НОВІ ПІСНІ ПРО СОЛОДКЕ: З ВІРОЮ У... ФРУКТОЗУ

У Черкаській області на папері все ще існують 23 цукрові заводи. З життя сіл і заводських селищ викреслити їх виявилося набагато важче, ніж з економіки регіону. Проблема закриття черкаських підприємств практично такого самого рівня, як у Донбасі — проблема безперспективних вугільних шахт. І процес, очевидно, ще не досяг кульмінації. Навколо зупинених підприємств мучиться багато народу. Усі намагаються якось вижити. Проте, скажімо, Мартиновський цукровий завод практично вже не існує: його металоконструкції демонтували й здали на металобрухт. Матусевський і Майданецький заводи проходять процедуру банкрутства, а Березовський, Ольшанський і Рижовський — просто не працюють, переживаючи важкі часи. Ще кілька підприємств вважаються законсервованими чи тимчасово призупиненими.

Звісно, те, що відбувається в цукровій галузі на Черкащині, майже нічим не відрізняється від подій у інших регіонах. Як уже повелося, тут просто порозтягали в різні боки все на світі. Але й це не найстрашніше. Наспів час остаточно визнати, що передаючи підприємства у приватні руки, працівників увели в оману: проблеми їх зайнятості нікого особливо не хвилювали ні тоді, ні зараз.

Цілком закономірно, що разом із закриттям заводів згасає життя й у сусідніх населених пунктах. Процес цей надзвичайно тривалий і хворобливий: зрозуміло, що вже не можна жити та працювати як колись, але натомість людям так нічого досі й не запропонували. Місцева влада також скаржиться на труднощі. Як правило, раніше цукрові заводи утримували в населеному пункті школу, дитсадок, дільничну лікарню. А нині соціальна сфера забезпечується за рахунок бюджетного фінансування, і без того недостатнього.

Те, що поблизу зупинених виробництв відсутні умови для бізнесу чи підприємництва, цілком визнають у Черкаській облдержадміністрації. Але при цьому запевняють, що не варто так драматизувати ситуацію. Розрадою є сільгосппідприємства, розташовані неподалік заводів, де люди можуть вести сільське господарство. Щоправда, там також є складнощі перехідного періоду, але де їх нема?

І знову популярні висловлювання зі «Спогадів» П.Скоропадського, датованих березнем 1918 року: «…У цукровій промисловості, яка була гордістю… ( країни. — Н.Б.), — цілковите безладдя й жодних вказівок на майбутнє».

На заводах асоціації «Черкасицукор» за станом на 1 грудня 2000 року вироблено 76,1 тис. тонн цукру-піску. Для порівняння — 1991 року цей показник сягав 403 тис. тонн. Основними причинами спаду цукрового виробництва в регіоні у шість разів називають брак сировини, тобто цукрового буряку і, звісно, диспаритет цін, що існував до 1999 року, поки нарешті не вийшов Закон України «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру». А до цього повсюдно чинили як заманеться, і цукор виробники віддавали за безцінь. Був такий гріх: робота на всіх об’єктах галузі кипіла як і раніше, як кажуть, з цікавості до процесу. Попереду була боргова яма, куди одне за одним скочувалися підприємства. Сьогодні й рядові фахівці, і керівники галузі визнають, що нинішній результат не був несподіванкою.

Епоху давальницьких схем досі згадувати страшно, хоча все було так просто: ти мені — буряк, я тобі — цукор. Кожен торгував, як хотів, бо треба було розраховуватися одне з одним. На зміну цьому періоду цілком природно прийшов небачений спад виробництва.

Нині під посівами цукрового буряку уже вдвічі менше площ, ніж десять років тому, — лише 75 тис. гектарів. До роботи в новому сезоні готуються 13 заводів із 23, але зрозуміло, що не всі вони працюватимуть: лише за наявності сировини... І комусь обов’язково пощастить більше. В асоціації «Черкасицукор» вважають, що в цьому сезоні буде заготовлено приблизно 1,2 млн. тонн коренів. У кращому разі це має забезпечити завантаження підготовлених виробничих потужностей у середньому на 40—45 діб. Порівняно з минулим роком, коли сезон цукроваріння був майже вдвічі коротшим, це, звісно, буде успіхом, хоча й відносним.

