи інвалідності. Але постійно боротися проти зневажливого ставлення до себе, на це — на жаль! — у людей із важкою інвалідністю немає ані сил, ані часу. Тому доводиться мужньо, але без бою приймати щоденні поразки від навколишнього світу, не перестаючи при цьому сподіватися на щось краще.

— Юрію Юхимовичу, ви справді вірите в актуальність історичної культури і в її затребуваність?

— Звичайно, адже з екранів телевізорів і газетних шпальт часто доноситься: «Наша історія! Ой! Наша культура!». І навіть інколи видаються маленькі брошурки з краєзнавства. Про незатребуваність навіть не може бути мови, до минулого свого люди звертаються завжди. Питання в тому, як реалізується вивчення історії. В Західній Європі навіть найменше містечко має багатотомне видання своєї історії. Досконально досліджують своє минуле вже й у Західній Україні, на відміну від центральних областей. Черкаська область, певне, одна із найнещасніших у цьому сенсі.

Тривожить, що підхід до історичної науки є сугубо вибірковим. Приклад цього — тема голодомору, яку теж зуміли перетворити на кон’юнктурну. Навіть по Холодному Яру документи не затребувані. Адже серйозне вивчення предмета починається саме з формування корпусу документів, видання тематичних збірників. Я подав приклад у «Черкаській минувшині», вона грунтується винятково на архівних документах. Її можна доповнювати новими, тому що я скористався сотнями документів, а їх тисячі. Я цілком упевнений, що в мене будуть послідовники.

— Чи задоволені ви долею своєї книги?

— Звичайно, з нею постійно працюють студенти й викладачі, вона не лежить мертвим скарбом у сховищах бібліотек. Православний Свято-Тихонівський богословський інститут відгукнувся гарною рецензією на книгу. Виданням користуються в кількох містах України й Росії. І це при накладі всього в тисячу примірників.

Мої погляди можуть відрізнятися від поглядів інших. Виконане дослідження відкрило для мене багато істин. Зокрема те, що не варто перекладати всю провину за знищення монастирів на більшовиків і комуністичну ідеологію. Більшовики лише продовжили починання Української Народної Республіки, Директорії, Гетьманату. Закони цих держав щодо монастирів і конфесій не були ліберальними. Черкаські монастирі після 1917 року грабували й палили. Люди сповна відчули на собі «подих свободи», поки не зміцнилася влада в 1919 році. Більшовики на Черкащині проводили курс, узятий ще в 1903 році: власність — забрати, конфесії — заборонити. Це впроваджувалося поетапно, щоб не настроювати проти себе відразу всіх. Проблеми з монастирською власністю і майном згодом посилилися розколом у православ’ї.

— Втім, відтоді проблема єднання церков не стала простішою...

— До об’єднання приходять не шляхом призначення його дати, а через подолання певних тенденцій у свідомості й традиціях. Зараз потрібно пригасити розбіжності між віруючими і конфесіями, усунути найменшу загрозу громадянської війни між ними. Адже антагонізм не між віруючими, для яких головне — з’єднатися з Богом, а між церквами. У своїй новій книзі про православні монастирі я не роблю висновків про день сьогоднішній. Історична істина зобов’язує дистанціюватися від теперішнього в майбутнє.

— Існує визначення історика як зверненого в минуле пророка. Вам ці відчуття знайомі?

— Історія нікому не дає права оголошувати себе Господом Богом і засуджувати, приміром, той або інший вчинок Богдана Хмельницького або Мазепи. Можна мати свою думку і право її висловити, але це не завжди має відношення до історичної науки. Як, наприклад, твердження, що більшовики погані. Я згодний, вони повстали проти традицій, проти існуючого укладу життя. Але за ними пішли маси селян, підтримали соціалістичну ідею, а причина — значне розмежування в суспільстві. Треба визнати цей факт і розібратися у витоках, а не говорити про гарні й погані явища.

Коли в 1917 році оголосили волю, більшовиків ще не було, але села й маєтки палали, їх грабували. Ніхто нічого не рятував. Цей період страшної розрухи описаний Володимиром Винниченком. В цей час у Києві ухвалювали гарні рішення, але їх на місцях ігнорували. Більшовики цим і скористалися. Вони продовжили політику УНР, Гетьманату і Директорії, тільки жорсткішими методами. Документи говорять, що за непокору владі селян страчували. А за межу село на село йшло на смерть, коли оголосили скасування власності.

— А яким було ставлення православної церкви того часу до інших конфесій, коли вона була в системі державного правління?

— Інші конфесії існували настільки, наскільки їм це дозволяло російське законодавство. Православ’я як система віри в суспільстві було витиснене й просто задавлене в 20-х роках. Зараз віра до людей приходить по-новому.

Сьогодні в нас розростаються сектантські організації, що мають гарні матеріальні ресурси. В кінцевому рахунку секти бачать результатом свого розвитку економічну вигоду. Але зростання сектантства відбувається за рахунок віруючого офіційного православ’я. Протиріччя у своєму власному середовищі зменшують вплив православ’я. Правильніше буде оцінювати православну течію, коли процес стабілізується, тобто через багато років.

