Де Черемош впадає в Прут

Як на мене, одна з найбільших загадок українського характеру - чому ми так бездарно живемо, якщо в нас так багато обдарованих людей?! Причому настільки погано, що обдарованим людям у нас особливо зле. Якщо талант - це справді дар Божий, то не інакше як на заслання присилає до нас небо таланти…

Принаймні життя Івана Ми­колайчука це точно підтверджує. Що він геніальний актор і надзвичайно здібний сценарист і режисер - очевидно для всіх. Та й, як на українського артиста, Мико­лайчук був досить затребуваний у радянському кінематографі: понад тридцять зіграних ролей, інша річ - чи те грав, що хотів... Його творчий шлях аж ніяк не нагадує пряму дорогу - хіба що пунктир. Де кожен пробіл - не так простій, як біль. За Україну.

Вона йому боліла, бо любив. А його називали за це націоналістом і карали за любов тим, що подовгу не знімали. Коли ж не знімали - любов іще дужче ятрила душу тугою. І нікуди було від неї подітися - бо ввійшла в нього, от уже справді, з мате­ринсь­ким молоком.

Почуття те виплекалося в маленькій буковинській хатині в селі Чортория Кіцманського райо­ну Чернівецької області, де в багатодітній селянській сім’ї 1941 року народився Іван. Тут ріс, навчався. Сюди приїздив, ставши вже знаменитим і любимим Україною. Коли його не стало, хату відновили - на дві половини, як колись, - і зробили в ній музей. Усі експонати в ньому - справж­ні речі Миколай­чуків: колиска, що вигойдала тринадцятьох дітей, мисник, кожухи, рушники, верети… Згодом поставили на подвір’ї пам’ятник Івану - тепер він, як справжній господар, зустрічає своїх гостей.

А вони тут чи не щодня. Му­зей-садиба Івана Миколай­чу­ка - один з найпопулярніших на Бу­ко­вині. Може, тому, що за­відує ним рідна Іванова сестра Фрози­на Василівна Грицюк. 80-річна жінка з такими ж, як у брата, великими сірими очима, роботу в музеї вважає головною справою свого життя. Не лише тому, що може розповісти про брата - як жив, що любив. А й тому, що, розповідаючи, передає цю любов - його і свою - іншим.

- Ми з Фрозиною живемо по-сусідству, тож щоранку бачу, як вона біжить до музею, - каже її подруга Теофіла Мельничук. - І вдень, коли хто приїде, її кличуть. Ніколи не відмовить, дарма що вже в роках. Усе тут робить - наче рідну хату обходить. По­руч оце дім іще одного брата, Юрка. Родина велика, і всі діти в ній такі… долюдні.

- Людяні?

- Долюдні, - киває Теофіла Дмитрівна.

Музей утримується кош­том сільради. Сільрада наче й велика - об’єднує шість сіл, але грошей на всі об’єкти бракує. Тому й платять Фрозині Василівні всього близько чотирьохсот гривень - і то віднедавна, раніше й цього не було. В селі є ще два музеї - природи і краєзнавчий, і сільський голова Іван Теофілович Захарія каже, що район обіцяв щось узяти на свій баланс, та поки що ніякого руху. Тим часом у районі стверджують, що село і родина не дуже хочуть «віддавати» музей. Голова Черні­вецької обласної державної адміністрації Михай­ло Папі­єв пообіцяв розібратися з фінансуванням.

Музей Мико­лай­чука справді заслуговує на особливу увагу. Адже видатний земляк - гордість Буко­ви­ни, а його хата на пагорбі - одна з «родзинок» краю, в якому туризм дедалі більше перетворюють на повноцінну галузь економіки.

Для цього є всі підстави. Крім природи, історії, архітектури, Буковина при­ваб­лює цілою плеядою блискучих імен сучасної української культури: Воло­ди­мир Івасюк, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і багато інших. Хто знає, чому саме цю землю Гос­подь так рясно засіяв талантами. Черні­вецький журналіст Петро Кобев­ко, приміром, переконаний, що біля Миколайчукової Чорториї особливо потужна енергетика: тут Черемош впадає в Прут. «На тому березі Чере­моша - моє село, Залуч­чя, - каже пан Кобев­ко. - У ньому народились аж три лауреати Шев­ченківської премії: співак Андрій Шкурган, художник Василь Касіян і письменник Ярема Гоян. Яке ще село в Украї­ні може таким похвалитися?»

Справді, яке?

Природу таланту багато хто досліджував - та навряд чи хто розгадав. Але це й не обов’язково. Головне - аби таланти й далі густо сіялись і росли на укра­їнській землі. І були щасливіші - серед свого народу в рідній Вітчизні.