Хочете знати про маркетинг — читайте Арістотеля

Михайло Винницький - директор Докторської школи НаУКМА, PhD, керівник докторської програми «Соціальні трансформації», викладача kmbs, котрий народився в Канаді й здобув там бакалаврську освіту з історії та філософії. Магістерський і докторський ступені захистив у Кембриджському університеті. Його магістерська робота пов’язана з політологією та аспектами соціології, а дисертація - з економічною соціологією. Одружений, має чотирьох дітей. Захоплюється гірськолижним спортом, має права пілота малої авіації.

- Ви народилися в Канаді й здобули там бакалаврську освіту. Яка основна відмінність між освітою в Україні та Канаді?

- Перше, що зауважу, я отримував бакалаврську освіту двадцять років тому, тож маємо робити поправку на часові відмінності. Перша істотна відмінність - освіта в Канаді платна. Відповідно, студенти, котрі вже з першого року мусять платити за навчання, можливо, трішечки більше цінують освіту, бо самі на неї заробляють. Різниця в тому, що вони можуть заробити на освіту, працюючи під час канікул, вечорами тощо. Друга відмінність - студенти в Канаді дорослі вже у вісімнадцять років. Якось так сталося, що в Європі загалом (не лише в Україні) людина у вісімнадцять лише формально доросла, бо реально суспільство вважає, що ми дорослі приблизно з 21-22 років. Закінчуєш навчальний заклад - і тільки тоді починається доросле життя. В Канаді й Америці доросле життя починається з 18-ти, після закінчення школи. Якщо хочеш навчатися в університеті, по-перше, - плати, по-друге, - дуже часто мусиш жити не вдома. Загалом атмосфера гуртожитку зовсім інша, ніж в Україні, де є комендант, котрий дбає й про виховання студентів. У Канаді не так. Якщо є адміністрація гуртожитку, то це студенти, котрі домовляються між собою. У вісімнадцять років студенти вже створюють власний бізнес.

- Як ви потрапили до Кембриджського університету?

- У нашій сім’ї було зрозуміло, що після бакалаврату мушу йти на «магістерку». Але я не пішов туди відразу після бакалаврату, який, до речі, ледве закінчив. На той час мене вже цікавив бізнес, зовсім інші речі. Вважаю, що філософія - дуже хороша база для бізнесу. Дуже хороша. Особливо, якщо людина планує працювати в маркетингу чи у сфері продажу, хоча в Україні переважно думають, що базою є соціологія. А як на мене, філософія - краща база, ніж будь-яка інша. Маркетинг - це чиста епістемологія. І якщо ви хочете щось знати про маркетинг - читайте Арістотеля. Філіп Котлер просто трішечки «переграв» Арістотеля й осучаснив його. Після чотирьох років у бізнесі я розумів, що хочу змінити профіль, що це вже не буде історія й філософія, що залишусь у соціальних науках. Хотілося чогось більше націленого на Східну Європу, мене цікавив рух у бік України. За чотири роки я заробив достатньо, щоб оплатити будь-яку «магістерку» в світі. Я не хотів іти на MBA, бо дуже скептично ставлюся до MBA взагалі. В Кембриджі була програма, націлена на так звані модерні суспільства, де були соціологія, політологія, трохи соціальної психології. Крім того, у програмі був задіяний відомий викладач і науковець Девід Лейн, котрий мав п’ятнадцять чи шістнадцять книжок про Радянський Союз. Я дуже хотів до нього потрапити. Подавав документи до багатьох інших університетів, але коли відповіли з Кембриджа, вирішив, що мені - саме туди. Пізніше, після «магістерки», на два роки повернувся в бізнес. Коли закінчив «магістерку» з досить непоганими оцінками, мені запропонували в Кембриджі стипендію. Також був варіант навчатися в Америці, там мені давали навіть кращу стипендію, але на той час я вже познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона зі Штатів поверталася в Україну. Я зрозумів, що зі Штатів летіти в Україну трохи далі, ніж з Англії, тому рішення прийняв зі зрозумілих причин.

- Чи правда, що вашого Кембриджського диплома в Україні не визнають?

- Офіційно - ні, в Могилянці - так. Є надія, що до кінця року буде ухвалено новий Закон «Про вищу освіту». В усіх запропонованих його проектах передбачено, що нострифікація (процедура визнання іноземних документів про освіту) має бути скасована. Це не відповідає європейській практиці. Відповідно, сподіваюся, що мій диплом до кінця року офіційно визнають.

