ВИСОКЕ МИСТЕЦТВО НА ІНДУСТРІАЛЬНОМУ ТЛІ

Хто не любить мандрувати? Цікаво подивитися, як живуть люди в інших містах і які ці міста з вигляду. Я, наприклад, хотіла б докладніше дізнатися про художнє життя. А якщо не вдається нікуди поїхати, то хоча б прочитати, уявити й подумки пройтися вулицями незнайомого міста...

Художні місця Запоріжжя за бажання можна обійти за півдня: їх не дуже багато, як на таке велике місто. Культурні традиції в індустріальному Запоріжжі приживаються важко.

Найбільш відвідувана точка — майдан «вуличних художників», такий є в кожному великому місті. Запорізький — розмістився на вулиці Сталеварів поблизу фонтана (подейкують, що він у формі зірки, але це видно лише з висоти пташиного польоту). Майдан у народі так і називається — «Фонтан», а ще художники прозвали його «панеллю». Зрозуміти їх можна: не завжди хочеться сюди йти, а треба; та й несеш не те, що подобається, а те, що купують — в основному «поштівкового» вигляду пейзажі Хортиці та інших місць рідної природи. Про загальний рівень робіт краще не згадувати, хоча, заради справедливості, слід сказати, що трапляються й гарні роботи. Це нормальна ситуація, вуличні виставки і не призначені демонструвати художні досягнення, виставляти твори високого мистецтва — по таке в музей треба йти або в галерею. А «Фонтан» — це місце спілкування митців і глядачів, де можна недорого купити якийсь сувенір, ароматичну олію чи картину (головне, як і на ринку, зуміти вибрати хорошу річ), і, напевно, без нього центр Запоріжжя видавався б нуднішим.

Неподалік «Фонтана», за магазином «Запорожець», по вулиці 40 років Радянської України — Запорізький обласний художній музей. 2001 року йому виповнюється 30 років. За цей час відбулося 266 виставок і зібрано майже 12 тисяч творів мистецтва країн СНД (в основному російського й українського) у діапазоні від кінця XIX століття до наших днів. У колекції є роботи І.Шишкіна, С.Святославського, Л.Лагоріо, П.Кончаловського, Р.Фалька, А.Лентулова, Н.Удальцової, М.Аксельрода, А.Осьмьоркіна, З.Серебрякової, Ю.Пименова, М.Примаченко, Т.Яблонської тощо. Вся країна чула про запорізький музей, мабуть, разів зо два: 1976 року, коли проходила виставка «Скарби курганів Запоріжжя», і 1995 року, коли невідомий повернув викрадені кілька років тому картини І.Айвазовського, А.Маковського і К.Костанді. Зараз приміщення для музею вже затісне і потребує термінового капітального ремонту, тому виставки проходять зрідка.

Запорізька організація Національної Спілки художників України (скорочено — СХ) нещодавно обзавелася власним сайтом в Інтернеті за адресою www.gallery.zp.ua. А ось художні виставки СХ, за поодинокими винятками, до нудьги схожі одна на одну. Відкриття експозицій чомусь майже не афішуються; якщо трапляються на виставках «свіжі», цікаві роботи, то вони губляться в переважній масі традиційних. І не скажеш же, що в Запоріжжі і в запорізькій СХ немає хороших художників. Є! А з виставками проблеми... Судячи з виставок СХ в інших містах СНД, здається, що певна консервативність — загальна проблема цієї організації. Хотілося б бачити у виставковому залі СХ більше оригінальних ідей.

