ДМИТРО ТХОРЖЕВСЬКИЙ: ЛЮДИНА, ЯКА ЗРОБИЛА БІЛЬШЕ МОЖЛИВОГО
15 березня, 2002, 00:00
Поділитися
АвторОлекса ПідлуцькийКандидат економічних наук, доцент кафедри періодичної преси Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Коріння Майже століття тому, на самому початку минулого віку, в Луцькій чоловічій гімназії вчилися три нерозлучних приятелі — Сергій Сулименко, Митя Самоненко та Сашко Тхоржевський...
«Саме тоді ми всі троє назавжди втратили бажання бути військовими», — розповідав через 55 років, за два місяці до смерті старий і хворий Митя своєму онукові, який нині, ще через 30 років, пише цю статтю. «Не зговорюючись, ми навіть не розумом, а всім своїм єством, усвідомили, що військова служба — це не просто романтика та пригоди, а перш за все смерть. Для тебе. І смерть, яку ти мусиш заподіювати іншим. І хоча нам довелося послужити ще в чотирьох арміях, ми завжди прагнули при найменшій нагоді залишити їх». Дід Митя тяжко зітхнув і раптом додав: «Мабуть, ми були не праві. Можливо, тоді, в 1918-му чи 1919-му, ще була змога задушити гадину. Доки вона не набрала сили». І 16-річний онук-комсомолець не відразу зрозумів, що дідусь веде мову про «рідну» Радянську владу…
Естонія була ніби цілком іншою державою. Влада там справді належала Тимчасовому уряду, а не банді вбивць. Поморожених офіцерів та гардемаринів відрядили до шпиталю і за кілька тижнів волинську трійцю було направлено для продовження навчання до Петроградського військово-морського училища. Але ніхто з хлопців уже не вірив, що в Росії обійдеться без великої крові. І коли на початку жовтня 1917 року гардемарини отримали наказ передислокуватися до Зимового палацу, троє друзів вирішили назавжди залишити таку чужу, як з’ясувалося, Росію і повертатися додому, в Україну, до батьків. Вони сховали свої погони та кортики на горищі якоїсь петербурзької кам’яниці і вирушили до Києва. Хлопці не хотіли воювати — ні за Тимчасовий уряд, ні за Центральну Раду, ні, тим більше, за білогвардійців чи більшовиків. Вони хотіли вчитися. І нерозлучна трійця вступила на юридичний факультет Університету св. Володимира. Тим часом Центральну Раду вибили з Києва більшовики, а за кілька тижнів синьожупанники повернулися зі своїми новими союзниками — німцями. Втім соціалісти з Центральної Ради видалися імперії Гогенцолернів украй ненадійними союзниками. Раду було розігнано, і до влади прийшов гетьман Скоропадський.
А у вересні 1918-го гетьманський уряд зобов’язав під загрозою кримінальної відповідальності зареєструватися всіх колишніх офіцерів та юнкерів.
Друзі зібралися на «військову раду». Митя доводив, що зізнаватися в своєму «гардемаринському» минулому не можна. Проте обидва його побратими виявилися на диво законослухняними, і він програв голосування з рахунком 2:1. Зрозуміло, що зареєструвалися всі троє, а вже через місяць їх усіх було призвано до гетьманської армії. Саме тоді перед друзями знову постав вибір: іти служити до українських чи до російських частин — Скоропадський мав і такі, і такі — «до вибору». І всі троє, знову не змовляючись, обрали українські частини. Хоча за старою гімназійною звичкою хлопці ще розмовляли між собою російською, всі вони вже усвідомлювали себе українцями. Моря поблизу не було, тому гардемарини стали «просто юнкерами» і потрапили до артилерії. Разом із своїм Сердюцьким полком вони перейшли на бік Директорії, яка викликала в них найбільшу симпатію серед усіх учасників громадянської війни. Проте та симпатія не була аж такою сильною, щоб воювати на боці петлюрівців проти більшовиків. Друзі дуже хотіли вчитися і здобути собі мирний фах — колись же мала закінчитися та клята війна!
Проте до університету, в канцелярії якого вже було зафіксовано, що вони — колишні юнкери, Митя та Сергій, на відміну від Сашка, не зважилися повернутися. Митя став студентом Комерційного інституту, звідки його через рік було мобілізовано до Червоної Армії. Вже не як юнкера, а як «кваліфікованого фінансиста». У червоних він зробив карколомну кар’єру — через якихось півроку відповідав за постачання фуражним зерном усіх кавалерійських частин Південного фронту. Але вже на початку 1921 року, при першій же нагоді, домігся демобілізації. В Комерційному інституті колишнього «червоного командира», хоч і не комуніста чи комсомольця, прийняли радо. Вже від третього курсу він поєднував навчання на стаціонарі з посадою проректора по адміністративно-господарській роботі свого ж інституту. Це була необхідність. Адже після повернення з Червоної Армії він одружився з Лідою — молодшою сестрою Сергія, в яку був закоханий ще з луцьких часів. Через рік у них народилася дочка Галя. Тоді ж одружився і Сергій, а 1923 року останнім з друзів уклав шлюб Сашко. Його обраницею стала Зінаїда Бачелюк, яка походила з родини глухівського цукрозаводчика. Втім, її батьки померли ще перед революцією від якоїсь епідемії. Відтак Зіна із сестрами виховувалася в монастирі і на все життя залишилася глибоко віруючою людиною. Ця красуня і розумниця блискуче закінчила гімназію, проте хворіла на сухоти у найнебезпечнішій — відкритій формі. Тому Сашкова мати (батько помер 1918 року від тифу) була категорично проти цього шлюбу. Лікарі не дозволяли Зінаїді мати дітей, побоюючись, що вона не переживе вагітності. І зрештою лише 1930 року в родині Тхоржевських народився перший, і як виявилося, єдиний син. Його назвали Дмитром на честь хрещеного батька — найкращого друга Сашка Миті. Проте скорочено хлопця звали відповідно до новочасних віянь уже не Митею, а — Дімою.
Блискучий старт
«Чи не найперші мої дитячі спогади, — розповідала через багато років Митина дочка Галя, — це довгі і запальні розмови, суперечки, які вели між собою тато, Сашко та Сергій. Чужих, навіть добрих знайомих, вони до тих розмов не допускали — часи ставали дедалі жорстокішими і за необережне слово можна було заплатити дуже високу ціну. Натомість між собою говорили абсолютно відверто. Їх цікавило практично все, що відбувалося в країні — політика, економіка, культура. І всі зміни, яких тоді було дуже багато, вони розглядали з точки зору якогось загадкового «Дядька»: «Оце те, що Дядькові треба», «Дядькові це ні до чого», «Цього Дядько просто не зрозуміє». Я канючила, щоб мені пояснили, хто той «Дядько», а вони тільки сміялися. А мама сердилася, що я взагалі слухаю дорослі розмови. І двічі на день — вранці і ввечері — я, як молитву, мусила повторювати: «Ніколи, ніде, нікому в світі я не переповідатиму ані слова з того, що мовиться у нас удома». І тільки через кілька років я зрозуміла, що Дядько — це український селянин, той самий народ, якому на глибоке переконання тата та його друзів, мусили служити і держава, й інтелігенція.
В середині 20-их друзі випускали літературний журнал «Гроно» (щоправда, вийшло лише одне чи два числа), у вільний від основної роботи час Сашко викладав українську мову в школах робітничої молоді Києва і навіть писав методички — не тільки і не стільки для заробітку, а тому що бракувало фахівців з української мови. Університет колишньому гардемаринові довелося залишити ще 1920 року і після цього він 13 років пропрацював на «Арсеналі» економістом, ставши врешті начальником відділу праці і зарплати цього великого заводу.
Жахливим потрясінням для друзів став голодомор 1932 року, коли до Києва ринули натовпи опухлих від голоду селян, хоч їх і намагалися не пускати до міста. Люди щодня десятками вмирали прямо на вулицях. Ось тоді троє друзів остаточно зрозуміли, що більшовицька держава, попри всі красиві слова, не служить народові, а веде проти нього війну на знищення. Але про якийсь спротив не могло бути вже і мови — зашморг терору затягався дедалі сильніше.
1933 року Сашка вперше заарештували. Старший лейтенант держбезпеки Волик «виявив» на «Арсеналі» «шпигунсько-шкідницьку організацію» у складі 15 осіб. Зрозуміло, що колишній гардемарин із польським прізвищем, який, до того ж, підтримував переписку з двоюрідними братами в Німеччині, ідеально пасував на роль «польсько-німецького шпигуна». Які саме відомості і як Тхоржевський передавав до Берліна та Варшави, Волик придумати не зміг. «Шкідництво» ж його, як написано в звинувачувальному акті, полягало в тому, що він «злонамеренно затягивал переаттестацию рабочих «Арсенала» и присвоение им более высоких разрядов, с тем, чтобы вызвать недовольство рабочего класса Советской властью». Слідство тривало чотири місяці, але у відкритому засіданні Печерського районного суду справа луснула, як мильна булька. У виправдувальному вироку суддя Ковтуненко засвідчив, що «слідство не надало жодних доказів злочинної діяльності обвинувачених, окрім їхніх власних свідчень, від яких всі вони відмовилися в судовому засіданні, як від таких, що були зроблені під тиском». 1933 року ще було можливе й таке! Втім, Волик після зачитання вироку багатозначно пообіцяв підсудним, що вони «ще зустрінуться».
Зінаїда Тхоржевська не дожила до звільнення Сашка. Страшенно переживала арешт чоловіка, її хронічна хвороба різко загострилася і вона згоріла буквально на очах — померла через три місяці після арешту.
Хоча «шкідників» було виправдано, усіх їх про всяк випадок було звільнено з «Арсеналу» «за скороченням штатів». Мудрі люди радили їм виїхати з Києва. Дехто з них так і зробив, хоча, як з’ясувалося згодом, це їх не врятувало. Сашко обрав компромісне рішення — він влаштувався працювати бухгалтером на Дарницькому м’ясокомбінаті, який тоді формально не належав до Києва, — у списках працюючих в новій столиці УРСР Тхоржевського не було. Батько з сином замешкали вдвох. Приходила Сашкова мати Емма, сестри покійної Зіни, допомагали по господарству.
А 29 жовтня 1937-го серед ночі в двері їхньої 8-ї квартири 17-го будинку по вулиці Паризької Комуни (до і після Радянської влади — Михайлівська) постукали. За Сашком прийшов особисто Волик, тепер уже капітан держбезпеки.
У цю ніч було заарештовано всіх 15 арсенальців, деяких навіть за межами України — кат з НКВД не міг забути їм свого «приниження» чотирирічної давності. Тоді вбивати людей стало набагато простіше, ніж ще кілька років тому. Ніякого повторного слідства Волик не проводив — не пропадати ж «добру», зібраному чотири роки тому. Особлива позасудова трійка 22 листопада 1937 року засудила всіх звинувачених до смертної кари на засіданні «без участі сторін». Втім ця «участь» була фізично неможливою — «вирок» було виконано … 16 листопада. Тіла їх було закопано у Биківнянському лісі.
Про все це академік Дмитро Тхоржевський дізнався лише через багато років, в незалежній уже Україні, коли зрештою добрався в архівах СБУ до справи свого батька. У 1937-му ж старенькій мамі Сашка «рідна Радянська влада» повідомила, що її сина «засуджено на 10 років без права листування». І навіть після розвінчання культу особи «рідна влада» продовжувала брехати — 1959 року, видаючи синові довідку про реабілітацію розстріляного батька, ця влада написала, що він помер в місцях позбавлення волі 17 липня 1943 року від виразки шлунку.
Поки ж що семирічний хлопчик гірко ридав у квартирі, яка раптом стала порожньою. Проте це тривало недовго — через 10 хвилин зайшов кербуд, узяв Діму за шкірку і прямо в тонкій сорочечці та домашніх капцях викинув хлопчика в дощову жовтневу ніч. Двері ж квартири опечатав. Через кілька днів до квартири вбитого ним Тхоржевського вселився капітан Волик з родиною. Щоправда, десь через рік він сам теж виявився «ворогом народу» і безслідно зник у підвалах Жовтневого палацу.
