Politique potentielle і демократична Кампучія

11 квiтня, 2008, 13:17 Роздрукувати Bипуск № 14, 11 квiтня-18 квiтня 2008р.
Відправити
Відправити

Десять років тому померла людина, чиє ім’я ще за життя асоціювалося зі смертю. Історія небайдужа до катів...

Десять років тому померла людина, чиє ім’я ще за життя асоціювалося зі смертю. Історія небайдужа до катів. Хто пам’ятає прізвища політиків, які в 1970-х роках очолювали уряди Голландії чи Швейцарії? Зате державного діяча, котрий чотири роки керував Камбоджею, знає кожний. Щоб увійти в аннали історії, товаришеві Пол Поту достатньо було знищити чверть населення рідної країни. Втім, сам він вважав себе не жорстоким катом, а борцем за народне щастя...

Уся історія Пол Пота і режиму червоних кхмерів сповнена надзвичайних парадоксів.

Важко повірити, але ініціатор жахливої різанини був аж ніяк не дикуном із джунглів, а тонким інтелігентом, котрий здобув освіту в Парижі. Саме там Салот Сар долучився до комуністичного руху, захопився ідеями Маркса, Леніна, Сталіна, Мао. В особистому спілкуванні — м’яка, культурна, мила людина; поціновувач французької поезії, сам писав вірші. Навіть псевдонім Пол Пот, згодом уподобаний вождем камбоджійської компартії, був скороченням від французького politique potentielle («могутній політик»). Однак у полпотівській Камбоджі знання іноземних мов каралося смертю.

Інтелектуалами були й соратники Пол Пота, які навчалися разом із ним у Парижі. Ідеолог режиму Кхієу Самфан у 1959 році захистив у Сорбонні докторську дисертацію на тему «Економіка Камбоджі та її проблеми у зв’язку з індустріалізацією». Фактично в цій науковій праці викладено майбутню програму червоних кхмерів. Прогресивним французьким професорам дисертація сподобалася, ніхто не завважив у ній антигуманних тенденцій.

Ліворадикальна доктрина Пол Пота та його соратників і справді була достатньо стрункою. Селяни — кістяк камбоджійського суспільства — животіють у злиднях. Чим викликане руйнування кхмерського села? Очевид­но, що винні у всьому ринкові відносини, індустріалізація та урбанізація — породження фатального впливу імперіалістичного Заходу. Місто — головне джерело нерівності та експлуатації. Немов величезна помпа, викачує воно зі злиденного села життєві сили. Вихід один: створення безкласового аграрного суспільства. Усім камбоджійцям слід перебратися в село й колективно працювати на полях, вирощуючи рис — основу національної економіки. Одне слово — безхмарна комуністична ідилія.

Утопія, яка так приваблювала паризьких ліваків у 1950-ті, видалася дуже привабливою й у Камбоджі на початку 1970-х. Кровопролитна громадянська війна, проамериканський режим генерала Лон Нола, що буквально потонув у беззаконні та корупції, масовані бомбардування Камбоджі авіацією США... На маленьку країну скинули стільки ж тонн вибухівки, скільки на Німеччину в 1944—1945 рр., — кхмери гинули десятками тисяч. Міста, які перебували під контролем Лон Нола, не піддавали бомбардуванням, і городян ненавиділи як американських поплічників. Знедолені селяни охоче приєднувалися до партизанів Пол Пота. В армії червоних кхмерів було багато підлітків 12—15 років, які не знали нічого, крім насильства й смерті. Ідеальні бійці для вождя, котрий замислив написати історію Камбоджі з чистого аркуша!

Переломний момент настав 17 квітня 1975 року, коли загони червоних кхмерів увійшли до столиці країни Пномпеню. Московські «Известия» раділи: «Патріоти Камбоджі борються за принципи миру, демократії, неприєднання, надання права кожному громадянинові посісти належне місце в суспільно-політичному житті країни».