- Яких студентів у Кембриджі більше: талановитої молоді з різних куточків світу чи молодої англійської аристократії, котра з діда-прадіда гарантовано займає свої місця в університеті?

- Це залежить від рівня освіти й коледжу. За великим рахунком, Кембриджського університету не існує, є просто декілька факультетів, де професори читають лекції, а всі семінарські заняття, все, що стосується реального навчання, а також бібліотеки - зосереджено в коледжах (їх, здається, там 43). Саме коледжі займаються бакалавратом. Студенти там і живуть, і мають семінарські заняття, на яких присутні троє, четверо, максимум п’ятеро студентів. Там дуже інтенсивне навчання. Деякі коледжі при вступі більше звертають увагу на соціальне походження, деякі більш демократичні. В тих, що старіші, багатші, вчаться переважно діти аристократів, але цей поділ закінчується на рівні бакалаврату. І треба розуміти, що з шістнадцяти тисяч студентів, котрі навчаються в Кембриджі, більш як половина - магістри й доктори філософії. А це вже люди, котрі приїжджають з усього світу, талановита молодь, котра прагне туди тому, що це реально цікаве місце, яке має свою академічну атмосферу, культуру, сприяє науковим дослідженням.

- Кожен ваш науковий ступінь - з іншої спеціальності. Ви вважаєте, що всебічна освіта є найкращим варіантом? А чи не зробить така освіта пересічного українського студента людиною, котра «стрибає» з однієї спеціальності на іншу й не є спеціалістом у жодній з них?

- Я спеціаліст широкого профілю. Це означає, що в Україні я - ніхто. В Україні залишається стереотип, що людина має бути спеціалістом. Це триває ще з радянських часів, навіть не з радянських, а з індустріальної епохи, де роль вищого навчального закладу полягала в тому, щоб «зробити» спеціаліста, котрий після закінчення ВНЗ міг, умовно кажучи, стати за верстат і щось виконувати - бути спеціалістом у певній справі. Тобто виховання спеціаліста вважається шкідливим, коли його кар’єрний шлях не прив’язаний до якогось підприємства чи навіть однієї галузі знань. Ми живемо в економіці й у світі, де ви, наприклад, у своєму житті матимете як мінімум п’ять різних компаній - де працюватимете, а можливо, й заснуєте власну. Більшість працюватиме на десяток різних компаній. Якщо людина вузько спеціалізована, займається тільки своєю справою, вона дуже швидко втрачає кваліфікацію на ринку праці. Відповідно, саме широкопрофільність - це те, що дуже потрібно в ринковій економіці, а особливо у постіндустріальній, де сьогодні мусиш робити одне, завтра - інше, післязавтра - третє. З кожного має бути максимальна користь, тож я повинен багато чого в собі синтезувати, повинен учитися на роботі, вчитися й тоді, коли працюю, а не просто виконувати якусь роль. Якщо вам потрібно сьогодні знати дати - ask Google. Але питання в тому, чи вмієте ви порівнювати, робити синтез з речей, на перший погляд, не пов’язаних одна з одною. Ці навички надзвичайно важливі в сучасному світі, значно важливіші, ніж бути спеціалістом. Мені здається, запорука цього - саме багатопрофільна освіта.

- Сформулюйте, будь ласка, п’ять правил успіху.

- Я ненавиджу такі питання! П’ять правил успіху: будь собою, будь собою, будь собою, будь собою, будь собою.

- Що ви порадили б амбітним людям, котрі хочуть досягти вершин у житті?

- Май бачення того, ким хочеш бути через двадцять років, ким хочеш бути через десять і ким хочеш бути через п’ять. Май оптимізм. За парканом не завжди зеленіша трава. Навпаки, треба на неї поїхати подивитися (кажу про поїздки за кордон). Але є причини, чому саме тут, в Україні, я бачу величезні можливості для самореалізації. Тому хочу, щоб і інші люди бачили ці можливості. Це походить з мого оптимістичного бачення, а також, якщо хочете, з розуміння власної місії в житті. Отже, відповідно, кожен мусить знати, що хоче осягнути, за що тебе мають запам’ятати. Це дуже незвичні питання для молодої людини-студента, тому я просто кажу: вір у себе, будь собою, і все буде добре.