Викинутий на вулицю Діма повернувся до під’їзду і почав по черзі дзвонити в усі двері. Але жодні з них не відчинилися. Надати хоч якусь допомогу «сину ворога народу», хай навіть маленькій дитині, означало самому вчинити «ворожий акт» проти «робітничо-селянської держави». І люди вже добре засвоїли цю бузувірську норму. Тоді Діма пішов. І пішов чомусь не до бабусі чи до тіток, а до свого хрещеного батька. Не таку вже велику відстань між Михайлівською та Жилянською хлопчик, який перебував у стані шоку, долав три години, кілька разів заблукавши. І лише о 4-й ранку він подзвонив у двері квартири Самоненок. Діма страшенно переохолодився й отримав двобічну пневмонію, застудив собі нирки, тому решту життя хворів на нефрит, а у 16-річному віці мало не помер від його загострення.
«Чи було татові страшно? — згадувала Галина. — Звичайно, було. Десь рік після смерті Сашка він узагалі не спав. Я б сама не повірила, якби мені хтось розповів таке. Щовечора ми вечеряли і лягали спати. А хвилин через 10 чи 20 вулицею проїздила якась машина (тоді в Києві навіть малі діти знали, що арештовують завжди вночі і приїздять машиною). Тато підхоплювався і йшов на кухню курити. І до ранку вже не лягав — ходив, викурював по дві пачки цигарок. А тоді йшов на роботу і тяжко працював цілий день чи не до ночі. Адже був тоді вже заступником наркома». Арешт, зрештою, не минув і Митю. Проте сталося це з ним уже по війні. І відсидів він «лише» п’ять років. Пощастило.
«Яким Діма був маленьким? — згадує друг його дитинства, нині відомий дитячий письменник Всеволод Нестайко. — Та звичайним хлопцем. Жив він формально поперемінно то в своєї бабусі, то в тіток, але майже весь свій час проводив у Самоненок та Сулименок — у дяді Миті та дяді Сергія (мешкали бо в сусідніх будинках). Там і харчувався переважно. Пригадую, коли почалася війна і Молотов виголошував свою славетну промову, ми з Дімою та сином дяді Сергія Толею сиділи на балконі Митиної квартири і грали в преферанс. Ми, 11-річні шкети, страшенно пишалися тим, що вміємо грати в таку складну дорослу гру — Митя нас навчив. Війна викликала в усіх спалах небаченого ентузіазму, і ми наввипередки висловлювали переконаність, що наша Червона Армія за кілька днів розгромить фашистську банду на її ж території. Насправді ж це виявилося дещо складнішим і зайняло значно більше часу. Діма завжди і скрізь вчився тільки «на відмінно». А ще, він ніколи не плакав. Знаєш, різне буває — то з дерева впадеш, то старші хлопці поб’ють. Ми теж були козаками, але бувало й заплачеш. Дімі ж, мабуть, усі ці прикрощі видавалися занадто дрібними. Єдиний раз я бачив, як він плакав, уже 1946 року, коли ховали дядю Сергія».
Через непорозуміння хлопець не зміг виїхати з тітками до евакуації і залишився з бабусею Еммою в окупованому фашистами Києві. Бабуся була чистокровною етнічною німкенею, але принципово не захотіла отримувати для себе й онука статус «фольксдойча», хоча працювала перекладачкою. А на початку 1943 року померла. Як 12-річний Діма прожив півроку від її смерті до звільнення Києва, що їв, чому не помер від голоду, я не знаю. Про це він ніколи не розповідав. 1945 року Діма екстерном (і як завжди «на відмінно») закінчив сім класів і постав перед нелегким вибором. Сину «ворога народу», звичайно ж, не було дороги до восьмого класу. Якась «добра» людина, чи то директор школи чи то завуч, порадила йому публічно відректися від «батька-ворога» і опублікувати це зречення в пресі. Навзамін йому було обіцяно блискучу перспективу — продовження навчання і навіть вступ до комсомолу попри «злочинне» перебування на окупованій території. З цим питанням він пішов до свого хрещеного. Митя сказав: «Твій батько був чудовою людиною, а не якимось ворогом. Проте він, можливо, зрозумів би таке відречення — адже так хотів, щоб ти вчився. А взагалі, ти мусиш вирішити сам». Діма думав три дні і відмовився.
