Олександр Герцен: підданство Мангупа

За 20 кілометрів на схід від Севастополя розкинулося мальовниче гірське плато. Немов острів, піднімається воно серед околишніх долин, оточене з трьох боків скелястими обривами. Тут розташована одна з найцікавіших історичних пам’яток України — середньовічне місто-фортеця Мангуп.

Туристи піднімаються на плато, щоб помилуватися чарівними краєвидами, які відкриваються з 250-метрової висоти, і оглянути місцеві визначні пам’ятки: залишки фортечних укріплень, княжого палацу, комплекс печерних споруд.

А для істориків Мангуп — невичерпне джерело інформації про наше минуле. Щороку тут працює археологічна експедиція Таврійського національного університету. Її керівник — відомий кримський учений, завідувач кафедри історії стародавнього світу і середніх віків ТНУ Олександр Герцен. Нинішнього року виповнюється 40 років відтоді, як він присвятив себе розкопкам середньовічного міста. Напередодні ювілею дослідник розповідає читачам «ДТ» про Мангуп, свою роботу, проблеми вітчизняної археології, а також про привидів, «індіанців» і кримінальних авторитетів...

— Олександре Германовичу, Мангуп добре відомий історикам як в Україні, так і за її межами. У чому унікальність цієї археологічної пам’ятки?

— Так, Мангуп місце дивовижне... Я працюю там уже багато років і не перестаю дивуватися. Кожен рік приносить не лише нові археологічні відкриття, а й нові емоції, котрі не опишеш сухою науковою мовою.

Фактично Мангуп сконцентрував у собі історію не лише того району Криму, в якому він розташований, а й усього півострова, і Причорномор’я в цілому, а звідси можна сміливо розширювати обрій «до самісіньких околиць» — до берегів Атлантики.

А останнього разу Мангупу довелося повоювати влітку 1942 р. — тут був розташований спостережний пост Еріха фон Манштейна, звідси він бачив штурм Севастополя.

Загалом, як писав Лермонтов, «все промелькнули перед нами, все побывали тут».

— І от 40 років тому тут з’являється Олександр Герцен. Добре пам’ятаєте ту зустріч, після якої ви більше не розлучалися з Мангупом?

— Боже ти мій, навіть страшно це чути зі сторони — сорок років... Хоча першого разу я побував на Мангупі ще раніше, в шкільні роки: ми піднімалися на плато всім класом. А 1968-го, коли я був студентом-першокурсником, відбулося друге відкриття Мангупа. Тоді тут працювала експедиція мого вчителя Євгена Веймарна. Мені доручили очолити топографічний загін, однокурсники займалися розкопками.

Звісно, то був золотий час! Це була наша молодість, наше студентське братство. І коли казати про відчуття, які нас тоді охоплювали, тут було все ж таки більше любові, аніж холодного наукового аналізу. Мангуп сприймався як рай, до цього місця вабило, що називається, серцем. Мізки, звісно, теж вмикалися, але впевнено відступали на другий план.

Потім я працював у Бахчисарайському музеї і продовжував досліджувати Мангуп самостійно. А на початку
70-х мене запросили на роботу в Сімфе­ропольський університет, і вже 1973-го вдалося привезти на Мангуп студентів для проходження археологічної практики. Ще через три роки я став начальником мангупської експедиції, відтоді й перебуваю в цьому статусі.

— Чи багато таємниць відкрив вам Мангуп за ці роки?

— Тієї романтичної пори, коли я досліджував пам’ятку самотужки, мені пощастило виявити головну лінію оборони міста. Це відкриття, яким я по-справжньому пишаюся, зробило Мангуп найбільшою фортецею середньовічного Криму.

Про конкретні археологічні знахідки мені говорити важко — адже до них ставишся як до дітей, нелюбимих немає. Усе здається важливим: і кераміка, і монети, і прикраси, і написи... І, звісно, багаторічні розкопки дозволили багато в чому по-новому глянути на історію Мангупа. Досить сказати, що в результаті наших досліджень він «постарів» відразу на кілька століть.

— Ви ведете розкопки на Мангупі щороку, винятком не стали навіть найважчі для української науки часи. На чому тримається експедиція — ентузіазм рядових учасників, фінансова підтримка держави?

— Не можна сказати, щоб ми були розпещені державною турботою, хоча порівняно з руїною початку 90-х багато що змінилося на краще.

Втім, навіть у найважчі роки ми не почувалися робінзонами, викинутими на мангупський острів. Ні, завжди вдавалася отримувати невеличкі кошти з різних джерел, ці надходження акумулювалися й дозволяли учасникам експедиції уникнути голодних непритомностей.

Фінансову допомогу нам надають Республіканський комітет із охорони культурної спадщини АРК, Бахчисарайський заповідник. Здебільшого ці гроші йдуть на закупівлю продуктів. А матеріальну базу поповнюємо за рахунок разових внесків. Наприклад, цифровою технікою, відеокамерами нас забезпечили німецькі колеги. Останнім часом з’явилися і приватні пожертвування. Був випадок, коли нам допоміг кримський бізнесмен, який колись давно, наприкінці 1970-х, побував на Мангупі студентом-практикантом. Він усе запам’ятав і сам запропонував нам допомогу, яку ми з вдячністю прийняли.

— Здається, ми плавно перейшли до ентузіазму?

Загалом дуже багато чудових людей, без яких нашу роботу просто неможливо уявити. Самотужки на Мангупі нічого не зробиш, і на себе все не візьмеш — він потребує здорового, цивілізованого колективізму.

— Мабуть, за багато років сформувалася особлива субкультура експедиції: якісь звичаї, традиції, фольклор?

— Розумієте, часи змінюються, люди змінюються разом із ними. Студенти стали іншими, вони тепер більш індивідуалістичні, й багато традицій, що здавалися вічними, зникли. Немає більше посиденьок біля вогнища, майже не чутно гітар... Та все ж один звичай зберігається і підтримується — посвята студентів в археологи наприкінці практики.

Це театралізована вистава, до неї готуються заздалегідь, зазвичай вибирають об’єкт, на якому ведуть найактивніші розкопки. У нас є традиційний набір ряджених — Князь, Княгиня, Єпископ, Кат, Стражники, Посли. При світлі смолоскипів розігруються сцени з життя експедиції, перенесені в Середньовіччя, у часи князівства Феодоро. Далі розпочинається церемонія вступу студентів у підданство Мангупа. Їх приводять по одному, допитують, декого за якісь провини умовно страчують... Словом, це цілий ланцюжок ритуалів.

Мені казали, що чимало людей спеціально приїжджають на Мангуп задля посвяти. Все ж таки бажання стати учасниками театралізованого дійства закладене дуже глибоко в нашій свідомості. І навіть маститі науковці із задоволенням беруть участь у цих виставах.

— Численні туристи, які штурмують плато, люблять розповідати про тутешній привид — мангупського хлопчика...

— Цю історію придумав у 1982 році майстер одного з севастопольських ПТУ — наш студент-заочник і великий ентузіаст Мангупа. Він привіз до нас в експедицію своїх учнів. Звичайно, це був не пансіон шляхетних дівчат, а вершки з дна севастопольського молодіжного соціуму. Та молодь хороша, жвава. Щоб зацікавити цих бешкетників нашою роботою, їхній керівник склав легенду про привида.

Сюжет був такий: напередодні турецького вторгнення в 1475 р. тут жив хлопчик. Його рідні захищали місто від ворога та загинули, коли турки прорвали оборону (всі подробиці були вміло прив’язані до наших археологічних відкриттів). Сам хлопчик, рятуючись від яничарів, дістався краю мису. Далі бігти було нікуди: з усіх боків провалля. Турки кинулися до нього, щоб схопити, та раптом скеля розступилася, поглинула хлопчика і знову стулилася. І нині в тихі місячні ночі можна почути дитячий плач і побачити серед дерев білу фігурку: то хлопчик блукає Мангупом і кличе своїх рідних...

З’явившись на початку 80-х, цей сюжет став жити окремим самостійним життям, помалу видозмінюючись. І ми з подивом дізнаємося від заїжджих туристів нові подробиці про мангупського хлопчика. Отак і народжуються легенди!

— Реальність теж може піднести чимало сюрпризів. Траплялися неординарні ситуації?

— Звичайно, всяке бувало. Скажімо, епізод, що відбувся на початку дев’яностих. Мене тимчасово не було на Мангупі — їздив вибивати гроші, продукти для підтримки експедиції. Повертаюся і дізнаюся, що тут сталася НП: на власному вертольоті прилітав якийсь тип із супровідниками. Почали бешкетувати, чіплятися до учасників експедиції, вчинили стрілянину... І обіцяли ще повернутися.

І справді: незабаром на плато приземляється шикарний італійський вертоліт, із нього виходить міцний чолов’яга у супроводі охоронця з бичачим поглядом. Відрекомендовується — «Женя». Як з’ясувалося пізніше, це був Євген Поданєв, один із найвідоміших кримінальних авторитетів Криму, фактичний хазяїн Севастополя.

Я з ним чемно привітався, відвів убік й змалював ситуацію: так, мовляв, і так, тут улаштували пальбу, про це напевно стане відомо, в експедиції будуть неприємності, із нас перших запитають. Він махає руками — та працюйте спокійно, ніхто вам нічого не зробить. Зневажливо відгукнувся про владу, розповів, що з цими місцями пов’язана його молодість, і пообіцяв підтримати експедицію.

Підтримав він нас досить своєрідно: привіз ящик шампанського, ящик снікерсів (за тих часів — недоступні ласощі!) і подарував чудове червонолаковане блюдо, наповнене рідкісними орлиноголовими пряжками, срібними браслетами, застібками-фібулами. Очевидно, до нього потрапляли речі з розграбованих могильників. Якщо судити за іноземними аукціонними каталогами, все це коштувало близько 50 тис. дол. Ці речі нині в музеї, побували на виставках у Франції, в Італії, у Німеччині. А Поданєва незабаром застрелили на поминках іншого кримінального авторитета. Отака незвична історія.

— До питання про непроханих гостей. Ваші колеги люблять згадувати недобрим словом так званих чорних археологів...

— Я не можу не вимовити філіппіку на адресу цього слово­сполучення. Чомусь немає чорних математиків, чорних фізиків, чорних геологів, але є чорні археологи. За що така кривда? Адже до археології ця діяльність не має жодного стосунку. Археологія — це наука зі своїми особливими методами, із своєю філософією, і кожна знахідка для нас є насамперед джерелом інформації. На жаль, багато хто бачить у нашій роботі тільки зовнішній бік — пошук цінних з історичного і матеріального погляду речей. На археологів дивляться з підозрою — а куди все це подінеться, а чи не збагачуємося ми за рахунок наших знахідок? Якось один університетський колега відрекомендував мене своїм знайомим: «Це Олександр Герцен, археолог». — «А, чорний археолог?» У громадській свідомості археологія стала асоціюватися з чорнуватістю... І мені дуже неприємно, коли я чую словосполучення «чорні археологи».

— Ну гаразд, оперуватимемо неполіткоректним терміном «грабіжники». Наскільки гостро стоїть проблема, чи є якісь позитивні зрушення?

— Проблема грабіжництва стояла, стоїть і нікуди не дінеться — з огляду на те, як ставиться до цього явища держава. Нам добре відомо, що багато чиновників різних рівнів захоплюються збиранням старожитностей, і колекційний матеріал надходить до них із кримінальних кіл. Звичайно, все це карається, проте в нас багато законів не виконуються.

Щоправда, останнім часом начебто намітилося певне зрушення: компетентні органи розвинули активність, збирають інформацію... Проте грабіжництво вже досягло грандіозних масштабів, у нього втягнені сотні, навіть тисячі людей, вони відмінно екіпіровані, у них новітні потужні металошукачі, які нам просто не по кишені.

На жаль, Мангуп і його околиці теж перебувають у полі зору цієї публіки.

І фактично єдиний ефективний спосіб боротьби з грабіжниками — це розкопки. Що довше ми протримаємося на Мангупі, то менше постраждають його пам’ятки від грабіжництва. Найчастіше нам залишається дослідувати те, що залишили нам наші попередники — джентльмени удачі. Тут ми плетемося в них у хвості. Та, зрештою, ми добуваємо найцінніше, що дає археологія — не речі, а об’єктивну інформацію про наше минуле.

— Відомо, що Мангуп приваблює не тільки мисливців за археологічними цінностями, а й публіку ще більш екстравагантну.

— На жаль, так. Розпочалося все наприкінці 1980-х — із екстрасенсів. Вони тут буквально роїлися, розповідали нам, що на Мангупі якійсь незакритий пуп Землі, канал прямого зв’язку з космосом, стояли заряджалися. Потім раптом схлинули — певне, досить підживилися енергією. Якийсь час до нас великими партіями приводили вагітних дам, народити в мангупській воді.

А з 90-х років розпочалося освоєння Мангупа неформалами — так званими індіанцями. Прикриваючись гаслами відходу від цивілізації, вони жили на плато цілий рік. На жаль, наші ЗМІ заходилися на всі лади їх вихваляти і рекламувати: «індіанців» показували в новинах, у них брали інтерв’ю. Однак, по суті, йшлося про справжній бомжатник. Так, серед цих «індіанців» зустрічалися люди з духовними запитами, але там був і відвертий кримінал, і наркотики, і пиятики, і кошмарна антисанітарія. Що вони після себе залишали!

В останні роки вдалося відтіснити цю публіку на далекі ділянки, але проблема однаково існує. Адже Мангуп — не тільки археологічна пам’ятка, а й також дивовижний природний заповідник. А вони там палять вогнища. Пожежі потім доводиться гасити нам. Вивозити трупи — теж. Щороку Мангуп забирає два-три життя. Гинуть, зриваються в провалля ті, хто порушує режим — наприклад, ночує в печерах у нетверезому вигляді. Отже, в нас щодо цього великі претензії до українських ЗМІ, які оточили бомжів романтичним ореолом.

— В останні роки багато археологічних пам’яток на території України зіштовхнулися з активним розвитком турбізнесу. Наплив туристів вас не турбує?

— Та ні, саме з турбізнесом у нас добрі відносини. Екскурсанти приходять на Мангуп організованими групами, на нічліг не залишаються. Ми їм тут усе показуємо і розповідаємо, вони з великим інтересом нас слухають. Тобто виникає можливість відновити активну просвітительську роботу, що перервалася на початку дев’яностих років.

Якщо ж говорити ширше, то, звичайно, турбізнес експлуатує історичні пам’ятки та певною мірою сприяє їхньому зношенню. Тому дуже важливо налагодити з цими комерційними організаціями цивілізовані фінансові відносини. Адже туристичний бізнес зацікавлений у тому, щоб наші історико-культурні пам’ятки утримувалися в порядку, щоб вони мали привабливий вигляд. Усе це потребує грошей, і бізнесмени теж мають внести свою лепту, взяти участь у фінансуванні. Та це проблема не тільки Мангупа чи Криму — її потрібно розв’язувати в масштабах усієї країни.