Міфи про Росію. Гра в дурня

Міф про навальне інтелектуальне збідніння нинішньої Росії, з якої всі мізки витекли, а кілька титанів думки, котрі залишилися, безповоротно пішли в опозицію, насаджується за активної участі самої Росії, якій це, напевно, навіщось потрібно. Мабуть, це такий засіб приспати громадську пильність. Та зрештою, ще Іван-дурень, улюблений персонаж російського фольклору, наочно довів: з тих, кого вважають дурнями, питають менше, зате тріумфи їхні часом просто засліплюють. Картина Рєпіна «Не чекали».

Так, нинішня Росія справді вражає жахливим рівнем маскульту. Маскульт є скрізь, але не скрізь він такий огидний і притому відрефлексований, тобто свідомо й цілеспрямовано опущений нижче плінтуса. Всі представники «голимої» російської попси чудово знають, що роблять. Дар’я Донцова в незліченних інтерв’ю, які вона дивом устигає давати, не відриваючись від щоквартального випуску клонованих чорно-жовтих потвор, щосили лає власну прозу, зізнаючись, що ніколи не вважала себе серйозним літератором. Допомагає забутися - й гаразд. У душі вона, можливо, так не вважає, але на людях поводиться пристойно й у тогу не убирається. Коротше, уявімо собі юрми літературних, музичних і телевізійних Сердючок, які працюють на зниження й навіть зникнення планки; уявімо собі десять копій ток-шоу «Аншлаг», яке три міністри культури намагалися витиснути з російського телебачення, але розбилися об бетонний рейтинг цієї програми, - і російська масова культура постане вам у всій своїй сліпучості... з однією суттєвою поправкою: вона існує не для масового споживання, а для масового відштовхування. Всі ці люди, які від душі регочуть з Петросяна, так радіють саме тому, що вони - не він.

Недавно мене схвилювала тема фриків на російському телебаченні: їх там останнім часом стало неміряно. Детальне, гурманське смакування незліченних бридот, у діапазоні від «Дому-2», де потворність переважно психічна, до абсолютно буквального й великого, садистично-детального зображення вроджених патологій, травм, шрамів і татуювань у якомусь «Спеціальному кореспонденті» або жахливій «Програмі Максимум», сам ведучий якої Гліб П’яних прикрасив би найприскіпливішу кунсткамеру... навіщо це, для кого? Милість до пропащих так не вселиш, співчуття до малих і вбогих - тим більше: камера занадто очевидно милується патологією. Звідки цей ухил у потворність і ненормальність - особливо помітний на тлі глянсової благодаті вітчизняної політики, на тлі зализаних новин, які давно зводяться до переїздів і жартів першої особи? Звідки божевільний рейтинг молодіжних реаліті-шоу, герої яких демонструють лише свій клінічний ідіотизм і нестерпну, незрівнянну непристойність кожної думки? Причина проста: це спроба вселити населенню бодай якусь самоповагу - від протилежного. Адже більше її нині взяти нема звідки. Як і в кріпосницькій Росії, де участь селянина в долі країни зводилася до рабської праці й смиренного терпіння. Адже тоді основою національної міфології була все та ж сама думка: ми ВИДАЄМОСЯ дурнями й навіть старанні в цьому. Але на ділі ми, зрозуміло, зов­сім не такі!

Сучасному росіянинові абсолютно немає за що себе шанувати: його країна виживає за рахунок сировини, а не за рахунок блискучих інтелектуальних досягнень; у зовнішній політиці вона малоуспішна, у внутрішній - одноманітна й нелюдяна, вигадати пристойний міф про британську розвідку й то не можуть (і, до речі, прес-конференція Лугового - точно таке ж фрик-шоу, як і «Дім-2»). Будь-яка робота в Росії - майже завжди робота на дядечка: байдуже, в які шати убирається це рабство, іменується воно кріпосництвом чи корпоративним духом. Права й змоги росіян уплинути на ситуацію в країні недалеко пішли від царських часів, коли пересічний обиватель почувався цілком відчуженим від того, що відбувається «у сферах». За що цінувати себе? За те, що я не попса. Я ще не Петросян, не Водонаєва з «Дому», не учасник «Фабрики зірок», котрий продав себе на цілодобовий огляд іншими такими ж незатребуваними молодими бовдурами. Звідси й шанування потворності й юродства, культ дурня в російському фольклорі й побуті: дурень потрібен для того, аби відштовхуватися від нього, як від мінуса. А ми - нормальні, слава тобі, Господи!

Імідж «дурнуватої Росії», якою її знають за Петросяном, з реаліті-шоу, програм для домашніх господарок і газети «Твій день», не має нічого спільного з реальною і надзвичайно розумною країною, у якій я маю честь жити. Щодня я читаю по два-три рукописи молодих авторів, і кожен із цих авторів дасть серйозну фору поетам і прозаїкам мого покоління. Я міг би назвати сотню першокласних імен у всіх сферах сучасної літератури, публіцистики, журналістики, громадської думки, кінематографа, театру - всі ці люди активно працюють. Програма нинішнього «Кінотавра» зробила б честь Каннам. За останній рік у Росії опубліковано десятки прекрасних романів, написано геніальні пісні, розпочато дуже серйозні соціологічні дослідження. Але все це, коли б його широко розпіарили, лише викликало б у населення новий напад паніки й комплексів. У нас уже є досвід Срібного віку, коли суспільне й культурне життя країни виявилося таким складним і грандіозним, що примітивна політична система приречена була вступити з нею у конфлікт - і тріснути, як тріснула теплиця під напором гаршинської пальми. Щоб терпіти таку політику (й таку економіку), росіянам нині потрібна саме така культура, яку ми спостерігаємо на головних каналах або виявляємо в глянці. А для внутрішнього вжитку існують серйозні книжки й хороші фільми: загляньте в рейтинги продажу будь-якого магазину - й побачите там аж ніяк не Донцову й тим більше не «Аншлаг». Вони потрібні сучасному росіянинові лише як тло, на якому він у цілковитому шоколаді.