Вчитися далі довелося в вечірній школі, яку він, утім, закінчив із золотою медаллю. З того часу і до 1959 року Діма обдурив «рідну владу» — він утаював, що батька було репресовано і в усіх анкетах писав просто: «батьки померли, коли я був маленьким». Через це довелося розпрощатися з мрією про університет і про військово-морське училище (син колишнього гардемарина, виявляється, теж мріяв про море!) — компетентні люди пояснили, що МГБ ретельно перевіряє дані всіх абітурієнтів цих престижних навчальних закладів і він має великий шанс замість навчання потрапити на Колиму. Золотому медалістові довелося вступати туди, де був недобір студентів — до Київського політехнічного інституту на спеціальність «технологія машинобудування, верстати та інструменти». У Діми не лежала душа до чисто інженерної праці, проте був найкращим студентом курсу. Завдяки цьому він, закінчивши 1955 року інститут, зміг вибити собі призначення на викладацьку роботу — в технікум на Донбасі. 1959 року Дмитро Тхоржевський зрештою отримав довідку про реабілітацію батька і зміг повернутися до рідного Києва, де вступив до аспірантури Педагогічного інституту.
Академік
Зовні науково-викладацька кар’єра академіка Дмитра Тхоржевського видається простою і безхмарною, 1963 року захистив кандидатську дисертацію, 1976 — докторську, ще за радянських часів був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР, при створенні Академії педагогічних наук у незалежній вже Україні став одним з її батьків-засновників, дійсним членом, створив і багато десятиріч очолював кафедру методики трудового навчання і креслення Київського національного педагогічного університету ім. Драгоманова. Його учнями стали десяток докторів наук, сотня аспірантів, тисячі студентів. Працював, працював, працював… Десятки монографій, сотні статей. Нині за підручниками Дмитра Олександровича вчаться в педагогічних інститутах майбутні вчителі трудового виховання не лише в Україні, а й у Росії, Молдові, Киргизстані. Створив чудову родину з Лідією Нестеренко, випускницею Київського політехнічного, виховав двох дітей — Тетяну та Олександра, які теж відбулися як особистості, дочекався онуків…
Однак всі ці сухі слова жодною мірою не промовляють про суть людини, її неповторність.
Надамо слово учням Дмитра Олександровича:
— Познайомився з ним восени1961 року, коли я із своєю групою студентів-першокурсників Київського педагогічного інституту відправився на сільгоспроботи. А керував нами молодий аспірант Тхоржевський. Потім він викладав у нас, був керівником мого диплому, кандидатської та докторської дисертацій — фактично все своє свідоме життя я був його учнем. І за всі ті десятиріччя він похвалив мене чотири рази — це звучало так: «Молодець» або «Оце ти зробив добре». Я пам’ятаю всі ці похвали — пишаюся ними, як орденами. Дмитро Олександрович був надзвичайно вимогливий до себе і до інших — якщо ти зробив щось добре, то значить так і треба, так має бути. Похвала ж його означала, що ти здійснив щось екстраординарне, перевищив самого себе, стрибнув вище голови. Але найбільшою помилкою було б уявляти його таким собі сухим, незворушним ідолом. Він був дуже демократичним і веселим у спілкуванні. Власне, Дмитро Олександрович ніколи і не сварив своїх учнів, хоча часом, звичайно, і було за що — просто неможливо собі уявити, що він кричить на когось. Всі недоліки твоєї роботи він розбирав украй предметно, але немовби жартуючи, з дуже їдкою іронією. Вмів зробити так, що ти не відчував приниження особистої гідності, але водночас радше б згодився відрізати собі палець, ніж знову іти до нього з тим самим недоліком у роботі, який він вже раз висміяв.