Та невдовзі від держави, перейменованої на Демократич­-
ну (!) Кампучію, поспішили відхреститися і СРСР, і країни соцтабору. Надто вже послідовно там почали впроваджувати в життя ідеї соціальної рівності та класової боротьби. Рolitique Рotentielle стверджував: Кампучія доведе всьому світові, що повного комунізму можна досягти одразу, без перехідних етапів! Трохи більше ніж за рік червоні кхмери справді ліквідували приватну власність і товарну економіку, заодно зруйнувавши країну.

Соціальній рівності заважало геть усе: торгівля і гроші, промислове устаткування і поштовий зв’язок, університети і релігія, бібліотеки і кінотеатри, свята і спорт, суди і храми, автомобілі і побутова електроніка. І, звичайно, побудові нового, справедливого суспільства заважали представники експлуататорських класів. Торговці, заможні селяни, чиновники, військові, ченці, учителі, лікарі, інженери, студенти й інші «класові вороги» підлягали ліквідації. Одних просто вбивали, інших депортували в село, де вони гинули від непосильної пра­ці, голоду, хвороб. Вважають, що жертвами Пол Пота стали май­же два мільйони людей — чверть усього населення країни. Переважну більшість загиблих ста­новили городяни. Було знище­но понад 90% лікарів, 80% викла­дачів шкіл і університетів. Із 11000 студентів вижило лише 400.

Парадокс, але в 1975-му жителі Пномпеня не сприйняли прихід червоних кхмерів як трагедію. І коли почалося примусове виселення людей з міст, ініціативу нової влади вважали не катастрофою, а суворою необхідністю. Люди вірили, що треба лише трохи перетерпіти. Багатовікові традиції смиренності й покори в буддистській країні зіграли на руку Пол Поту. Він міг би керувати Камбоджею багато років, якби не вплутався у конфлікт із В’єтнамом. Лише в’єтнамське військове вторгнення в 1979 році покінчило із владою червоних кхмерів.

/img/st_img/2008/693/22-2-.jpg
/img/st_img/2008/693/22-2-.jpg
Жертви червоних кхмерів
Не все просто і з правовою оцінкою полпотівських злочинів. Різанину в Камбоджі в 1975—1979 рр. прийнято вважати геноцидом. Багато дослідників визнають: з формально-юридичного погляду жахливий терор Пол Пота геноцидом не є. Відповідно до конвенції ООН від 1948 року, геноцид — це цілеспрямоване знищення людей за національною, расовою або релігійною ознакою. А в Демо­кратичній Кампучії ніхто не вмирав тільки через те, що був кхмером. Як правило, своїх жертв полпотівці знищували за соціально-класовою ознакою. Як же оцінити ці злочини?

Формулювання «геноцид власного народу» було запропоноване в 1979-му радянською і в’єтнамською пропагандою. СРСР і його союзники бажали якось затушувати той неприємний факт, що товариш Пол Пот був фанатичним комуністом, і різанина в Камбоджі стала породженням класової доктрини. Пол Пота постаралися виставити біснуватим фюрером, вирядивши в нацистський мундир, аби зберегти мундир комуністичний незаплямованим. Кубинська преса «розкрила» цілу змову: мовляв, за таємною домовленістю з Пекіном Пол Пот спеціально очищав країну від кхмерів, щоб потім заселити її китайцями й перетворити на провінцію КНР. Абсурд: якщо в Демократичній Кампучії хто й потерпав у першу чергу, то це представники етнічних меншин — китайці та в’єтнамці. Пол Пот був запеклим кхмерським шовіністом.

Але формулювання «геноцид у Камбоджі», запропоноване комуністичною пропагандою, припало до душі світовому співтовариству. У масовій свідомості юридичний термін «геноцид» пов’язується із злочинами проти людяності. А такі злочини, безперечно, мали місце в Демократич­ній Кампучії.

На жаль, коли в далекому 1948-му ООН ухвалювала конвенцію про геноцид, на вимогу СРСР з документа прибрали пункт про знищення соціальних груп. Як наслідок — урізана конвенція стала фактично непридатною для правової оцінки злочинів, скоєних марксистськими режимами. Деякі дослідники робили спроби запровадити терміни «соціоцид» і «поліцид», але вони не прижилися й не набули юридичного наповнення. І щоб засудити страти медиків і вчителів у полпотівській Камбоджі, ми змушені використовувати звичне визначення «геноцид», наражаючись на неминучі правові колізії...

Заслуговує на увагу доля червоних кхмерів після 1979 року. Тут теж достатньо маловідомих сторінок, які сьогодні вигідно забути всім: надто часто політична доцільність брала гору над гуманізмом і справедливістю. Будучи відстороненими від влади, полпотівці пішли в джунглі й продовжували збройну боротьбу понад 20 років. Але настільки тривалу партизанську війну неможливо вести без підтримки місцевого населення — пригадаймо багаторічну боротьбу УПА.

Червоних кхмерів справді підтримували, злочинному режиму симпатизували! Ідеї тотальної зрівнялівки та войовничого антиурбанізму, запропоновані Пол Потом, були затребувані значною частиною знедоленого камбоджійського селянства. Дуже багатьох улаштовувало, що міські «нероби», які тягли соки з нужденного села, мусять працювати до виснаження й умирати з голоду, що нікчемним «експлуататорам» та «американським поплічникам» розбивають голови мотиками. Мабуть, це один з найстрашніших моментів камбоджійської трагедії, яку сьогодні зручно ховати за обтічним формулюванням «геноцид власного народу».

Упродовж 1980-х років червоні кхмери залишалися най­впливовішим військово-політичним угрупованням Камбоджі. Офіційний уряд із поміркованих комуністів тримався виключно на в’єтнамських багнетах. Опора нового режиму на в’єтнамську армію приносила червоним кхмерам додаткові симпатії населення — Пол Пот успішно позиціонував себе як борця з іноземними окупантами та їхніми маріонетками.

У цей період Пол Пота несподівано полюбили Сполучені Штати. Логіка холодної війни змушувала США допомагати повстанцям, які боролися «за визволення Камбоджі від в’єтнамської окупації». Хоча новий камбоджійський режим був незрівнянно м’якшим порівняно із часами червоних кхмерів. Останніх величали «борцями з комуністичною диктатурою». В американській пресі можна було надибати й дуже компліментарну характеристику самого Пол Пота: «харизматичний лідер кривавої, але успішної селянської революції з істотним масштабом народної підтримки».

На союз із червоними кхмерами пішли їхні колишні вороги-монархісти: так було утворено «коаліційний уряд», який представляв Камбоджу на Заході. І місце країни в ООН теж до 1991 року залишалося за злочинними полпотівцями. А коли на зміну холодній війні прийшла доба мирних конференцій, червоні кхмери виступили в амплуа переговірників. Заради національного примирення в Камбоджі їм охоче прощали старі гріхи.

Лише в середині 1990-х рух червоних кхмерів пішов на спад. Дедалі більше рядових бійців і командирів вважали за краще дезертирувати, отримавши від влади гарантії безпеки. Постарілий Пол Пот спробував було відновити дисципліну з допомогою репресій, але був відсторонений від керівництва й поміщений соратниками під домашній арешт. Хворий, немічний старий помер 15 квітня 1998 року в джунглях на кордоні з Таїландом. Червоні кхмери стверджували, що від серцевого нападу вві сні. Тіло диктатора спалили.

Через десятиліття після смерті Пол Пота його соратники, нарешті, стали чужими на святі політичної доцільності. Восени 2007-го Кхієу Самфана, Ієнга Сарі та інших лідерів червоних кхмерів було заарештовано. Невдовзі вони мають постати перед трибуналом за злочини проти людяності.

Яку лінію захисту оберуть на суді ці сиві чоловіки? Що скажуть на своє виправдання? Можливо, процитують нині покійного товариша Пол Пота: «Я здійснював класову боротьбу, а не вбивства. Ви ж самі бачите мене, хіба я схожий на жорстоку людину?.. Ми були першопрохідцями азіатського соціалізму, тому припускалися помилок. Ми були мов недосвідчені діти...».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК