КАНЦЛЕР РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ З ГЛУХОВА

Найближчий радник царя Олександра I М.Сперанський, оцінюючи діяльність державних мужів минулого, якось зазначив: «У Росії в XVIII столітті було тільки чотири генії: Меншиков, Потьомкін, Суворов і Безбородко». Три прізвища з названих навряд чи викликають у читача запитання, а ось четверте нині відоме небагатьом. Хоча особистість Олександра Безбородка — вихідця з українських земель, котрий пройшов шлях від простого чиновника до канцлера Російської імперії, безперечно, варта уваги.

Юні роки

Олександр Андрійович Безбородко народився 14 березня 1747 року в місті Глухові, тодішньому адміністративному центрі України. Його батько протягом 22 років обіймав посаду генерального писаря. Освіту майбутній канцлер здобув у Києво-Могилянській академії. Витончений стиль і знання кількох іноземних мов, винесені зі стін Києво-Могилянки, в подальшому чимало сприяли успішній кар’єрі Безбородка. До речі, вже в ті роки молода людина вражала оточуючих своїми видатними здібностями, і передусім — чудовою пам’яттю. Товариші за навчанням часто піддавали його своєрідному випробуванню — розбудивши посеред ночі, вимагали процитувати рядок із того або іншого твору або назвати дату якоїсь маловідомої історичної події. І кожного разу негайно отримували правильну відповідь.

Безбородко закінчив академію 1765-го. А за рік до цього Катерина II видала маніфест про ліквідацію гетьманства. Усю владу в українських землях було передано президенту Малоросійської колегії й генерал-губернатору Малоросії графу Рум’янцеву. Скориставшись протекцією батька, 18-річний Безбородко вступив на службу до канцелярії графа й невдовзі став однією з довірених осіб малоросійського генерал-губернатора.

Олександр Безбородко, здавалося, був народжений для роботи в бюрократичному апараті. Якось у його присутності зайшла мова про призначення якогось літнього офіцера комендантом невеликої малозначущої фортеці. Безбородко відразу з дивовижною швидкістю й точністю повідомив співрозмовникам докладні біографічні дані згаданого офіцера, а також імена, звання й терміни перебування на посаді попередніх комендантів фортеці. Один із слухачів, запідозривши молодого чиновника в блефі, записав його слова й пізніше перевірив у Військовій колегії. Усі дані виявилися вірними...

У 1768 р. розпочалася шестирічна Російсько-турецька війна. Графа Рум’янцева призначили головнокомандувачем однієї з російських армій і він вирушив на фронт. Безбородко пішов за своїм шефом. Він хоробро бився в боях біля Ларге і Кагуле, брав участь у штурмі Сілістрійських укріплень на Дунаї. Проте основною зброєю юного канцеляриста були не шпага й рушниця, а перо й чорнильниця — Рум’янцев доручив йому ведення свого секретного листування. Чи варто говорити про те, що з покладеними на нього обов’язками Безбородко справився блискуче? Ясна річ, головнокомандувач не міг не віддячити своєму помічникові за вірну службу — у березні 1774 р. Олександру Безбородку присвоїли звання полковника.

А більш як через рік після закінчення війни сталася подія, яка визначила подальшу долю удачливого чиновника. Імператриця Катерина II, оцінивши достоїнства звітів, які надходили з канцелярії генерал-губернатора Малоросії, звернулася до Рум’янцева з проханням — порекомендувати їй кількох удатних людей для заміщення вільних секретарських посад. Граф вирішив відправити в Петербург Олександра Безбородка та його товариша по службі Петра Завадовського.

Права рука імператриці

Перспективні молоді люди прибули до Санкт-Петербурга наприкінці 1775 р. Доля Петра Завадовського заслуговує на окрему розповідь — сподобавшись Катерині II, він став одним із фаворитів імператриці. Олександру Безбородку довелося завойовувати прихильність государині не в палацевій спальні, а в запорошених кабінетах, серед паперів, ручок і чорнил.