Запорізьких митців я умовно поділила б на непрофесіоналів-аматорів (самодіяльних), на тих, хто працює в традиційному ключі, і на тих, хто творить сучасне мистецтво. Актуального мистецтва — в контексті культурного життя Запоріжжя — немає. Є й свої знаменитості — їхні імена відомі навіть тим запоріжцям, котрі ніколи не бачили їхніх робіт, — це Наталя Коробова і Леонід Томілін. Наталя Коробова була «розкручена» ще за радянських часів: її «Автопортрет із яблуком» (1971) опублікували журнали «Юность» і «Советский Союз», про це багато хто пам’ятає й досі. Картина художниці «Полудень» ввійшла до книги Юрія Манійчука «Реалізм і соцреалізм в українському мистецтві в радянську епоху» («LK Maker», Київ, 1998). Її роботи легкі для сприйняття. Коробова працює в напрямі неореалізму і в дуже поширеній серед митців стилістиці намагається знайти власну інтонацію. Леонід Томілін став відомий уже після перебудови. Один із секретів його успіху — часті персональні виставки. Його чорно-біла графіка майже живописна: величезні масиви з різною насиченістю тонів виконано «з розмахом», дуже широкими лініями олівця, схожими на мазки пензля. Як і Коробова, Томілін працює на різну глядацьку аудиторію. Та якщо Наталя Коробова пише в усередненій стилістиці, поєднуючи в одній роботі традиції і сучасність,— то Леонід Томілін вибрав широкий діапазон: від салонних портретів до концептуальних робіт.

З галереями в Запоріжжі ситуація така. За останнє десятиліття відкрилися і вже закрилися «Артекс», «Проміс», «М.Арт», «Колорит» — це були як комерційні галереї, так і «на громадських засадах», тобто такі, що не мали права продавати картини. 2000 року відкрилися ще дві: 28 січня — «Порт-Арт», а 4 жовтня — «Еос». «Порт-Артом» займається Валентина Чикіна — художниця, вона ж директор і єдиний працівник — виключно на власному ентузіазмі. Запорізький річпорт підтримав ентузіастку і виділив приміщення. Галереї «Еос» у матеріальному сенсі пощастило більше — вона не просто відкрилася в приміщенні однойменної комп’ютерної фірми, а й стала її структурною одиницею. Зрозуміло, є й інтернет-версія галереї за адресою www.eos.zp.ua/gallery (вищезгадані «зірки» запорізького художнього життя Томілін і Коробова тут представлені).

Галереї Запоріжжя важко назвати галереями сучасного мистецтва — вони влаштовують різнопланові виставки, іноді дуже академічні, і не дотримуються, як це заведено в усьому художньому світі, певного напряму. Ніколи не знаєш заздалегідь, що там побачиш. Арт-бізнесом, у повному сенсі цього слова, наші галереї не займаються, вони радше працюють як виставкові зали, що, загалом, теж непогано. Однак справжня галерея має поєднувати роботу виставкового залу, «фабрики з розкрутки» художників і магазина-салону. Процитую слова відомого мистецтвознавця, генерального директора Музею сучасного російського мистецтва у Джерсі-Сіті (США) Олександра Глезера: «Справжня галерея має «розкручувати» невідомих художників... Можна вкладати в художників гроші, а потім заробляти на ньому ДУЖЕ ВЕЛИКІ ГРОШІ, що і буває на Заході. Арт-бізнес — це такий самий бізнес, як і будь-який інший, у тому сенсі, що він потребує початкових вкладень. Процес становлення галереї забирає в середньому два-три роки... У наших містах для успішної роботи галереї повинні мати зв’язки з галереями на Заході і місцевій пресі обов’язково висвітлювати успіхи та продажі робіт своїх художників за кордоном». Чи займаються цим у «Порт-Арті» й «Еосі»? Чи є в них коло місцевих художників, які співпрацюють з галереєю, з якими ведеться цілеспрямована робота? У «Порт-Арті» є митці — «друзі галереї», від виставки до виставки ми бачимо кілька знайомих імен (хоча немає коштів на їхню повноцінну «розкрутку»), в «Еосі» поки що проходять виставки різних авторів. Може, найближчим часом у Запоріжжі відкриється ще одна галерея. То нехай їх буде якомога більше — хороших і різних.