ЛЮБИМО, ХОЧА Й ПОГАНО ЗНАЄМО...

«Двома крилами слов’янської духовності» називав Володимира Даля, народженого в Луганську, і Бориса Грінченка, який працював на Луганщині, луганський лікар і письменник Юрій Єненко. Завдяки його активній громадській діяльності наприкінці минулого століття було створено музеї цих двох великих лексикографів на території Луганської області. 200-річний ювілей Володимира Даля відзначався в Луганську з великим розмахом, його ім’ям названо вулицю, один з університетів міста. Ще 1988 року, до 125-річчя від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка, у дворі школи села Олексіївки Перевальського району було встановлено перший в Україні пам’ятник Борисові Грінченку, а в будинку школи відкрито музей його імені.

Порівняно з Далем, каже луганський літературознавець і педагог Богдан Пастух, Грінченка ми тільки починаємо відкривати. Ветеран війни й автор книги «Борис Грінченко — безкомпромісний лицар національної ідеї» вважає зараз головним завданням повне відновлення заслуг письменника. Б.Пастух — один із небагатьох фахівців, які докладно вивчали біографію і творчу спадщину відомого українського вченого. Але, на думку голови Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» Володимира Семистяги, об’єктивної, глибоко опрацьованої біографії Грінченка, яку могли б використовувати вчителі й наковці, сьогодні немає. Він не бачить нічого незвичного і в тому, що досі не вирішується питання про видання всіх чи хоча б вибраних творів Бориса Грінченка: «Якщо ми не можемо видати повне зібрання творів Шевченка — бракує грошей, то що тоді казати про Грінченка?»

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на Харківщині, у родині дворян. Його мати розмовляла лише російською, та й сам він, за його словами, «... змалечку завсігди балакав по-московському, бо інакше у нас у сім’ї не балакано і навіть не дозволено балакать...». Ще одинадцятирічним почав писати українською «всяку всячину: вірши, повісті, драми, навіть склав український словник, видавав для школярів, своїх товарищів рукописні журнали. Через це зазнав чимало глузувань, а часом і кари». 1881-го склав іспит на народного вчителя в Харківському університеті і після цього працював у селах Введенське й Нижня Сироватка. На вчительських курсах у Змієві познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Марією Гладиліною. Організатор недільної школи в Харкові Христина Алчевська відкрила тоді народну школу. «Коли ми купили маєток у Катеринославській губернії, — пише у своїх спогадах сама Алчевська, — я влаштувала там народну школу і мріяла про ідеального вчителя. Мені вказали на поета Грінченка. Сільський люд палко полюбив його, діти бігли до школи, як на свято, і справа йшла прекрасно. Йому допомагала його ідейна дружина, котра всім серцем поділяла симпатії чоловіка. У них була маленька, розумненька, чарівна дівчинка Натка, семи років, яка не говорила ані слова по-російськи». 1891-го Борис Грінченко створив рукописну книгу «Настина читанка», за якою навчалися і сільські діти, і його дочка. На матеріалах цієї книги побудований пізніше виданий підручник «Рідне слово. Українська читанка».

Луганський грінченкознавець, доцент кафедри української літератури Луганського національного педагогічного університету Олексій Неживий називає Бориса Грінченка дзеркалом української державності й одним із чільних діячів культурного відродження: «Він стояв біля витоків організації «Просвіта» і дуже великі надії покладав на її роботу. За відсутності тоді української державної системи освіти потрібна була така громадська організація, що зосередилася на найголовнішому — формуванні національного світогляду. Грінченко протягом усього свого життя всіма силами і засобами намагався пробудити національні почуття українців, як почав це робити Тарас Шевченко».

Борис Грінченко писав і видавав підручники рідною мовою — буквар, книгу для читання, граматику; організовував й очолював періодичні видання українською мовою; написав підручник короткої історії України. Він брався за будь-яку роботу, що могла принести користь спільній справі — відродженню національного світогляду. Грінченко, який займався лексикографією все життя, виконав титанічну працю, що її не подужали б інститути, і зміг за два роки (1902 — 1904) створити словник української мови. Це був перший словник такого типу, обсягу й змісту.

