Де живе Карлсон

Перший негатив від Европи: не знаю мови, відчуваюся викинутою з соціуму. Причому бар’єр між мною і питомими европейцями — лише мова. Жодного комплексу меншовартості в негустому потоці білобрисих і трохи загальмованих шведів не виникає. Недарма в нас однакові кольори прапора та спільні деякі історичні моменти... Досада одна — не порозумітися.

Позитиву від першого дня у Стокгольмі значно більше. Почався він учора, щойно наш літак приземлився і я завітала в їхній туалет... І розгублено роззирнулася: де вони? У смислі цукерки «Рафаелло»? Бо в їхніх вбиральнях пахне нашими кондитерськими. А ввечері був другий побутовий шок: якість води. Вода, яка в Стокгольмі тече з кранів, у нас продається розфасована в бутлі. Її хочеться пити і пити. А ще тут дуже чисте й прозоре повітря.

Стокгольм — дуже гарненьке місто, місцями нагадує ілюстрації до казок. Не встигли ми пройти й кілька кроків, як апетитно запахло пундиками. На вітрині красувалися торти й тістечка, а з дверей смачно тягнуло кавкою. Дві кави і два тістечка потягнули на сто крон. Ну що ж... Каву ми мусили наливати самі: збоку в залі була стієчка, на якій стояла кава, молоко, варення, мед, сік, вода, хліб... Виявляється, все те ми могли пити-їсти скільки хотіли. Одне слово, зарядилися і пішли.

Людей на вулицях Стокгольма значно менше, ніж на вулицях Києва. Причому ходити вони... не вміють. Ніхто не дотримується правобічного руху, і треба пильнувати, оминати, уникати... Вибираючись на північ, я впакувалася капітально. Тутешній же народ ходить у легеньких курточках наопашки, під якими футболки, не завжди охайні бюсти і не завжди ліфчики. Підтягнуті спортивні бабуськи їздять на великах. Зворушують застрашливі шоломи на їхніх гордих скандинавських голівках.

Потинявшись містом, вирішили зайти в костел відпочити. Це була церква святої Клари. Слово «церква» читається латиною як «курка», вимовляється по-шведськи — «ширка», а означає, як уже сказала, — «церква». Такий дивний ряд виходить. Чоловік, помолившись біля, умовно кажучи, вівтаря, ішов до виходу наспівуючи. З динаміка лунали звуки, що дуже нагадували звукотерапію: спів пташок, дзюрчання води...

До станції метро «Університет» (навіть назви станцій метро в нас однакові) ішли мимо лісу. На лужку, де влітку ходять корови і гуси, бавилися дорослі чоловіки: запускали в сіре небо макети вертольотів. Це — майже центр Стокгольма.

У місті дуже багато малої архітектури. Ці довготелесі чоловіки, голі діви, тілисті простолюдинки — мабуть, герої якихось творів. Ось надзвичайно гарний дворик із бронзовою постаттю русалки, клумбою, декоративними кущами. Зупиняюся вражена. Мій супутник пропонує зайти. Я боязко: «А приватна власність?». Проте у дворик кличе відхилена хвіртка. Тієї краси не охороняли ні тупі охоронці, ні злі пси...

На вулицях Стокгольма багато інвалідів. Для них у магазинах, музеях, інших закладах установлено пандуси й усілякі пристосування. Жінка везла у візку чоловіка, хворого, мабуть, на ДЦП. Коли вони минали нас, чоловік озирнувся і широко всміхнувся до мене. Безпосередньо реагувати можуть тільки хворі?..

