Дар Саєнка

Українська радянська енциклопедія, видана за часів хрущовської відлиги, присвятила художнику Олександру Ферапонтовичу Саєнку окрему статтю. Дивна логіка імперії, адже цей митець ідеально підходив під репресивний шаблон українського буржуазного націоналіста. Син директора Школи садівництва, городництва та бджільництва в містечку Борзна на Чернігівщині ніяк не міг проходити по анкетній категорії пролетарів чи батраків. Одначе тотальні зачистки української творчої еліти жахливих 30-х років дивом оминули Олександра. Можливо, політкаторжанський щит батька вберіг його, можливо, те, що художник після дитячої хвороби став глухонімим і через те нецікавим вибивачам показів в НКВС...

Ще одне диво — в Борзні збереглася садиба Саєнків. Олександр Ферапонтович помер в 1985 році, але лише більше ніж за десятиліття вдалося відкрити художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка». Цього музею, можливо, і не було б ніколи, якби не енергія та ентузіазм доньки художника, продовжувачки його справи Ніни Олександрівни. Скільки порогів їй довелося пооббивати, профільтрувати душі тисячі байдужих, щоб знайти небагатьох, але щиро зацікавлених у підтримці та пропагуванні величезного творчого надбання її батька. В Борзні і донині немає краєзнавчого музею і його функції виконує садиба Саєнка. Щорічно з’їжджаються до цієї мистецької оази люди із різних кінців України та з-за її меж. І сонячного літа 2007 року під прохолодою саєнківського саду зібралися старі та нові приятелі митця. Атмосфера музею настільки по-домашньому невимушена, що здавалося, ось-ось на порозі з’явиться сам красивий сивочолий Олександр Ферапонтович та усміхнеться своїй доньці, онуці, правнуку та всім добрим гостям.