Липень. Краків

Цього разу під час перебування у Кракові мені пощастило надзвичайно — я нарешті побачив головну краківську картину, якщо можна так висловитися, «Даму з горностаєм» Леонардо да Вінчі, свого часу придбану Чарторийськими. Картина так і залишилася в музеї, створеному на підґрунті колекції знаменитого сімейства. Але мені ніколи не вдавалося її побачити — картина Леонардо подорожувала, щоразу, приїжджаючи до Кракова, я дізнавався, що ось вона на одній виставці, на іншій, помандрувала до Сполучених Штатів, до Японії... буде восени... Це таке незвичайне життя великих картин, які подорожують іноді більше за своїх авторів та глядачів і мають можливість крізь куленепробивні рами спостерігати за тим, як змінюється людство.

Тепер усе ж таки ми з «Дамою...» збіглися у планах і опинилися в Кракові одного чудового літнього дня. На моє щастя, екскурсовод затримала в сусідньому залі чергову групу японських екскурсантів, отож на кілька довгих хвилин я залишився з картиною, ні — залишився з Дамою — практично сам на сам. А це вже справжній подарунок долі. Мені здається, що глобалізація розпочалася саме тоді, коли вигадали картинні галереї і почали звозити до величезних залів великі й не дуже великі творіння — отож після огляду мадонн Леонардо в Ермітажі у товаристві кількох десятків жадібних до мистецтва екскурсантів я вже ніколи не мав сміливості піти до Лувру й подивитися в очі Джоконди. Бо я уявляв себе в цьому натовпі, в цій першотравневій демонстрації повз картину, в цьому обміну думками всіма мовами, що все ж таки вона інакша, ніж ми читали в енциклопедіях, що нічого особливого, або навпаки — вона на мене подивилася, і я аж остовпів. Головне в цій ситуації — не почути, що Джоконда неймовірно схожа на тьотю Клаву, — а зі збільшенням кількості колишніх радянських туристів у музеях світу така можливість збільшується із кожним днем. Отже, Джоконду я бачив тільки на репродукції. А «Даму з горностаєм» бачив сам на сам. І це було переживання, близьке до інтимного, переживання, яке виникає під час першого побачення з чарівною жінкою, що зустрічається з тобою, швидше, з цікавості, ніж із закоханості, — в кожному разі, в тебе є кілька довгих хвилин, щоб подивитися їй в очі, щоб оцінити цю несподівано загадкову атмосферу, яку не передати жодній копії чи репродукції... І думаєш — який усе ж таки дивовижний світ... Ось ці японські туристи, котрі заповнили зал після мене, напевне, після екскурсії до музею Чарторийських можуть усістися в жовтий веселий автобус, який відвезе їх до іншого екскурсійного об’єкту — ймовірно, до колишнього концентраційного табору в Освенцимі... І вони слухатимуть екскурсовода й дивуватимуться, як це в світі, в якому існує «Дама з горностаєм», можна було створити концентраційний табір, не побоятися ні Бога, ні Дами? Що найцікавіше — люди, котрі створювали цей табір, швидше за все, теж могли бути відвідувачами Музею Чарторийських, поспішати до залу з Дамою... Однак вони навряд чи прагнули зустрічатися з нею очима — швидше за все, просто володіти полотном...