Диво власноруч

Перш ніж залишити рідні місця, чимало цих "дивних людей" спочатку взяли під своє крило нових дітей, оформили їх офіційно, за всіма правилами, і лише потім виїхали на територію мирної України.

Так, під час Іловайського котла сім'я Банцевих зібрала по Донбасу евакуйованих у різні установи трьох дітей, створила прийомну сім'ю й тільки після цього виїхала в Івано-Франківськ.

У сім'ї Сербіних - 21 дитина, 14 - усиновлених. Мама Ірина допомагала втекти зі Слов'янська ще двом таким самим сім'ям.

До звичайних турбот переселенців (робота, житло, медичне забезпечення) у тих, хто взяв на виховання у свою сім'ю т.зв. державних дітей, тобто сиріт і позбавлених батьківської опіки, додається ще одна, найголовніша турбота - про дітей. Сім'ям, які виховують 5-7, а інколи й більше 10 дітей (ДБСТ), забезпечити їх усім необхідним і знайти нормальне житло дуже складно. На допомогу мала б прийти держава... Однак вона про цей свій обов'язок часто забуває.

На тлі державної безпорадності та лицемірства політиків люди викарабкуються хто і як може, щодня здійснюючи свої великі й маленькі подвиги. Не для себе - для дітей, яких уже вважають своїми.

Без вихідних і відпусток

Людмила та Ігор Фаїн - батьки-вихователі ДБСТ з Маріуполя. В Ігоря є вже доросла донька від першого шлюбу. У Людмили своїх дітей не було. Саму її свого часу вдочерили, дуже хотіла бути мамою.

Спочатку створили прийомну сім'ю, яка швидко поповнилася до чотирьох дітей. "Першим з'явився Сергійко, - розповідає Людмила, - і він відкрився. За ним - Владик. Потім Андрюша. Ми воювали за нього. Він потрапив до нас у 4,5 року, але в нього ніколи не було жодної пари взуття. Коли ми пішли у взуттєвий магазин, він, як маленький Мауглі, стрибав від полиці до полиці й кричав: "А мені це куплять? А це? І це? Купи, купи!.."

Він навіть моря ніколи не бачив. З їжі знав тільки кетчуп, хліб та яйце. Коли ти бачиш, як ця дитина росте, розкривається, тягнеться до тебе, називає татом-мамою...

А потім був Тимур - колючий підліток вулиці. Курив, випивав. Він уже пізнав гірший бік життя. А тепер - це наша опора. Надзвичайно відповідальний - уроджена нянька. Хоча, звісно, як будь-який підліток, одного разу може і психанути, і дверми гримнути...

А згодом нам запропонували взяти ще, причому зразу трьох дітей. Вибору в нас, взагалі-то, не було. Якби ми їх не взяли, дітей помістили б у дитбудинок. Діти, зізнаюся, були "важкі": мама-алкоголічка поїла їх горілкою доти, доки вони не потрапили до нас... Вова, Олександра і Юля".

"Отож ми продали дві свої однокімнатні квартири, - продовжує Ігор, - і купили невеликий будинок. Це було в лютому 2014-го. Нашим сімом дітям було тоді від 2,5 до 12 років.

А невдовзі після цього в Маріуполі розпочалися сумні події.

Було багато стрілянини. Вибухи, зачистки, військові, БТРи на вулицях... Неподалік від нас підірвали залізницю. Міст, на якому постійно коїлися теракти, - теж.

Крім того, на нашій вулиці розмістився штаб "ДНР". Удень було відносно спокійно. А ночами починалися розбірки: бойовики гасали вулицями п'яні, стріляли, діти прокидалися й перелякані бігли до нас, "під крильце". Гуляючи на вулиці, з першим пострілом забігали в будинок і лягали на підлогу в коридорі.

Ми довго думали, та все-таки зважилися виїхати. 4 березня переїхали в Ірпінь. В Академмістечку вже винаймала квартиру сім'я наших добрих знайомих із дітьми. Вони підшукали нам підходяще за площею та оплатою житло. А міськрада допомогла зібрати дітей у школу. Отримуємо допомогу як переселенці й на дітей. Будинок у Маріуполі виставили на продаж. Але продати його майже нереально. І вже точно абсолютно неможливо за ті гроші, які в цей будинок вкладені".

"Для декого з наших дітей це вже п'ята школа, - каже Людмила. - У них було непросте життя й інтернат за плечима. Наш первісток Сергійко, наприклад, до своїх восьми років змінив чотири сім'ї. Від нього всі відмовлялися, мовляв, важка дитина. До нас він 4,5 року жив у сім'ї опікунів. Пізніше пара розлучилася, і ніхто з них не захотів узяти дитину до себе. Ми стали для нього п'ятою сім'єю.