Словник високо оцінили російські вчені Шахматов, Фортунатов. За словами українського літературознавця Сергія Єфремова, Грінченко був прапором нашого відродження. «У 20-ті роки, протягом короткого періоду українізації, — пише Олексій Неживий, — Грінченко був потрібен — видавалося багато його робіт (зібрання творів у 10 томах), у школах використовувалися його буквар і книга для читання. Потім, наприкінці 20-х, радянській ідеології він став непотрібен, його ім’я було зганьблено, про нього стали казати як про «буржуазного націоналіста», навіть ворога українського народу. Дослідники його творчості були репресовані, деякі за так званою справою Союзу визволення України. Наступив період повного забуття».

Про Грінченка знову почали згадувати лише наприкінці 50-х — початку 60-х років, у період так званої відлиги. Про його творчість згадали, каже Володимир Семистяга, тому, що в кремлівському кабінеті Леніна поруч зі словником Даля стояв словник Грінченка: «На цій підставі історики стали говорити, буцімто Ленін любив українську культуру, мову, піклувався про Україну». Після майже тридцятирічної перерви 1958 року було видано книгу Бориса Грінченка «Без хліба», 1963-го видається двотомник його творів.

Однак після кількох років відлиги на ідеологічний грунт у Радянському Союзі знову повернулися заморозки. «Немає людей, — розповідає Олексій Неживий, — котрі не знали В’ячеслава Чорновола як політика. Але він був ще й видатним дослідником творчості Грінченка. Чорновіл почав працювати над дисертацією, під керівництвом Івана Пільгука, а його заарештували. Серед дослідників творчості Грінченка — такі світлі імена української культури, як Сергій Єфремов, Володимир Дурдуківський, Микола Чернявський, В’ячеслав Чорновіл, Іван Пільгук, Василь Яременко, Анатолій Погрібний. Сам Олексій Неживий каже, що йому тему Грінченка до 1990 року в Інституті педагогіки Міністерства освіти не затверджували, казали, що це — не той педагог, котрого треба досліджувати.

Заступник глави Луганської облдержадміністрації, що курирує культурні й гуманітарні питання, Володимир Просін зізнавався журналістам обласного телебачення, що фактично вперше відкрив для себе ім’я Грінченка лише після недавнього призначення на посаду. Але сьогодні, за його словами, постать Грінченка вже дуже багато важить у його житті. На думку членів ініціативного комітету з підготовки святкування ювілею, обласна адміністрація доклала чимало зусиль, щоб воно пройшло на високому науковому та культурному рівні. Деякі з затверджених адміністрацією заходів (наприклад, створення в Олексіївці меморіального комплексу) розраховані на кілька років.

У зверненні ініціативного комітету, опублікованому в газеті української діаспори за океаном, обласній владі пропонувалося вирішити 15 питань, пов’язаних зі святкуванням 140-річчя від дня народження Бориса Грінченка. Деякі з цих питань (ремонт школи-музею, реставрація пам’ятника) були вирішені без проблем. Але, розповідає Володимир Семистяга, перевидання книги Богдана Пастуха бачиться нереальним. Він вважає, що перейменування однієї з вулиць міста підвищило б авторитет обласного центру: «Грінченко тут неодноразово бував. Тим часом багато вулиць Луганська носять імена комуністичних ідолів, які жодного разу тут не бували». Справді, тільки в центральній частині міста, крім бронзової фігури «залізного Фелікса», можна виявити чотири пам’ятники Леніну.

Нереальна поки що й інша пропозиція громадських організацій — про перейменування обласної бібліотеки. Зараз вона носить ім’я Горького, але Володимир Семистяга вважає, що престиж міста тільки виграє, якщо її назвуть ім’ям Грінченка: «У Росії той-таки Нижній Новгород уже давно не називається Горьким. У нас же бібліотека носить ім’я українофоба, який не дозволяв перекласти свій роман «Мать» українською мовою». «Чи не забагато «гіркого» у нашому житті?» — запитують у заочних суперечках із владою та громадськістю представники луганської «Просвіти». Проводячи паралелі між творчістю Даля та Грінченка, обох у Луганську називають титанами лексикографії. І якщо говорити про неї як про «два крила слов’янської духовності», то очевидно — для успішного польоту надалі необхідно, щоб крила були однакової довжини.