Музей корабля «Васа». Історія цього судна, збудованого 1628 року, цікава й повчальна. Затонув корабель через 20 хвилин після спуску на воду. (Переплюнув свого молодшого братана «Титаніка».) Підняли «Васа» 1951-го. 323 роки у воді!.. Судно виявили випадково. Кілька разів пробували підняти. І нарешті це вдалося. Корабель велетенський. Є кілька версій того, чому він затонув. Я маю свою. Велетенський п’ятиярусний парусник, настовбурчений дулами безлічі гармат, оснащений, як Ноїв ковчег, усім необхідним для повноцінного життя і дозвілля, був оздоблений дивними скульптурами... Людьми-зміями, людьми-рибами, людьми-хробаками... Голова чоловіка — тулуб червака, який закінчується знову ж таки головою... Хвора вигадка. Усе недоцільне, усе, що затуманює, згладжує, заплутує пряме призначення чи людини, чи народу, чи мистецького твору, чи предмета для вжитку, — відтинається майстром, скульптором... Творцем. Цей корабель мав загинути... У музеї демонструються предмети із затонулого судна, скелети матросів. Але найбільше — оздоба: скульптури звірів, людей, монстрів, орнаменти... Дивна історія. Темна...

Наступного дня в нас за планом — Королівський палац. Діючий. Там і тепер відбуваються різні прийоми, а в інші дні будинок використовується як музей. Ми прийшли якраз на зміну караулу. Це дуже тривала і видовищна церемонія. Смішні військовики, серед яких є й жінки, у м’яких, схожих на наші валянки, чоботях, марширують під різкі команди. Їх розводять на різні об’єкти.

Купили квитки по 130 крон — у три музеї Королівського палацу (до слова, квитки дійсні протягом місяця). Побували в апартаментах близьких родичів короля і ознайомилися з королівськими регаліями. Побували у тронному залі. Серед нагород вінценосних осіб із подивом натрапили на орден «За любовь». Саме так: російською мовою. Тим дивним орденом на червоній стрічці Петро І у 1714 році нагородив королеву Швеції Софію. Цікаво: за що вручають (вручали) такий орден?..

Старе місто — справжнє диво. Вулички вузенькі — ми розставляли руки і торкалися ними стін протилежних будинків. Під стінами будинків горіли свічки, шкірилися маски, стояли плічка з одягом, лежали сувеніри, скульптурки лосів, маски, футболки... І цей синьо-жовтий колір... Багато синьо-жовтого кольору. Потім ми пішли туди, де живе Карлсон... Ні, Пеппі Довгапанчоха живе в іншому місці!

Нарешті зрозуміла, що таке не чути під собою ніг. Але не пошкодувала. І якщо спочатку невпевнено стверджувала, що таке є і в Києві, то скоро просто замовкла... Так, є... Це пустирі і запущені хатки над Подолом, це багато інших занедбаних закутків слов’янської столиці. Є багато цікавого і гарного в перспективі. А перетвориться все те на цікаве і гарне тоді, коли Київ полюблять жителі міста і градоначальники. Доки ж останні захланно й вузьколобо люблять лише гроші, такого в Києві немає. Хоч могло б бути. І обов’язково буде!

...Казкові будиночки. Башточки, шпилі. Плоскі й похилі дахи. Саме на котромусь із них живе Карлсон. Він для власного ж спокою міняє явки й паролі. Он на тлі вечірнього неба в химерну лінію даху вклинилася кругленька дупка. То він хазяйнує. До речі, цікава особливість Стокгольма: тут ніхто не заслоняє вікон уночі. Навіть на першому поверсі. Мені незручно, але я дивлюся в них, у ці вікна. У кожному — вазони, химерні лампи, квіти, підсвічники. Модерна обстановка, виконана з кольорового пластику. На вулицю виходять переважно вікна кухонь. Он виглядає ріжок спальні. Он — бібліотека: на полицях — книжки, на килимі — м’яко освітлений столик. Ходять жінки, бігають діти. Усе на людях. Без комплексів.

Напівкруглі балкончики, середньовічні вікна, вітражі, мансарди... Круті мощені вулички. Безлюдні... Виходимо на дерев’яну терасу. Внизу — море. Перед нами — вечірній Стокгольм. Немає хмарочосів. Височать шпилі церков, замків... Місто, яке любить своїх мешканців. Місто, яке люблять його мешканці.