Казка про закоренілий потяг росіян до сильної руки і тотальну нездатність до демократії вже трохи зносилася, але виявилася живучою - судячи з того, як часто її розповідають на пострадянському просторі. Молоді нові демократії лякають своє населення Росією, наче букою. Як добре, що ми вчасно відкололися. Кривавий Путін. Рота не відкрити. Тотальний контроль над пресою та бізнесом. «А чого ви хочете? Що Росія дала світові, крім рабства? Вона і визволеним нею від фашизму народам не принесла нічого, крім нового гноблення»... Ну й так далі, по висхідній, залежно від глибини своєї кризи. Чим гірші власні справи, тим страшніша лякалка. Все як у Пушкіна в ноелі: «Вот Бука, Бука, русский царь!».
Сказати, щоб у легенді про любов росіян до сильної руки зовсім не було правди, - не можна: напевно, у дитячих страшилках про зелену руку, яка душить неслухняних дітей, теж є частка істини. Доля неслухняних дітей справді тяжча, ніж святкова доля слухняних. Любов росіян до вертикальної влади, диктатури і насильства - почасти те ж саме, що любов кавказця з анекдота до помідорів: «Їсти люблю, а так ні». Сильна рука росіянам зовсім не подобається, але з її допомогою вибудовується той російський світ, який, незважаючи на всі його загрози й недоліки, комфортний для конформіста, затишний для більшості.
У чому винятковість Росії? Про це є чудові вірші в Олександра Кушнера: «Когда б я родился в Германии в том же году...» Йдеться там про те, що в нацистській Німеччині у нього, єврея, вже аж ніяк не було б шансу вижити - навіть переконання були б ні до чого, шльопнули б до будь-яких переконань. «Но мне повезло. Я родился в России... и выжить был все-таки шанс у меня», - слідом за ним це повторюють багато хто, і не лише в «єврейському питанні» тут річ. Росія - взагалі країна щілястого тоталітаризму, досить значного зазору між народом і владою; деспота тут садять на трон не для того, щоб обожнювати, і не для того, щоб марширувати за ним до світлого майбутнього. Зверніть увагу, масовий саботаж цього марширування починається майже відразу після встановлення чергової диктатури. У тому і жах, і привабливість російського населення: воно ніколи повністю не поділяє ціннісних установок влади. І сильна рука потрібна нашому народу виключно для того, щоб зняти із себе будь-яку відповідальність: нехай ця рука б’є - всіх не переб’є. Зате ми знову вільні від необхідності виявляти історичну волю і щось вирішувати за себе. У душі ми цю сильну руку зневажаємо так само, як господар зневажає сильного, але брудного найманого робітника, запрошеного для проведення найбільш смердючих процедур. А якщо інколи жертвами цих процедур стаємо ми самі - тож, по-перше, не всі і не до смерті. Завжди жива надія, що беруть якихось не таких, неправильних, які засвітилися за старих часів: сусіда, який мордує нас музикою, іншого сусіда, котрий неправедно збагатився... А по-друге, як свідчить досвід, без цієї сильної руки негайно починаються міжусобиця або голод, внаслідок яких зменшення населення виявляється приблизно таким самим, як при Грозному чи Сталіні. Особливо якщо не спотворювати статистику на догоду тій чи іншій ідеології.
У мене в книжці «ЖД» вже була викладена теорія, відповідно до якої влада в Росії є саме слугою народу, і це не глузування й не гіпербола. Можна, звичайно, по-пєлєвінськи припустити, що нами правлять вампіри, які розводять нас, як корів, - але це ще велике питання, хто кого розводить. Дуже можливо, що російське населення від душі дозволяє владі паразитувати на собі і навіть частково винищувати себе - щоб тільки позбутися будь-якої історичної відповідальності. Так у давній міфології дракону раз на рік жертвують найвородливішу з незайманих - щоб увесь той рік дракон охороняв місто; і запевняю вас, у Росії над ним знущалися б навіть незаймані.
Досі цей фокус - утеча від історії - вдається: народ Росії справді ніколи ні в чому не винен. Його пригноблювали то одні, то інші, експлуатували то пани, то більшовики, обманювали то патріоти, то ліберали, - але сам він з однаково чарівним цинізмом глузував з усіх, анітрохи не змінюючись від п’ятнадцятого століття. Андрій Синявський недаремно зауважив, що головний внесок Росії XX століття у світову культуру - анекдот. Це інструмент не те щоб народного опору, але колективної неучасті, дистанціювання. Зверніть увагу: Росія однаково цинічно глузувала з Леніна, Сталіна, Брежнєва, Єльцина, Путіна... У нас немає і не було державної доктрини, яку б радісно і з готовністю поділяла більшість населення. І про поміщиків, і про царя все розуміли, і про Сталіна (частівок та анекдотів про нього було в рази більше, ніж дуже вегетаріанських і несмішних німецьких анекдотів про Гітлера). Та що там! Навіть наш Майдан зразка 1991 року - свідчу як учасник - був самоіронічним, і майже всі мої сусіди, які трималися за руки на площі перед Білим домом, посміювалися над власним героїзмом: «Почекай, буде те саме». Вони загалом не помилилися. Україна - теж дуже іронічна країна, але до своєї незалежності тут ставляться ревно, а Майдан для багатьох - досі святиня. Росіяни вільні від таких забобонів. Недавно один молодий ізраїльський поет із російським минулим докоряв мені: ізраїльський патріотизм, мовляв, кращий за російський, бо в Ізраїлі міра участі народу в житті країни набагато більша, ніж у Росії. І що доброго, заперечу я? Чим особливо пишатися? Населення Росії справді бере дуже малу участь у вирішенні своєї історичної долі - його допускають до цього тільки в кризові періоди на кшталт вітчизняних воєн. То й що? В інший час воно береже себе для речей кращих, ніж голосування, політичні дебати і порпання в білизні недалеких і властолюбних людей.
Російський зазор між владою і народом - наше велике ноу-хау. Ми вільні від участі в десятках дурниць і неподобств. Сильна рука бере на себе всю злочинність, усю мерзотність, весь бруд - дозволяючи нам мріяти, працювати і посміюватися. Нічого іншого ми не вміємо, але це ж і є найкращі заняття. Росія ніколи не була і не буде по-справжньому тоталітарною. Добре це чи зле - збоку видніше. Мені більше подобається країна з жорсткою владою і дистанційованим від неї населенням, ніж країна з пристойною владою і безмірно відданим їй народом. Але це - лише мій особистий вибір, завдяки якому я тут і живу.