Спочатку його призначили секретарем з прийому чолобитних, які надходять на Височайше ім’я. Ця не вельми відповідальна посада, проте, дала молодому чиновникові можливість наочно продемонструвати свої неабиякі здібності. Парадокс, але, за відгуками сучасників, українець Безбородко чи не єдиний з оточення імператриці досконало володів літературною російською мовою.

І не дивно, що обов’язки Олександра Андрійовича недовго обмежувалися прийомом прохань. Катерина II, віддаючи належне обдарованості Безбородка, почала давати йому найрізноманітніші доручення. Поступово кмітливий уродженець Глухова став улюбленим доповідачем російської імператриці. «Не можу нахвалитися перебуванням своїм тут, — писав Безбородко батьку в 1778 р. — Її Імператорська Величність день у день примножує до мене свою довіру... У мені вся публіка та двір бачать її першого секретаря, бо через мої руки йдуть справи сенатські, Синоду, Іноземної колегії, не виключаючи й найтаємніших...»

Ну а в листах самої цариці Олександр Безбородко фігурував як «мій фактотум» (буквально — «той, хто робить усе», тобто незамінний помічник, права рука).

Природно, всемогутня імператриця не обділила Безбородка своїми милостями. У 1779 р. йому присвоюють звання бригадира й він отримує 1200 селянських душ.

Про таланти царського секретаря ходили легенди. Наведемо характерний приклад. Якось Катерина доручила Безбородку впорядкування певного важливого указу. «Фактотум», хоч і мав чудову пам’ять, але, завантажений безліччю справ, забув про це доручення. Спохопився Безбородко лише наступного дня, коли імператриця, викликавши його до себе, поцікавилася, чи готовий документ. Боючись викликати царський гнів, Олександр Андрійович зважився на імпровізацію. Він дістав із свого портфеля чистий паперовий аркуш і почав уголос «читати» уявний текст указу. Спритний придворний розраховував на поправки з боку Катерини, які дозволили б йому виграти час і уречевити цей віртуальний документ. Але він перестарався. Законодавчий експромт Безбородка так сподобався государині, що вона попросила негайно дати їй указ на підпис. Збентежений секретар простягнув імператриці білосніжний аркуш паперу й завмер у чеканні серйозного прочухану. Проте реакція Катерини виявилася прямо протилежною — правителька Росії висловила захоплення незвичайними здібностями свого помічника.

На дипломатичній ниві

З посадою секретаря імператриці Безбородко суміщував низку інших важливих посад. Зокрема, він багато зробив для розвитку поштової служби в Російській імперії, впорядкування фінансової системи країни. Проте найпліднішою була діяльність Олександра Андрійовича в галузі зовнішньої політики.

У 1780 р. його зарахували до Колегії закордонних справ. Катерина II не випадково вирішила випробувати сили свого секретаря на дипломатичній ниві. Незадовго до цього Безбородко подав государині меморандум, де висунув нову концепцію геополітичної стратегії Російської держави. Його проект, який на довгі роки став основою катерининської зовнішньополітичної доктрини, передбачав відновлення Візантійської імперії зі столицею в Константинополі та російським ставлеником на троні.

Вплив Олександра Андрійовича як дипломата особливо зріс з 1783 р., після смерті графа Н.Паніна, котрий очолював Колегію закордонних справ. Новий глава зовнішньополітичного відомства І.Остерман був людиною посереднього розуму, тому фактично керівництво колегією перейшло до рук її другого присутнього члена — Безбородка.

Одним із найзначніших успіхів талановитого царедворця на новій ниві було приєднання в 1783 р. Криму до Росії. Входження півострова до складу імперії стало можливим завдяки спільним дипломатичним зусиллям Безбородка та князя Потьомкіна. Подяка Катерини II не забарилася: у 1784 р. Олександр Безбородко одержав графський титул. Герб новоспеченого графа супроводжував девіз — «labore et zelo», тобто «працею та старанністю».