— Дмитро Олександрович дуже не любив конфліктувати будь з ким. Будь-яку напруженість у особистих відносинах він намагався залагодити, перевести на жарти, був надзвичайно поступливим у дрібницях. Через це де в кого, хто його погано знав, спершу виникало враження, що це м’яка, з не надто сильним характером людина, якій можна порівняно легко нав’язати свою волю. Це було абсолютно хибне враження. Насправді Тхоржевський мав у душі залізний стрижень. Просто не звертаючи уваги на речі, які не вважав важливими, він ніколи не відходив із своїх позицій у принципових питаннях. Ніхто і ніколи в цілому світі не зміг би змусити робити його щось таке, що він вважав неправильним, негідним.
— Тхоржевський дуже багато працював. Але робив це якось немовби легко, жартуючи. А ще мав якість, дуже рідкісну для радянської чи зараз уже пострадянської людини, — його праця практично ніколи не виявлялася марною, незавершеною, тим більше незатребуваною. Просто не дозволяв цього ні іншим людям, ні так званим об’єктивним обставинам. Ніхто, наприклад, не може пригадати випадку, щоб хтось із його аспірантів не захистився. Хоча, скажімо так, вихідний матеріал у деяких випадках був не найкращим. Якось умів змусити найтупішого, найледачішого аспіранта дотягнути зрештою роботу до цілком прийнятного рівня.
— Він дуже любив своїх учнів. Не шкодував на роботу з нами свого часу, часто запрошував додому, звідки ніхто жодного разу не пішов голодним, що теж мало неабияке значення для зовсім небагатого аспіранта. Але значно важливішою для нас, переважно некиян, була та тепла, по- справжньому родинна атмосфера, яка панувала в нього вдома. Для мене, наприклад, кожний візит до Дмитра Олександровича був чимось майже як поїздкою до батьків у село. А тепер дуже хочеться стати для своїх власних учнів хоч якоюсь мірою тим, чим був для нас Учитель.
В останні роки свого життя академік Тхоржевський різко поміняв основне спрямування своєї наукової роботи. Він не занехаяв проблем трудового виховання у школі, залишався завідувачем кафедри, головним редактором відповідного фахового журналу. Але разом з цим, у «вільний від основної роботи час» почав розробляти Концепцію виховання національної свідомості у середній школі. Він не здобув на цьому лаврів, дуже часто стикався із байдужістю, а то й прямою ворожістю. Чимало його колег з Академії педагогічних наук, які за радянських часів займалися «комуністичним вихованням учнів», а в незалежній Україні почали розробляти абсурдні теорії на кшталт «наукового націоналізму», сприйняли його роботи на ці теми, як «вторгнення в чужу зону виключних інтересів». Але зовсім не ласі «шматки пирога» цікавили вже дуже немолоду і важко хвору людину. Якось у розмові зі мною його, завжди такого стриманого та іронічного, немовби прорвало: «Розумієш, я б узагалі не робив цього, якби цим займався хтось інший. Але ж цього не робить ніхто. Все, що існує, — чисто формальне. А це ж нині найважливіше. Ніколи у нас не буде гідного життя, доки ми не навчимося любити і поважати власну державу. Так хочеться, щоб наша нація врешті підвелася з колін!»
Він не встиг закінчити цю свою роботу, яку вважав найважливішою в житті. І навіть за кілька днів до смерті, після трьох важких операцій на головному мозку, в палаті реанімації вимагав від дружини, щоб принесла мобільний телефон — дзвонити учням, однодумцям, поділитися останніми думками, як «перти цього воза далі».
Автор цієї статті не має жодного стосунку до педагогіки, як науки, відтак йому не випало бути учнем Дмитра Олександровича. Був лише його племінником, та й то некревним, а названим. Проте протягом усього мого життя, особливо після смерті батьків, він залишався для мене найвищим моральним авторитетом. Не любив давати однозначні, категоричні поради. Разом з тобою розважував усі «pro» i «contra», а тоді казав: «А взагалі вирішуй сам. Це ж твоє життя, а не моє». Але після такої розмови було легше приймати якнайскладніше рішення.
Дмитро Олександрович Тхоржевський помер 10 січня 2002 року. Вічная йому пам’ять.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google