Як батько і син знайшли одне одного, а країна їх втратила. Історія родини з Попасної

26 червня, 2022, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Заручники судової реформи

Як батько і син знайшли одне одного, а країна їх втратила. Історія родини з Попасної
© Фото, надане автором

Олег Дворнік — із Київської області. Мати його сина Тимофія — з Попасної. Вони не були розписані. У вересні 2019 року, коли сину виповнився рік і місяць, його мама, військовослужбовиця, загинула на фронті. Майже два роки Тимофій перебував у дитбудинку. Більш як два роки його батько не міг отримати рішення суду щодо встановлення батьківства, щоб забрати дитину в родину. Судову справу неодноразово відкладали на невизначений термін. Навіть відвідувати хлопчика в дитбудинку Олег безперешкодно зміг лише через рік, завдяки «СОС Дитячі містечка — Україна».

Забрати сина додому батькові вдалося лише напередодні війни, 23 лютого 2022 року... Зараз родина в безпеці, у Фінляндії. Та чи повернеться в Україну?

Читайте також: Діти: три першочергові кроки у повоєнний час

«Із мамою дитини ми не були розписані, — розповідає Олег Дворнік. — Навіть у цивільному шлюбі не жили — то помиримося, то посваримося. Наш син мешкав із бабусею в Попасній. Сам я з Київської області, де й працював. Дитині допомагав, приїжджав час від часу до Попасної поспілкуватися».

Тимофій з мамою
Тимофій з мамою

Коли загинула мама Тимофія, треба було вирішувати, що робити з хлопчиком. У жовтні 2019 року Олег подав до Попаснянського районного суду заяву на встановлення батьківства. Питання було спірне — бабуся дуже хотіла забрати онука до себе, але через певні проблеми їй відмовили. Дитину влаштували до прабабусі під тимчасове опікунство.

«Про долю поданої до суду заяви я не переживав, повернувся додому в Київську область, — каже Олег. — Але чекати довелося довго. Мені пояснювали, що суддя завантажена, «відморожувалися». Я не отримав жодної повістки, просив тестя, щоб він навідувався до суду. Згодом мені сказали, що потрібно зробити тест на ДНК і, якщо він підтвердить батьківство, мені дозволять забрати сина. Я був упевнений: дитина — моя».

Тим часом прабабуся передала Тимофія до Луганського обласного будинку дитини №2 міста Сєвєродонецька, не узгодивши це ні з ким. Хлопчика забрали туди з лікарні в Попасній, де він перебував близько двох тижнів.

У дитбудинку
У дитбудинку

У документах на тест ДНК треба було вказати, де перебуває дитина, хто її доставить на тест до Харкова, де знаходиться найближча клініка, яка робить такі тести.

«Я ж думав, що син у прабабусі! — згадує Олег. — А коли дізнався, що ні, то, гадав, Попаснянський орган опіки та піклування зреагує на це «автоматом» — повідомлять судді, бо саме вони спрямовували дитину до Сєвєродонецька.

Цього ніхто не зробив. Я приїхав до Попасної, узяв документи, поїхав до Харкова. Пробув там цілий день — дитина не з’явилася. Почав бити на сполох: «Що сталося?»

Потім знову було затишшя. А потім мені сказали, що «суддя подала у відставку — чекаємо на нового суддю». Чекали довго, ніхто мені нічого не повідомляв».

Приблизно за рік до початку повномасштабної війни Олег переїхав жити до Попасної, щоб мати змогу бачитись із сином. Турбувати суд стало значно легше — чоловік навідувався туди мало не щодня. Влаштувався на роботу електрогазозварником. Жив у цивільному шлюбі з молодою жінкою з п’ятирічною дитиною. «Ми були добре влаштовані, — розповідав Олег. — Збирали кошти, щоб купити власний будинок. І чекали в сім’ю мого сина».

Біологічний і прийомний
Біологічний і прийомний

Через два роки з моменту подання заяви про встановлення батьківства ДНК-тест призначили повторно.

«Я сам привіз дитину до Харкова. У нас узяли аналізи. Сказали чекати на результат 30 днів.

Минуло більш як місяць — ніхто нічого не повідомляє. Я напряму зв’язався з клінікою й дізнався: між Попаснянським районним судом і Харківським науково-дослідним центром не налагоджено спецзв’язок, за яким до суду автоматично відправляються документи, рішення, результати ДНК-тесту тощо у будь-яких справах — і цивільних, і кримінальних.

Тому я мав піти до Попаснянського суду, а суддя мала підписати доручення на призначення людини, яка поїде до харківської клініки, щоб забрати цей пакет документів про рішення ДНК-тесту. Прийшов, але на охороні сказали, що суддя звільнилась, і жодні справи не розглядаються до призначення нового судді».

Із жовтня 2021 року Олег чекав на нового суддю. Справа знов відкладалася на невизначений термін: «СОС Дитячі містечка — Україна» допомогли мені з тим, щоб упродовж останнього року я мав змогу відвідувати сина в дитячому будинку. Але однаково — дитина росла без батька, і мені це не подобалось. А справа затягувалася, ніби хтось навмисно це робив. У затримці був винен суд. Жодних інших перешкод, аби я міг забрати дитину з дитбудинку, не було».

Жодної можливості взяти дитину під опіку, щоб вона не перебувала в інституції, в Олега не було. Без результатів ДНК-тесту орган опіки та піклування не мав підстав віддавати йому дитину.

Олег став заручником судової реформи. Коли його адвокат починав працювати над справою, внаслідок територіально-адміністративної реформи вже утворився Сєвєродонецький район, але суди продовжували існування згідно зі старим розподілом. На те, щоб погодити судову реформу з територіальною, кошти в держбюджеті запланували лише на 2023 рік. До складу Сєвєродонецького районного суду Попаснянський суд мав входити як відділення.

Без суддів залишився не тільки Попаснянський суд. Напередодні війни правосуддя не здійснювалось у понад 20 містах та районах України. Призначення суддів було проблемою №1 через неупорядковане судове законодавство.

На думку адвоката Олега, вирішити це питання на державному рівні можна було досить швидко. Потрібно було в перехідні положення ЦПК України внести тимчасове положення про те, що якщо в якійсь територіальній одиниці не залишилося жодного судді й немає кому здійснювати правосуддя, то, за клопотанням сторони, справу може бути передано до найближчого суду за територіальністю через апеляційний суд, як це робиться щодо кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення.

«У двадцятих числах лютого прийшов результат тесту ДНК. Служба у справах дітей упевнилася, що я батько на 100%. І сама запропонувала оформити тимчасове опікунство над дитиною, поки не знайдеться суддя в місті, — згадує Олег. — Не зволікаючи, ми швидко оформили всі документи. Я привіз сина додому 23 лютого. А наступного ранку почалася повномасштабна війна.

Читайте також: Усиновлення під час війни: чому процедура фактично призупинена

Я планував наше життя в Попасній. Нікуди не збирався їхати. Не думав, що аж таке буде. Місто знищили повністю.

Місяць ми прожили під обстрілами в погребі. Коли на нашій вулиці не залишилося неушкодженим жодного будинку, ми перебігли в бомбосховище будинку культури. Там пробули п’ять днів, потім евакуаційним автобусом виїхали до Бахмута. Звідти — до Польщі, а потім — до Фінляндії. Я — опікун над дитиною і неодружений. Такі категорії людей випускають за кордон».

Хто допомагав? «Ніхто, — каже чоловік. — Їхали власним ходом. Є люди, які возять до кордону, за великі гроші. Перетнули кордон Польщі. Думали залишитися на деякий час. Але нічого цікавого для нас не було. Там були волонтери з різних країн, які пропонували розміщення. Ми пішли до фінів. Так і потрапили до Фінляндії. Зараз у нас усе гаразд. Нам дали двокімнатну квартирку. Я влаштувався на роботу. Люди привітні, приємні, намагаються допомогти».

Переправа через Фінський залив
Переправа через Фінський залив

На питання, чи думав над тим, що робитиме далі, Олег відповідає: «Ще не знаю. Хотілося б залишитися тут. Повертатися нема куди, ми все втратили.

Рік перед війною я дуже тяжко працював, відбудував будинок. Ми його облаштували. Буквально напередодні останньою зробили кухню... Тепер повертатися нема куди. А їхати назад і починати все спочатку, чесно кажучи, вже нецікаво».

Чи підтримують родину якісь українські організації? «Та ні, — каже Олег. — Приблизно місяць тому зі мною зв’язалася керівниця служби у справах дітей Попаснянського району й запитала, де я знаходжусь. І все. Більше зі мною ніхто не зв’язувався. Та й у принципі мені нічим допомагати не потрібно. Я нічого не потребую».

***

Знов лунає повітряна тривога. Знову на українські міста летять російські ракети. Й у скронях пульсує: «Я хочу додому»...

Ми — вдома. Просто дім перестав бути безпечним місцем...

Війна колись закінчиться. Безпека відновиться. Та чи запрацюють належним чином суди? Чи стануть державні інституції більш дружніми до великих і маленьких українців? Можливо, тоді вони повертатимуться?..

«Дитині потрібна родина» — спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які після початку повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України та за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини та підтримки сім’ї в Україні після перемоги.

Цей матеріал публікується в межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» у формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини та підтримки сім’ї».

Related video

Архів матеріалів медіакампанії «Дитині потрібна родина» тут.

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК