Недоступна доступність

3 липня 2019 року відбулося чергове засідання Київського міського комітету доступности (далі - Комітет), яке виявилося дуже показовим за результатами і промовистим для тих, хто вміє чути й аналізувати, оскільки висвітлило низку проблем, без розв'язання яких подальший поступ, на мою думку, неможливий.

І це при тому, що з квітня 2019 року, коли Комітет очолила нова заступниця мера Києва Марина Хонда, його засідання відбуваються щомісяця, якщо не частіше (для порівняння: до цього протягом року не відбулося жодного). Марина Петрівна справді намагається зрушити з місця важезну брилу проблем, яка за довгі роки встигла врости в землю і навіть покритися мохом. Проте, на жаль, самого бажання замало, а отримати достатній досвід розв'язання проблем людей з інвалідністю навіть за кілька років неможливо. Саме із цим ми й зіткнулися на останньому засіданні, оскільки й досі немає важелів впливу, які примусили б посадовців виконувати навіть свої безпосередні службові обов'язки. Тож або подальші засідання будуть звичайною формальністю і марнуванням часу, або маємо створити дієві механізми, які забезпечать реальні можливості для розв'язання проблем людей з інвалідністю, запровадять контроль виконання і відповідальність за невиконання поставлених завдань.

Марина_Хонда_Delo.ua

Нижче побіжно згадаю деякі з обговорених проблем, проілюструвавши їх невеличкими коментарями. Це, приміром, нерозуміння, зокрема представником "Київавтодору", перешкод, які спіткають у повсякденному житті (а особливо при пересуванні містом) людей з інвалідністю. На засіданні Комітету він щиро дивувався, чому Національний заповідник "Софія Київська" відмовляється погоджувати проєкт реконструкції Софійської площі. Можливо, "Київавтодору" вигідно за кошти київського міського бюджету переукладати тротуарну плитку, але реконструкція має передбачати дотримання державних стандартів, які стосуються людей з інвалідністю. При цьому бажано обійтися без гранітної тактильної плитки, придатної не для поліпшення доступности, а, скоріше, для інвалідизації населення. А тим часом заповідник "Софія Київська" потребує реальних змін, які зроблять доступними підходи до об'єкта культури, що охороняється ЮНЕСКО. Це означає, що кошти київського міського бюджету мають бути використані для поліпшення іміджу нашого міста, а не для звітности.

Другою проблемою є небажання чиновників зрозуміти потреби людей з інвалідністю. Під час засідання Комітету один з його членів, Євгеній Свєт, продемонстрував фотоматеріял, який унаочнює бездумність і нехлюйське ставлення до створення безбар'єрного середовища в столиці. Це стосується і попереджувальних смуг перед наземними переходами, які не здатні нікого попередити, і про стовпчики й півсфери, які мали би завадити автомобілям паркуватися на тротуарах, але насправді є джерелом підвищеної небезпеки для людей з вадами зору.

Щоб не бути голослівним, зазначу: на засіданні Комітету розглядалися приклади, що свідчать про недоступність для маломобільних груп населення навіть центру Києва (Хрещатик, майдан Незалежности, вулиця Богдана Хмельницького та інші) і про зволікання з приведенням об'єктів до безбар'єрного стану (підприємство №1 УТОС на вул. Лобановського, на Вишгородській, вул. Жукова тощо), зокрема й з фінансових причин.

Важливим чинником є безвідповідальне (неважливо - внаслідок непрофесійности чи нехлюйства) ставлення до розв'язання проблем людей з інвалідністю. Яскравий приклад - ситуація з реконструкцією станції метро "Святошин", яка хай і не повністю відповідає міжнародним стандартам, проте максимально наближена до них. Однак і тут дістатися до майже безбар'єрної платформи досить проблематично через нереконструйовані підступи до неї. І відповідальних за цей обсяг робіт за три засідання Комітету знайти так і не вдалося ні громадськості, ні представникам виконавчих органів влади міста Києва. Хотілося б сподіватися, що інспекційна поїздка заступниці мера Києва М.Хонди для оцінки ситуації на місці зрушить вирішення цієї проблеми з мертвої точки. Проте доступною станція стане лише тоді, коли всі роботи нарешті будуть виконані, і люди з інвалідністю зможуть безперешкодно користуватися і платформою, і переходами, і станцією метро.

Така ситуація складається, на жаль, не лише з доступністю до станції метрополітену, а й до станцій швидкісного трамваю, наземних і підземних переходів, багатьох державних і недержавних установ. Оце і є безвідповідальність у ставленні до людей з інвалідністю різних нозологій.

Серед негативних чинників назву також бажання заробити на проблемах людей з інвалідністю. Якщо ж зважити на те, що роботи зі створення безбар'єрного середовища виконуються з порушенням державних будівельних норм та міжнародних стандартів, а вже здані об'єкти потребують негайної переробки, знов-таки за державні кошти, причому відповідальности за неякісно виконані роботи досі так ніхто й не поніс, стає зрозумілим, чому дедалі більше організацій займаються питаннями безбар'єрности, однак Київ досі так і не наблизився до їх вирішення. Особливо ж прикро, що люди з інвалідністю в цьому разі є не громадянами, для яких потрібно створити рівні можливості, а джерелом отримання грошей (і зовсім не для їхніх потреб).

