Кишенькова громадськість для органів влади

Приблизно опівдні 8 квітня 2017 року, попри холодний дощ, біля входу до Київського міського будинку ветеранів спостерігалося дивне пожвавлення, схоже на те, що відбувається біля театру перед початком вистави.

І справді, за повної відсутності афіш, уперше і, сподіваємося, востаннє тут готувалася театралізована вистава під назвою "Установчі збори громадської ради при Мінсоцполітики". Як і годиться, театр починався вже зі сходів, на яких тіснилися люди, здебільшого у військових або напіввійськових одностроях. Потрапити всередину можна було, лише назвавши пароль - своє прізвище, яке перевіряли за списком і, нарешті, впускали кандидата або затримували його. Затримані обурювалися вголос, іноді не добираючи слів і виразів. Підготовка до установчих зборів була в повному розпалі.

А тим часом відсів кандидатур розпочався ще на етапі подання документів для участі в згаданих установчих зборах. Далі - більше. У вестибюлі Будинку ветеранів потенційні члени громадської ради розділилися на невеличкі групи. Нахиляючись одне до одного, вони про щось перешіптувалися. Все це нагадувало якийсь шпигунський фільм. Враження підсилилося, коли, щоб піднятися на третій поверх до зали, мені довелося пройти поміж вісьмома (по чотири з кожного боку) чоловіками у військових одностроях: вони дивилися на мене з недовірою і навіть недоброзичливо, ніби підозрювали в якихось лихих намірах. На цьому, якщо дотримуватися театральної термінології, завершився перший акт вистави.

А тепер передмова, щоб були зрозумілі подальші події. Постановою Кабміну №996 від 3.11.2010 р. "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" зі змінами і доповненнями, затвердженими постановою №234 від 8.04.2015 р., було затверджено "Типове положення про громадську раду при міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади (…), районній, районній у мм. Києві та Севастополі державній адміністрації". Власне кажучи, цей документ і регламентує участь громадськості в роботі органів влади всіх рівнів, а також принципи і засади створення та діяльності громадських рад. На початках громадські ради могли мати будь-яку кількість членів, аби був кворум на зборах і при ухваленні рішень. Але згаданою постановою №234 Кабмін законодавчо, на всіх рівнях, легалізував процес створення кишенькових громадських рад, які, замість розбудовувати громадянське суспільство і контролювати роботу органів держвлади, захищають олігархічно-корупційні інтереси виконавчих органів, принагідно вирішуючи власні проблеми.

Диявол, як відомо, ховається в дрібницях. У даному випадку такою дрібницею є обмеження на законодавчому рівні (згідно з постановою №234) кількості членів громадської ради до 35 осіб. Саме на цьому моменті й побудовано кілька схем, суть яких у тому, що, внаслідок штучного заведення на установчі збори необхідної кількості "ручних" організацій або ж банального "договорняку", при голосуванні більшістю за межі квотної чисельності виштовхуються всі або майже всі організації, які готові працювати для держави і суспільства, але з якихось причин є незручними для міністерства. Натомість до складу громради вводяться 35 членів, які завжди підтримають "необхідну політику" відповідних органів виконавчої влади. Нерідко члени обраних у такий спосіб громадських рад не мають жодного бажання працювати в обраних органах, через що деякі громради на різних рівнях стають недієздатними, мертвонародженими і реально не працюють, бо не можуть зібрати кворуму. Власне кажучи, подальша діяльність такої громадської ради вже не має ніякого значення. Всі питання її легітимний голова вирішить з органом влади, при якому її обрано, так, як "потрібно". У разі, якщо громадська рада працює, вона своїм голосуванням легалізує домовленості, а якщо ні - то її голова спільно з правлінням легалізує домовленості без зайвого клопоту.

Отже, головне за узаконеною постановою Кабміну схемою - це обрати потрібний склад громадської ради, який обере потрібного голову, і - на два наступні роки всі задоволені: будь-яка діяльність конкретного органу влади (законна, незаконна, з ознаками корупції, порушень чинного законодавства тощо) освячена "громадськістю", а отже, законно захищена. Зрозуміло, що голова громадської ради та члени її правління, незалежно від того, працює вона чи ні, мають можливість вирішувати й власні питання, контролюючи, принаймні на папері, роботу органу виконавчої влади, але фактично будучи не його контролером, а партнером.