Кінець 80-х рр. XVIII ст. був відзначений різким загостренням міжнародної обстановки. У 1787 р. Туреччина, вимагаючи повернення Криму під владу султана, оголосила Російській імперії війну. Через рік бойові дії проти Росії розпочала її давня суперниця на Балтиці — Швеція. Тоді як російські війська тіснили ворога на полях боїв, посильний внесок у боротьбу з супостатом на дипломатичному фронті робив Олександр Андрійович Безбородко. У 1790 р. граф брав участь у підписанні Верельського мирного договору зі Швецією, який закріпив довоєнні кордони двох держав. Тоді ж Безбородку присвоїли чин дійсного таємного радника.

Наступного року на плечі старанного сановника поклали нову відповідальну місію — укладання миру з Османською імперією. Плодом впертої дипломатичної боротьби став вигідний для Росії Ясський мирний договір 1791 р., за яким Туреччина відмовлялася від будь-яких претензій на Крим і передавала північному сусіду межиріччя Південного Бугу та Дністра. Імператриця щедро винагородила Безбородка за працю: він одержав орден Андрія Первозванного, 50000 рублів, вкриту діамантами оливкову гілку для носіння на капелюсі та 5000 селянських душ у Подільській губернії.

Лаконічну оцінку своїй дипломатичній діяльності дав сам Безбородко. Наприкінці кар’єри він говорив молодим підлеглим: «Не знаю, як буде при вас, а при нас жодна гармата в Європі без дозволу нашого вистрілити не насмілювалася».

Холостяк
із Поштамтської вулиці

Наполеглива праця на благо Російської держави віднімали в графа Безбородка багато сил і часу. Тому цілком природно, що нечисленні години дозвілля сановник намагався проводити з максимальною віддачею. Олександр Андрійович звик жити на широку ногу, мав репутацію гостинного господаря, освіченого мецената, найбільшого колекціонера полотен живопису і творів ужиткового мистецтва.

У 1783 р. процвітаючий царедворець придбав розкішний особняк на Поштамтській вулиці в Санкт-Петербурзі. Будинок Безбородка вважався одним із найбагатших у столиці, славився пишним опорядженням і чудовою картинною галереєю. Щодня там накривали стіл на сто чоловік. Сісти за нього міг будь-який дворянин, незалежно від того, одержав він від графа попереднє запрошення на трапезу чи ні. Розповідають, що один поміщик, котрий розорився, прибувши до столиці, підтримував своє існування винятково за рахунок сніданків, обідів і вечерь у Безбородка. Зрештою хлібосольний вельможа, помітивши в натовпі гостей бідно вдягнену людину, поцікавився в прислуги, хто це такий. І дізнавшись про катастрофічне матеріальне становище поміщика, надав йому необхідну фінансову допомогу.

Проте любителі безплатних страв були не єдиними відвідувачами привітного графа. У особняк на Поштамтській вулиці часто навідувалися прибульці з далеких Києва, Чернігова, Полтави та, звісно ж, Глухова. Безбородко не забував рідний край і охоче допомагав землякам. Кожному з них впливовий сановник намагався допомогти порадою, грошима або своєю протекцією, хоча часом це було й нелегко. Так, одного разу хтось із співвітчизників попросив влаштувати його диригентом в театрі, «щоб паличкою махати й по шість тисяч брати». Олександру Андрійовичу довелося довго розтлумачувати наївному прохачеві, що для одержання диригентської посади потрібно хоча б трохи розбиратися в музиці...

Продовжуючи нашу розповідь про Олександра Безбородка, не можна не згадати про два пристрасні захоплення найближчого помічника російської імператриці. Одне з них — картярська гра. Інколи Безбородко проводив за зеленим сукном цілісінькі ночі, програючи своїм партнерам астрономічні суми грошей.

Другою слабкістю катерининського вельможі були представниці прекрасної половини людства. Вибір найчарівнішої та найпривабливішої з них, очевидно, виявився не під силу могутньому придворному — Безбородко був переконаним холостяком. Зате крутив романи майже з усіма столичними актрисами. І не лише з ними. Кожного недільного вечора, захопивши з собою значну суму грошей, велелюбний царедворець відправлявся в захоплюючу подорож нічним Петербургом. До п’ятої години ранку Безбородко проводив час у приємному товаристві. Потім, поспавши години три, приймав крижаний душ і їхав із доповіддю до палацу, де миттєво перевтілювався в шанованого державного мужа.

