Йосиф vs Йосип. 60 років тому в СРСР стартувала антиюгославська кампанія

Поділитися
8 вересня 1948 року в газеті «Правда» було надруковано статтю «Куди веде націоналізм групи Тіто в Югославії»...

8 вересня 1948 року в газеті «Правда» було надруковано статтю «Куди веде націоналізм групи Тіто в Югославії». Автор, який сховався за підписом «Цека», стверджував, що «фракція Тіто» в югославській компартії стала на шлях підсобництва імперіалізму. Керівництво Югославії вперше охрестили «клікою». Поголоска приписувала авторство викривальної статті самому Йосифу Сталіну.

У скандальної публікації багата передісторія: прагнення амбітного югославського лідера проводити незалежну від Москви політику, роздратування Сталіна, попереджувальна резолюція Комінформу «Про становище в Комуністичній партії Югославії», марні спроби Кремля усунути Йосипа Броз Тіто від керівництва КПЮ... У результаті все це обернулося розгнузданою пропагандистською кампанією, спрямованою проти «кліки Тіто», і фактичним розривом радянсько-югославських відносин.

Для нас, людей ХХI століття, вже стало аксіомою, що слово — не менш грізна зброя, аніж танки, винищувачі чи реактивні системи залпового вогню «Град». Останнім часом ми дедалі частіше зіштовхуємося з масштабними інформаційними війнами. Тим більше резонів згадати знамениту антиюгославську кампанію, що стартувала в СРСР 60 років тому.

Соціалістична Югославія перетворювалася на найлютішого ворога Кремля з драматичною швидкістю. На осінь 1949 року відносини між двома країнами загострилися до межі. Не залишилися осторонь і східноєвропейські сателіти Москви. Спочатку в Угорщині, а потім і в інших державах пройшли показові судові процеси, інспіровані Кремлем. Відомі партійні діячі зізнавалися в підривній діяльності, зв’язках із маршалом Тіто і спецслужбами імперіалістичного Заходу. «Давній агент англо-американських розвідок Тіто створив шпигунську мережу в країнах народної демократії, щоб ліквідувати там соціалізм», — таке приголомшливе відкриття зробили слухняні судді. У листопаді 1949-го Комінформ ухвалив резолюцію «Югославська компартія в полоні убивць і шпигунів». Стверджувалося, що КПЮ з комуністичної перетворилася на фашистську партію, що вона слугує інтересам світового імперіалізму і тероризує власний народ.

Було важко повірити, що лише кілька років тому маршал Тіто вважався героєм, а компартія Югославії заслужила найвищу похвалу за вірність ідеалам марксизму-ленінізму. Тепер вождь югославських комуністів став найбільш огидним персонажем, якого тільки могла запропонувати населенню радянська пропаганда. Якщо Трумен і Черчілль, пентагонівські яструби та банкіри з Волл-стрит були відкритими ворогами, то маршал Тіто — осоружним зрадником, уособленням віроломства, дворушництва, ідеологічної скверни. У суспільній свідомості він мав посісти вакантне місце Троцького, що стояло пусткою з 1940 року. Сталінські піарники не шкодували сил.

Журнал «Крокодил» не пошкодував цілої обкладинки для «гадючого гнізда» Тіто
Антитітовський психоз у радянській пресі набирав обертів. Назви статей говорили самі за себе: «Югославські троцькісти — штурмовий загін імперіалізму», «Режим Тіто перетворився на фашистський режим»... На голову белградського відступника обрушився шквал шаленої лайки, від «Юди» та «ката» до «кривавого собаки». Без образливих фейлетонів і карикатур на Тіто не обходився жоден номер «Крокодила». Стараннями Кукриніксів і Єфімова було створено канонічний образ югославського вождя — огрядний маніяк у маршальському кашкеті і з закривавленою сокирою в руках.