З моменту створення громадських рад захисники інтересів суспільства (а не органів влади) ревно обстоювали квоту на чисельність громадських організацій при громадській раді, мотивуючи свою позицію тим, що велика кількість членів апріорі робить орган недієздатним (просто не збереться кворум). Вже тоді опоненти, зокрема й наша організація, запевняли, що, по-перше, немає нічого страшного у великій кількості претендентів. Практика довела, що в окремих громадських радах міста Києва таких претендентів було близько 200, і то з причини штучного заведення до числа претендентів ІГС (інститут громадянського суспільства, простіше кажучи - громадська організація) для побудови схем під потрібний результат голосування. А по-друге, і найголовніше, це - єдиний спосіб уникнути створення корупційних схем для проштовхування за квотним принципом конкретних організацій і згодом - потрібного голови.

Тобто хоч скільки б організацій подали заявки на входження до громадської ради, якщо їхні документи відповідають вимогам законодавства, всі вони мають стати членами ради на підставі поданої заяви. Хай кожен член громадської ради доводить свою відданість громаді, яка його делегувала, не словом, а ділом. Більше того, квотний принцип фактично стоїть на заваді входженню до громадських рад молодих організацій, зі свіжим поглядом і новими, можливо незручними для органів влади, ідеями та напрямами діяльності, перетворюючи згадані ради на болото, члени якого не змінюються роками.

Єдиним обмеженням, навіть за повної легітимності ІГС, має бути його відповідність рівню органу влади, до громадської ради при якому він обирається. Це означає, що до центральних органів влади, відповідно до статусу, можуть входити всеукраїнські громадські організації, до місцевих - місцеві (міські, районні). Отже, до громадської ради при КМДА мають увійти об'єднання громадян, які діють на рівні Києва, до громадських рад при райдержадміністраціях - районні організації. Якщо громадська рада обирається в Харкові, то громаду міста представляють міські організації саме Харкова, а не Києва, Львова абощо. Такий підхід, окрім інших переваг, є доцільнішим, оскільки такі об'єднання громадян орієнтовані на вирішення проблемних питань цільової групи населення на конкретному рівні.

Якщо піти описаним вище шляхом, то через неможливість створення схем автоматично відпаде потреба насичувати установчі збори громадських рад підконтрольними організаціями для того, щоб штучно збільшити кількість голосів, а відтак забезпечити необхідні результати голосування. Виконувати зазначені функції покликані десятки "технічних" організацій. Таким чином кількість кандидатів до громадських рад може бути зведена до мінімуму.

Виникає запитання: а що ж робити, якщо до громради все-таки увійде не одна сотня громадських організацій? При низці міністерств або при Київській міськдержадміністрації було обрано громадські ради загальною кількістю до 200 осіб. Після того як підставні (технічні) організації виконали свої функції з голосування, вони хутко зникли з числа реально працюючих членів громадської ради, а відтак були з них виключені. Залишилося кілька десятків тих, хто насправді хоче і може працювати на користь української громади. А в громрадах, сформованих за квотним принципом, кворуму подекуди взагалі не набирається - через те, що в них просто немає членів, які бажають працювати. Отже, практика підтверджує наші аргументи, викладені на користь непотрібності квоти на членство у громадських радах.

Уважний читач поставить іще одне важливе запитання: "Ну добре, з членами громадських рад зрозуміло. Але ж, щоб громадська рада була або не була підконтрольною, треба обрати потрібного голову. І тут кількість людей відіграватиме роль". На це запитання також є відповідь, до того ж зовсім нескладна. По-перше, в разі, якщо членів громадської ради багато (а не 35, як за квотним принципом), то з ними набагато складніше домовитися, ніж із підконтрольними 35 особами. По-друге, у процесі відбору кандидатів на участь в установчих зборах мають бути відхилені ті представники ІГС, які, будучи обраними до громадських рад, згодом були виключені з її складу.