— Наскільки вам поталанило з відкриттями у новій книзі, яка ще не надрукована?

— Вона теж про православні монастирі Черкащини, тільки після 1917 року, а закінчується вісімдесятими, не торкаючись становлення і відродження монастирів у 90-х роках. Це вже цілком інша база. До того ж замість єдиного православ’я існують конфесійні роз’єднання.

Історія наших монастирів після 1917 року — це історія їх знищення. Про це свідчать документи єпархіальних відомств і органів НКВС, ГПУ, спецвідділів у виконкомах, що відповідали за їхнє цілеспрямоване знищення. Моя книга і про реалізацію політики атеїзму, здійсненої не тільки більшовиками, а й УНР, Директорією. Законодавство Гетьманату було аналогічним законодавству Російської імперії, а в керівництві УНР у більшості були соціалісти. Атеїзм був складовою їхньої програми, що припускає знищення власності, в тому числі й монастирської.

До 1917 року монастирі були не тільки культовими центрами, де виконувалися служби, треби і куди приходили, щоб зректися світу. Тут діяв чіткий економічний механізм, і мешканці самі себе годували, вдягали, вкладали гроші і жили на відсотки. Монастир був пов’язаний тисячею ниток із регіоном. Тут колись давали роботу сотням селян, закуповували велику кількість продуктів. Документи свідчать, що в монастирях навіть ходили цінні папери. Це була свого роду вельми прогресивна фірма. Монастир був базовою структурою, православно-духовною й економічно незалежною. Ця структура сплачувала чималі податки за землю, угоди, товар. Не можна сказати, що монастир існував завдяки якимось непомірним державним пільгам.

Так що все залежить від того, як сприймати факти, а відкриття — вони на кожному кроку.

— Чому саме тема монастирів стала для вас основною?

— Років двадцять тому місцевий краєзнавець Микола Іванович Шмигаль порадив мені зайнятися цією темою, цікавою й недослідженою, і я захопився. А в 1985 році вирішувалася доля Мотронинського монастиря, коли його землі відчужувалися під будівництво атомної станції разом із землями Мотронинського городища. Я теж включився в боротьбу. Було створено експедицію «Холодний Яр», і дивовижно, як нас тоді не розігнали. У цій експедиції брали участь В.Брюховецький, М.Шмигаль, А.Баштовий і багато хто ще — від школярів до професури.

Нині ця тема неймовірно розширилася. Матеріали для своїх книг я збирав протягом п’ятнадцяти років. Шкода, що багато документів залишилися невикористаними. Адже ні я, ні хтось інший ще не працювали з архівами СБУ, партархівами.

Мрію про час, коли народження подібних видань цікавитиме багатьох. У тому числі й тих, хто відповідає за цю роботу, перебуваючи на державній службі. Одному підняти такий пласт відкриттів неможливо.

— Могли б ви назвати для ваших послідовників цікаві і благодатні теми в історії Черкащини?

— У нашому краї ще ніхто не підходив до теми родоводу з позицій історичної науки. Якби цим зайнялося краєзнавче товариство! В ідеалі цю роботу міг би очолити Черкаський університет. Тоді б краєзнавство базувалося не на еклектиці, а на виявленні, адаптації й публікації нових документів. Так відбувається в усьому світі.

А ще Черкащина не має науково дослідженої історії жодної зі своїх церков. Я підготував у чернетках уже чотири книги про Канівський, Лисянський та інші католицькі та греко-уніатські монастирі й костьоли, але їх десятки. В кожному випадку відкриваються абсолютно унікальні факти, які вкрай необхідно зберегти.

Реально також відновити історію Черкас по днях — з кінця XVIII століття по 1917 рік, у тому числі й на базі документів Державної думи й Управи. Те саме можна зробити по Каневу й усьому Лівобережжю. У результаті ми могли б мати багатотомне видання історії Черкащини. Для цього є цілий скарб документів у Черкаському, Київському й інших архівах. Я почав цю роботу, але її треба обов’язково продовжувати. Необхідно також зайнятися виданням відповідного енциклопедичного довідника. Це дало б можливість йти шляхом системного вивчення предмета.

Думаю, що краєзнавство здатне вплинути і на вирішення сучасних проблем. Працюючи над темою монастирів, я спеціально вийшов за рамки канонічного дослідження, щоб залишити іншим ниточки для продовження роботи. Так, якщо говорити про вирішення проблем православ’я, то скрупульозне вивчення історії конфесій могло б у цьому суттєво допомогти.

Я переконаний, що без історії Черкащини не може бути й глобальної історії України. Перед тим, як вирішувати за всю державу, потрібно знати історію кожної області. Тільки тоді буде зрозумілою система і структура державного гуртожитку. А поки що треба визнати, що краєзнавство як наука використовується лише тоді, коли воно відповідає інтересам влади. Не заперечую, влада сильніша за історію. Але головне тепер — реалізувати свою власну історію шляхом серйозної дослідницької роботи, нехай навіть і в провінції.