Майстри римованого слова били ворога своєю зброєю:

«Старается Тито

И вся его свита,

Чтоб были довольны

Тузы Уолл-стрита»

Антиюгославська реприза була й у репертуарі знаменитого українського дуету Тарапунька—Штепсель. «Тарапунько, що ти сказав би, якби дізнався, що собаки з’їли Тіто?» — звертався до свого напарника Штепсель. «А я їм сказав би: приємного апетиту!» — виблискував дотепністю Тарапунька.

Для професіональних кон’юнктурників цькування маршала Тіто стало вигідною справою. Так, маловідомий письменник Орест Мальцев отримав Сталінську премію за роман-епопею «Югославська трагедія». Книжка, яка зображувала імперіалістичного лакизу Тіто в найчорніших барвах, вийшла півмільйонним накладом і витримала понад десяток видань. Лауреат купався в грошах і навіть уклав договір на екранізацію роману.

Комусь антиюгославська кампанія принесла славу та гроші, іншим коштувала кар’єри. 1952 року на Олімпіаді в Гельсінкі радянська футбольна збірна програла ненависним югославам. У результаті було розформовано уславлену команду ЦДСА, флагман радянського футболу. У кількох гравців збірної та тренера Бориса Аркадьєва забрали звання заслуженого майстра спорту. «За підрив престижу радянського спорту та радянської держави», — говорило урядове формулювання...

Будь-яка інформаційна війна — це палиця на два кінці. Пропагандистська атака може увінчатися успіхом і викликати люту ненависть до ворога. Проте занадто активний тиск здатен пробудити симпатію до об’єкта цькування, і тоді будь-які закиди на його адресу вважатимуться наклепом. Саме так наш сучасник схильний оцінювати антиюгославську кампанію в СРСР. Та не все так просто.

Звісно, звинувачення Тіто в «імперіалізмі», «фашизмі» та «троцькізмі» були цілковитою маячнею, а судові процеси над «югославськими шпигунами» — фарсом. Економічне та військове співробітництво Югославії з країнами Заходу сталінські пропагандисти роздмухували до немислимих масштабів. Повідомляли, що Тіто має запровадити страту на електричному стільці і уже виписав смертоносні меблі з Америки, що югославські війська буде відправлено до Кореї тощо.

Однак далеко не весь антитітовський піар було висмоктано з пальця. Посварившись зі Сталіним, югославський вождь не перетворився на янгола без крил. Диктаторський режим, придушення громадянських прав і свобод, розкішне життя партійних бонз, злидні простих людей — всі ці звинувачення на адресу Югославії були абсолютно справедливі. Інша річ, що зазначені «принади» можна було спостерігати в будь-якій країні радянського блоку, не кажучи вже про сам СРСР.

Не були вигадкою і репресії проти югославських комуністів, запідозрених у підтримці Кремля. Каральна машина на чолі з міністром внутрішніх справ Ранковичем працювала на повну потужність. За наказом Тіто понад 16 тисяч осіб кинули в концтабори на островах Голий Оток і Гргур.

Ідеологи антиюгославської кампанії відводили політемігрантам особливу роль. У квітні 1949-го радянське політбюро ухвалило: «Дозволити скликання в Москві на початку квітня ц.р. закритих зборів 50—60 найбільш активних югославських комуністів, на яких прийняти рішення про видання газети «За соціалістичну Югославію».

Перший номер газети сербською мовою вийшов 1 травня. Видання фінансували через Слов’янський комітет СРСР за особливим кошторисом. Організації югославських політемігрантів діяли також у Румунії, Албанії, Угорщині, Болгарії. Противники Тіто викривали «белградських наймитів імперіалізму» і пророкували швидке визволення Югославії з «фашистського ярма».

Генерал Перо Попивода (котрий здійснив зухвалу втечу на тренувальному літаку до Румунії і виїхав до Москви) і його товариші були корисні не лише як додатковий агітаційний рупор. У разі війни з Югославією емігранти допомогли б легітимізувати інтервенцію СРСР і його сателітів, представити повалення Тіто як «визволення» країни. Такий сценарій був цілком реальний. За свідченням Микити Хрущова, Сталін прямо заявляв: «Досить мені пальцем поворухнути, і Тіто більше не буде!» Протягом 1949—1952 рр. на кордонах Югославії з її прорадянськими сусідами було зафіксовано близько п’яти тисяч локальних збройних сутичок. Здавалося, грандіозна інформаційна війна от-от перейде у звичайну.