Хлопчик був страшенно замкнутим і колючим. Перебував у якійсь своїй щільній шкаралупі. Буває, запитуєш його: "Сергійку, тобі скільки цукру в чай?". Він мовчить. Поглянеш - завмер, дивиться прямо перед собою. "Сергійку! Алє!" А у відповідь - тиша. Ніби ось він сидить, а насправді його тут немає...

У школі в Маріуполі були постійні конфлікти. Вчителі відмовлялися розуміти, що діти зі складною долею потребують особливого підходу. В тутешній школі наші діти хутко з усіма передружилися. Коли через два тижні я обережно зателефонувала класній керівниці й поцікавилася, як справи, вона відповіла: "У вас чудові діти. Все гаразд. Ми з усім упораємося". І знаєте, багато наших дітей тепер хочуть учитися.

Між собою вони переважно ладять, люблять одне одного. Хоча, як і в кожній сім'ї, буває різне. Іноді й сваряться. Частіше - воюють за батьківську увагу. Хтось скаржиться: "У мене вушко болить" - "Закапати? Чи поцілувати?" - "Поцілувати". Поцілували, заспокоїли. І тут-таки поруч інша дитина: "А в мене пальчик..."

"Раніше працювали по 8 годин, - ділиться Ігор, - а тепер - 24 години на добу. Без вихідних, відпусток і лікарняних. Буває, ти нервовий, напружений. Через 15 хвилин треба виходити з дому, а тут красень сидить і в носі колупається. І кричиш іноді, дратуєшся. Думаю, це в кожній сім'ї буває.

Але коли вони притуляються до тебе, називають мамою-татом, усе минає, втому як рукою знімає".

"Плануємо залишитися тут, в Ірпені, - продовжує Людмила. - Уже оформили дитячі документи, перевели забезпечення на них. Тут усе-таки є закони, і вони діють. А в Маріуполі немає перспектив.

Ми думали, що через півроку в Ірпені діти встигли забути війну. Але два дні тому наш 6-річний син, прокинувшись уночі, плакав - приснилося, що ми знову в Маріуполі, навколо стріляють, і він залишився сам..."

Інша Савченко

Вся Україна знає про льотчицю Надію Савченко, яка потрапила в російський полон. Але, на жаль, далеко не всі знають про її однофамільницю Тетяну, яка в червні 2014 р. не дозволила терористам вивезти своїх прийомних дітей до Росії.

У ДБСТ Тетяни й Миколи Савченків із м. Сніжного Донецької області - 10 дітей. Троє з них - біологічні. Четверо вже дорослі й живуть окремо. Ще 6 хлопчиків і чотири дівчинки віком від 6 до 13 років - із батьками.

"Коли почалися бойові дії, - розповідає Тетяна, - ми вирішили вивезти дітей у табір "Корчагінець" у Дніпропетровській області. Їхали в автобусі з дітьми з дитбудинку - 16 дітей і дві виховательки. Плюс наших 9 і я - супровідна. Молодшій доньці тоді було п'ять років, і в табір її не брали. Отож вона залишилася з татом. В автобус, що приїхав по нас із Донецька, чоловіків не пустили. А на блокпосту в автобус посадили трьох автоматників, сказавши: "Російські діти поїдуть відпочивати в Крим, а не до бандерівців".

Ми плакали, кричали... Та ніхто не звертав уваги ні на опухлих від сліз і ридань дітей, ні на дорослих. Лише через кілька годин автоматники, зрозумівши, нарешті, що діти їх бояться, вийшли з автобуса і пересіли в машину супроводу.

На під'їзді до кордону мені вдалося непомітно додзвонитися в Донецьку облдержадміністрацію. Дві години ми простояли на блокпосту - влада намагалася домовитися з Донецьком. Але в "ДНР" ще до цього видали наказ, примусивши розписатися всіх посадових осіб у тому, що багатодітні сім'ї, інтернати, ДБСТ не мають права виїжджати з міста.

Нічого не вирішувалося. Нас почали возити по всій окупованій території, шукаючи лазівку, щоб автобус пропустили в Росію. Намагалися посадити на поїзд у Дебальцевому. Україна не пропустила. Тоді повезли на пункт пропуску "Должанський" у Луганській області.

Черга з машин тяглася на 7 кілометрів. Але наш автобус пропустили, ніби все вже було домовлено. Документи, паспорти, мобільні телефони в нас забрали. Стали вмовляти, щоб ми не опиралися і їхали. Казали: вам у Криму буде добре, ви ж сама росіянка (я народилася в Краснодарському краї).

Однак Україна нас не залишила. До мене підійшла якась жінка із загальної черги, дала свій телефон і сказала: "Тут вам із Києва телефонують". Телефони нам потім повернули. Дзвонили багато: і з департаменту з усиновлення та захисту прав дітей, і з іншого боку. Звідки тільки номер телефону дізналися? Все це тривало досить довго.

Уже на митниці мене почали запитувати: "Чому дітей перевозите за папірцями?" Я мала з собою паспорт і ксерокопії свідоцтв про народження дітей. Для табору цього було досить. Я кажу: "Ми нікуди не їдемо". Знову стала розповідати, що автобус захопили, нас перевозять силоміць. Покликали начальство.

Розумієте, коли навколо стільки людей, і в кожного - мобільний телефон з Інтернетом, айпеди... Не будуть же мене та дітей хапати за руки й тягти? Довго вмовляли, показували автобус на протилежному боці, який відвезе нас у готель, де ми будемо відпочивати і в морі купатися, а потім до нас може приїхати мій чоловік із молодшою донькою. Я не погоджувалася. Спочатку вмовляли, потім стали обзивати. Зрештою сказали: "Чорт із нею. Хай залишається".

Автобус перевіз усіх дітей із дитячого будинку разом із вихователями в Росію. А ми забрали свої речі й повернулися додому, у Сніжне.

Коли ми повернулися, виявилося, що вже стали досить відомими. Інтернет і телебачення навперебій розповідали про те, що сталося. Тільки прізвища нашого не називали. А в самому Сніжному люди мало камінням у нас не кидали за те, що ми влаштували такий скандал і не захотіли в Росію. Ми боялися, сиділи вдома, нікуди не виходили, дітей не випускали. Нам телефонували з різних телеканалів, казали: "Ви такі молодці, патріоти. Давайте ми скажемо, що ви хочете виїхати з дітьми на Західну Україну?" А я відповідала: "Ви хочете, щоб мені вікна вибили, а то й будинок спалили?". Так можна говорити, коли ти вже виїхав. А коли ти там, і тобі загрожує реальна небезпека...

Після цього до нас, звісно, приходили представники різних властей, пропонувала написати заяву про те, що нас захопили. А на кого я писатиму? На них самих?

Українська влада теж пропонувала допомогу - виїхати разом із дітьми. Але я сказала: хай усе трохи заспокоїться. Вони ж не могли нам там допомогти - окупована територія. Навколо - озброєні люди. Ми посиділи тижнів три, а потім самі виїхали. Сказали, що їдемо відпочивати в Маріуполь і що повернемося.

Рік тому переїхали в смт Летичів Хмельницької області. Весь цей час жили в монастирі - у кімнаті 20 кв. м, по двоє на ліжках. Нас добре там приймали. Але зараз ми побудували собі двоповерховий будинок.

Нам усі кажуть: "Ви - молодці. Більшість людей сидять і чекають, коли їм щось дадуть. А ви - самі". А ми, правду кажучи, зрозуміли, що нам ніхто нічого не дасть. На окупованій території всі належні нам виплати були припинені. Коли переїхали, цю заборгованість отримали. І купили ділянку. Самі. Земля нам, звісно, за законом належить, але її чомусь немає.

Хмельницька влада виділила нам 40 тис. грн на купівлю будинку. Я нікого не хочу образити, але за ці гроші можна тільки двері від сараю купити. Отож ми вирішили будуватися. Ми християни. Віримо в Бога і в те, що він стоїть за всім, що відбувається. Ми сподівалися на диво. І диво сталося. Ми просили допомоги скрізь - і самі надзвичайно багато зробили. Мій чоловік прямо жив на будові. Нам допомагали віруючі, допомагала влада, депутати - багато різних людей. Будинок ми побудували за три місяці. І хоч у ньому поки що немає вікон, уже там живемо. Робимо уроки. Нам там добре і спокійно. Це просто диво. Диво від Бога. Вірите?"

Вірю. Це диво власноруч...

Довідка DT.UA

До початку бойових дій на території Донбасу проживало близько 1 млн дітей. 15 тис. із них - зі статусом дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки. 80% цих дітей виховуються в сім'ях - прийомних, опікунських, ДБСТ. На самій території Донбасу залишається близько 3,5 тис. усиновлених дітей. Ще майже 3 тис. після всиновлення роз'їхалися по всій Україні, а 1,7 тис. були всиновлені іноземцями і мешкають за кордоном.

З початку військових дій з території Донецької області в різні регіони України виїхало близько
106 тис. дітей, а також 1400 дітей-сиріт.

З Донбасу мусили переїхати 84 прийомні сім'ї, в яких виховуються 156 дітей, і 20 ДБСТ (118 дітей). Ще 16 ДБСТ (понад 130 дітей) не змогли адаптуватися до життя в нових умовах і повернулися додому, віддавши перевагу будинку в зоні АТО перед бездомністю. Загалом, у цих сімей було зруйновано 52 будинки...