А тепер повернімося до нашої вистави, тобто установчих зборів для обрання нового складу громадської ради при Мінсоцполітики. Зрежисовані вони були майже ідеально, за відпрацьованою схемою. 35 кандидатів заздалегідь знали про те, що вони стануть членами громради. Якщо не зважати на окремі дрібниці, то театралізована вистава йшла за накатаним сценарієм, без збоїв. Але, напевне, бажання, з одного боку, максимально швидко завершити збори, про що нетерплячі погоджені члени громради час від часу повідомляли зал, а з іншого - мінімізувати ризики таки зіграли злий жарт із режисерами. Або режисура на найвищому (міністерському) рівні була некваліфікованою, або актори-виконавці вистави потребують ротації. Принагідно нагадаю, що одні результати виборів до громадської ради при Мінсоцполітики вже були скасовані. Щоб мої слова були зрозумілішими, зазначу, що, відповідно до пункту 5 "Типового положення про громадські ради (…)" , члени ГР обираються установчими зборами. Після того як їх обрано, обирається голова громадської ради, а вже потім - її члени в комітети з подальшим обранням голів комітетів.

Однак уже в момент реєстрації кандидатам у члени громадської ради видали мандати й бюлетені для таємного голосування різних кольорів - відповідно до бажаного напряму діяльності, вказаного ними в анкетах. Таким чином ініціативна група вже до початку зборів сформувала п'ять комітетів із чітким розумінням, хто до них входитиме. А тим часом, згідно із пунктом 5 Типового положення, громадська рада справді "має право утворювати постійні та тимчасові робочі органи (правління, секретаріат, комітети, комісії, експертні групи тощо)". Але це стосується громадської ради, склад якої вже затверджено.

Отже, за членство у громадській раді голосували не всі члени установчих зборів (тобто не загальною кількістю голосів, як мало би бути), а конкретні претенденти на членство у визначених комітетах обирали з-поміж себе найдостойніших. Тобто замість того, щоб 58 учасників установчих зборів обирали 35 членів громадської ради, один, іще не існуючий, комітет обирав 7 членів з 14 кандидатів, інший - 7 з 10 і т.д. Тож 10, 12 чи 14 потенційних членів неіснуючого комітету рейтинговим голосуванням ухвалили рішення щодо обрання 7 претендентів, а потім загальні збори узаконили це рішення. Все максимально просто і, нібито, кришталево прозоро. По суті ж загальні збори фактично затвердили беззаконня, про організацію якого міністерство просто не могло не знати. Адже разом із мандатами на участь в установчих зборах їх учасникам роздали бюлетені, що були належним чином проштамповані ініціативною групою, яка діяла під егідою міністерства і базувалася в його приміщенні, використовуючи службові телефони. Цікаво, чи засвідчить міністр соціальної політики України результати описаної театралізованої вистави своїм підписом? За подальшим перебігом цієї історії зацікавлені представники громадянського суспільства слідкуватимуть і робитимуть відповідні висновки.

Але це - лише один приклад, хоча загалом такі вистави, з певними варіаціями, вже стали буденністю, і їх можна спостерігати як на установчих зборах низки міністерств, так і в КМДА, а також на виборах до громадських рад у Києві та інших містах. Хотілося б сподіватися, що з цією статтею ознайомляться не лише журналісти і члени громадянського суспільства, а й представники відповідних органів законодавчої та виконавчої влади нашої держави. Якщо Україна справді хоче розбудовувати громадянське суспільство і будувати не корупційну і не олігархічну державу, то до згаданої вище постанови №996, що регламентує створення і діяльність громадських рад, невідкладно мають бути внесені зміни, які, з одного боку, усунуть дискримінаційні, корупційні й недемократичні підходи до створення механізмів громадянського суспільства, що покликані здійснювати контроль за органами державної влади, а з іншого - унеможливлять руйнування громадянського суспільства зсередини, за допомогою корупційних механізмів. Насамкінець зазначу, що подібні театралізовані вистави ми спостерігали неодноразово, на багатьох установчих зборах, але Мінсоцполітики "творчо доопрацювало" загальновідому схему, довівши її цинізм до найвищого рівня досконалості.