Створювалося враження, ніби в Олександрі Андрійовичу живуть дві різні, зовсім несхожі людини — мудрий, розважливий сановник і безтурботний гульвіса, ловелас, картяр. Зовнішність Безбородка ще більше посилювала ефект «подвійної натури» — гладкий, незграбний вельможа не вельми відповідав хрестоматійному образу політика-інтелектуала. Проте, як справедливо зазначив у своїх мемуарах французький посол Сегюр, «у товстому тілі Безбородко приховував найтонший розум».

«Божий дар» Павла I

6 листопада 1796 р. померла Катерина II. На російський престол вступив її син — імператор Павло I. Багатьом вельможам із «катерининської гвардії» негайно довелося відчути на собі круту вдачу нового самодержця. Павло усунув з посад мало не всіх наближених покійної государині. А от Безбородку пощастило й цього разу. На відміну від численних колег він не лише зберіг своє становище при дворі, а й навіть зміцнив його. У чому ж була причина прихильності Павла I до Олександра Андрійовича?

З цього приводу в російському бомонді кінця XVIII століття циркулювала одна дуже невтішна для Безбородка чутка. Відомо, що Катерина II недолюблювала сина. У розмовах з особливо довіреними особами вона неодноразово висловлювала намір передати престол своєму онукові Олександру, минаючи Павла. Придворний поголос твердив, що незадовго до смерті імператриця нібито склала заповіт на користь Олександра. Цей секретний документ було передано на збереження графу Безбородку, котрого зобов’язали оприлюднити заповіт після смерті государині. Проте хитромудрий сановник довіри Катерини не виправдав. Він повідомив про царську духовну Павла й нібито навіть особисто брав участь у знищенні злощасного паперу.

У популярному анонімному творі тих років «Розмови в царстві мертвих» присутня цікава сцена зустрічі Катерини й Олександра Безбородка на тому світі. Покійна імператриця влаштовує своєму лукавому секретареві прочухан: «Ти зрадив моєму дорученню... Що мовчиш, несправедлива людино? Чим виправиш цей вчинок?» Винний царедворець падає перед Катериною на коліна та благає пробачити йому...

Слід, утім, зазначити, що розповідь про заповіт на користь Олександра Павловича й непорядний вчинок Олександра Андрійовича не підтверджений жодними документальними свідченнями. Тому залишається лише гадати, чи маємо ми справу з реальним історичним фактом чи із пустопорожньою вигадкою придворних пліткарів.

Так чи інакше, але Безбородко опинився у великому фаворі в нового імператора. «Ця людина для мене — дар Божий», — казав про нього Павло I. 5 квітня 1797 року, у день коронації Павла, Олександр Андрійович став князем, одержав 30000 десятин землі й 6000 селянських душ. А через два тижні государ видав указ про призначення Безбородка державним канцлером. Щасливий вельможа досяг вершини бюрократичної драбини Російської імперії.

Примітно, що сановник, обласканий двома монархами, не перетворився на сліпого шанувальника державних засад царської Росії. Він не міг не помічати пороків існуючої політичної системи.

У 1798 р. Безбородко підготував «Записку про впорядкування законів Російських» — план реформ, покликаний удосконалити суспільно-політичний лад імперії і тим самим уберегти країну від можливого повторення «французького сценарію» із жахами кривавого революційного терору. Ідеалом канцлера була «істинна монархія» у вигляді станового суспільства, де права й обов’язки кожного зі станів чітко визначає закон. Представники всіх станів мали засідати в Сенаті, що виконував функції законодорадчого органу. Проект Безбородка передбачав встановлення фіксованих селянських повинностей, заборону продажу кріпосних без землі й низку інших перетворень.

Проте Олександру Андрійовичу не судилося дочекатися реалізації своїх реформаторських задумів. Він помер 6 квітня 1799 року, після важкої тривалої хвороби. Частину свого величезного багатства Безбородко заповідав на благодійні цілі. На ці гроші в українських землях заснували навчальний заклад нового типу — Ніжинський ліцей, нині — педагогічний університет, один із найстаріших у нашій країні.