Фахівці також твердять, що для забезпечення потреб регіону цілком вистачило б і десяти базових підприємств. У такому разі можна було б концентрувати зони посівів цукрового буряку й забезпечувати завантаження виробничих потужностей в області на 60—65 діб. Але знову ж таки — людський чинник. Адже поки в соціальній сфері все кинуто на самоплив і самовиживання, ніхто не має права заборонити і людям, і нерентабельним підприємствам продовжувати роботу.

Але все ще велика спокуса провадити виробництво дідівськими методами. Рух у бік реанімації зупинених виробництв пояснюється інстинктом самозбереження незайнятого населення, його прагненням за будь-яку ціну пристосуватися до безвихідної ситуації. Обговорюються навіть варіанти, що деякі законсервовані потужності могли б прислужитися для виробництва напівфабрикатів — приміром, сиропу, який потім перевозили б на базові підприємства. Це дозволило б зберегти зону посівів, частково забезпечити людей роботою та зберегти частину потужностей. Але при цьому невідомими величинами все одно залишаться зайнятість населення й рентабельність підприємства.

Раніше над оптимізацією потужностей у цукровій промисловості, напевно, не доводилося сушити голову так, як нині. Новим цукрозаводчикам доводиться освоювати, як то кажуть, цілину. Деякі з них активно почали технічне переозброєння заводів, їх газифікацію, а решта — купили й забули. Підраховано, що в модернізацію черкаських підприємств на сьогодні вже вкладено 25—28 млн. грн., хоча віддачу інвестори одержать нескоро. Капіталовкладення мають вивести підприємства на сучасніший рівень виробництва, скоротити витрати в майбутньому. Але при цьому деякі господарі заводів розраховують на той цукровий буряк, який на свій страх і ризик посіють і виростять селяни.

Те, що інвестицій гостро потребує і всіма забутий товаровиробник, певний час залишалося на другому плані, хоча нині без участі селян нічого не виходить: наявність сировини безпосередньо впливає на рентабельність виробництва, а її нестача загрожує справжнім лихом, від якого страждають усі учасники процесу. В області добре відомі випадки, коли просто не розплачуються ні з сільгоспвиробниками за вирощену продукцію, ні з робітниками заводів, — щоправда, де-не-де вже з’являються окремі позитивні приклади, коли цукровий буряк виробляють спільно сільгоспвиробник і власник виробництва. Решта чекають, коли прийде той власник, що все чітко спланує, розподілить зони посівів, закріпить їх за конкретними цукровими заводами. І тоді вже почнеться нове життя.

Планується, що з нинішнього врожаю цукрового буряку черкаські заводи вироблять 148 тис. тонн цукру. Ця ясність, як і раніше, не поширюється на кількість заводів, які беруть участь у виробництві.

Сьогодні політику цукрового виробництва на Черкащині визначають такі великі власники, як Укррос, Українська продовольча компанія й ін. На думку експертів, поки що вони не координують свої дії у стосунках із сільгосптоваровиробниками. Але колись і цей етап буде пройдений. Пророкують навіть, що область на порозі нової хвилі об’єднуючих процесів, у результаті яких кількість власників підприємств цукрової галузі, найімовірніше, зменшиться. У розмові з кореспондентом «ДТ» глава облдержадміністрації Володимир Лук’янець заявив, що конкуренція в цукровому виробництві на Черкащині — майже пройдений етап. Він також повідомив, що в області, за прогнозами, залишиться працювати десь сім-вісім заводів, які належатимуть трьом-чотирьом значним власникам.

Але навіть у цьому разі не можна твердити, що цукрова галузь не має інших, ще райдужніших, перспектив. Виявляється, на Черкащині вірять у можливість... цілковитого перепрофілювання цукрозаводів, причому ще за нашого з вами життя. Нова ідея запозичена з американського досвіду, де не виробляють цукор із буряка, а 50% валового збору зерна становить кукурудза. Глава облдержадміністрації чомусь глибоко переконаний: найближчими роками Україна піде саме таким шляхом і вироблятиме менше речовин із цукрового буряка, перейшовши на виробництво фруктози з кукурудзи. І тоді цукрові заводи в їх нинішньому вигляді найближчими роками можуть зникнути зовсім.

Складно, звісно, передбачити, як, не розібравшись із одними революційними перетвореннями, галузь кинеться в нові крайнощі. Територія навколо черкаських цукрових заводів продовжує залишатися «гарячою точкою», де досить висока соціальна напруга. І влада поки точно не знає, що робити з накладеною на неї відповідальністю: в основному нарікають на відсутність важелів впливу на виробництво...