І останнім негативним чинником, на якому наголошу, є непрофесійність органів влади у питаннях, пов'язаних із розв'язанням проблем людей з інвалідністю, що безпосередньо належать до їхньої (органів влади) компетенції. Не секрет, що немає жодної установи, яка би готувала фахівців державного чи місцевого рівня для розв'язання проблем людей з інвалідністю. Тому й важко знайти фахових працівників із різних напрямів соціяльної сфери, тим більше що самі люди з інвалідністю, які могли б кваліфіковано вирішувати ці питання, з різних причин у переважній більшості не мають можливости працювати в державних і місцевих органах влади.

Усе сказане підводить до думки про те, що столиці потрібні служба і службова особа (точніше - уповноважений з питань людей з інвалідністю), наділені всіма повноваженнями, які дають можливість системно розв'язувати проблеми людей з інвалідністю на рівні Києва. Однак процес створення згаданої служби відбувається дуже повільно, і такий стан речей не влаштовує громадськість. У людей з інвалідністю життя одне, яке, на жаль, і без того обмежене хворобою, і вони хотіли б хоча б частину його прожити в цивілізованому суспільстві. Причому немає потреби створювати ці механізми з нічого, вони вже існують в усьому світі і в Україні також. Це служби уповноваженого з прав людини, дитини, людини з інвалідністю тощо, які наділяються комплексом повноважень та контрольними функціями і не підпорядковуються в своїй діяльності місцевим органам влади, що унеможливлює будь-який тиск на них з боку тих-таки органів влади. Така служба на чолі з уповноваженим з прав людей з інвалідністю і за допомогою дорадчих органів, що діють відповідно до своїх функціональних обов'язків, зобов'язана і спроможна вирішувати всі проблемні питання, покладені на неї, в даному випадку - проблеми людей з інвалідністю. На жаль, поки що питання створення в місті Києві такої служби, озвучене ще на першому засіданні Комітету доступности, перебуває в стані "зимової сплячки". Однак на сьогодні це єдиний цивілізований і апробований світовим досвідом спосіб ефективного, комплексного і системного вирішення проблем людей з інвалідністю. Під егідою цієї служби, як і самого уповноваженого, цілком реально виконати загальноміські, районні, а також усі інші соціяльні програми, проєкти у рамках будь-якої загальноміської, місцевої і навіть міжнародної співпраці.

znamkaluga.ru

Ще одним питанням, якому, на мою думку, слід приділити трохи уваги і яке також обговорювалося на засіданні Комітету доступности, є створення комунального підприємства. Ініціятива створити комунальне підприємство, підпорядковане департаменту комунальної політики, одним з напрямів діяльности якого буде аудит доступности осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення до об'єктів соціяльної та інженерно-транспортної інфраструктури, була висловлена ще на першому засіданні, в квітні 2019-го. Тоді ж автор ідеї отримав доручення викласти своє бачення концепції діяльности згаданого закладу. Минуло три місяці, однак ні концепції, ні начерку статуту (положення), ні принаймні схематичного бачення ми так і не дочекалися, що, як на мене, дивно, бо будь-яка пропозиція, винесена на широкий загал, передбачає конструктивний результат, який має принести користь суспільству від її впровадження.

Хотів би помилитися, але, судячи з того, як "конструктивно" розвивається це питання, згаданих вище пропозицій так і не надійде. Проте це зовсім не означає, що таке підприємство чи юридична особа з іншим статусом не потрібні місту. Просто доки автор ідеї не бачить кінцевого результату та конкретних шляхів її втілення, навряд чи варто взагалі виходити з пропозицією. А структура така потрібна, і її функціонал має бути розроблений.

Тезово, особливо не деталізуючи, оскільки робити це зарано, проілюструю, для чого вона, на мою думку, має бути створена.

Ця структура потрібна не як підрозділ департаменту соціяльної політики міста Києва, а як структурна одиниця служби уповноваженого з прав людей з інвалідністю в місті Києві, оскільки саме ця служба, з належними повноваженнями та обов'язками, повинна системно й комплексно розв'язувати проблеми людей з інвалідністю.

Зрозуміло, що в рамках здійснення цих повноважень виникає низка питань, які необхідно вирішувати в щоденному поточному режимі, - наприклад, таких як дотримання державою і приватними структурами міжнародних стандартів та державних будівельних норм (ДБН) на транспорті, в побуті, при будівництві (реконструкції) об'єктів та інфраструктури, закладів проживання, харчування тощо; усунення недоліків тощо відповідно до цих норм. І якщо служба уповноваженого здійснюватиме організацію і контроль усіх перерахованих (і не перерахованих) вище аспектів, то при цій службі, безумовно, потрібна структура, яка в щоденному поточному режимі виконуватиме поставлені службою завдання. На мою думку, поєднання зусиль служби уповноваженого з прав людей з інвалідністю та структури в її складі, яка займатиметься аудитом доступности осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення до об'єктів соціяльної та інженерно-транспортної інфраструктури, є надзвичайно актуальним і таким, що здатне зробити наше місто справді безбар'єрним і доступним в усіх сферах життєдіяльности.