У жовтні 1951 року в США вийшов скандальний спецвипуск популярного журналу «Кольєрс». Команда відомих журналістів, політологів і літераторів дала найімовірніший сценарій Третьої світової війни, викладений у формі документального репортажу з майбутнього. За версією журналу, все почалося з замаху на Йосипа Броз Тіто і радянського вторгнення в Югославію. Двоє сталінських агентів, засланих у передовий югославський колгосп, проникли до маршала в складі селянської делегації і підірвали спеціальні гранати у вигляді сигар...

Що ж, заокеанським авторам явно бракувало фантазії. Реальні плани замаху на Тіто, розроблені МДБ 1952-го, були набагато екзотичнішими. Операцію планувалося доручити розвіднику-нелегалу Йосипу Григулевичу. Проживаючи в Римі під ім’ям костариканця Теодоро Кастро, радянський агент примудрився стати послом Коста-Рики в Італії і за сумісництвом — у Югославії. Під час особистої авдієнції у маршала Тіто Григулевич мав використати замаскований в одязі пристрій і випустити в повітря бактерії легеневої чуми. Пророблялися і запасні варіанти: застрелити Тіто з безшумного пістолета, потім випустити сльозогінний газ і в метушні сховатися; передати подарунок для югославського лідера — коштовності у спеціальній скриньці з механізмом для викиду отруйного газу.

Екстравагантний план так і не було реалізовано: після смерті Сталіна фізичне усунення Тіто зняли з порядку денного. Новоспечений генсек Хрущов вирішив помиритися з Югославією. Улітку 1955-го Микита Сергійович відвідав Белград, приніс югославському керівництву офіційні вибачення і домовився про нормалізацію міжпартійних і міждержавних відносин. Через рік маршал Тіто завітав із візитом до Москви.

Сучасник тих подій згадує: «Було задушливе московське літо, я йшов Пушкінською площею і раптом побачив якесь скупчення людей, яке пересувалося по скверу. Опинившись у юрбі солопіїв, я помітив, що загальну увагу привертають два невисокі опасисті чоловіки. Це були Микита Хрущов і Йосип Броз Тіто. Для всіх нас, тодішніх радянських людей, видовище було вражаючим. Неможливо уявити собі, щоб попередник Хрущова — Сталін — розгулював московськими вулицями. І вже тим більше в товаристві свого колишнього учня, а потім «Юди», «зрадника» Тіто...»

Югославський вождь знову став героєм-антифашистом і вірним ленінцем. Зі сторінок радянської преси як за помахом чарівної палички зникли антитітовські фейлетони і карикатури. Бестселер «Югославська трагедія» було заборонено; книжку вилучили з усіх радянських бібліотек. Організації югославських політемігрантів розпустили.

На реабілітацію демонічного маршала Тіто жваво відгукнувся народний фольклор. Казали, що югославського лідера в Москві зустрів транспарант: «Хай живе кліка Тіто!» Стверджували, що югославська сторона висунула неодмінну умову примирення з Кремлем: видати Кукриніксів для публічного суду. Невідомі дотепники складали уїдливі вірші і частівки на злобу дня:

«Дорогой товарищ Тито,

Ты теперь нам друг и брат.

Нам сказал Хрущев Никита —

Ты ни в чем не виноват!»

Цей кульбіт офіційної пропаганди справді спантеличив радянських громадян. Багатьох комуністичних вождів оголошували зрадниками і фашистами, але югославський лідер став першим «ворогом народу», котрий пережив зворотну метаморфозу. Це було вже занадто. Диявол-Тіто відігравав надзвичайно важливу роль у політичній міфології пізнього сталінізму, і по швах затріщала вся ідеологічна система. Безславний кінець антиюгославської кампанії став своєрідним прологом до сенсаційних викриттів ХХ з’їзду.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі