Чуття єдиної помилки

Коли ти в скрутному становищі, коли ти заблукав і найбільше потребуєш того, щоб тебе направили, саме тоді тобі найменше хочеться повернутися на попередній шлях і виправити становище у звичний спосіб.

Герман Гессе, «Гра в бісер»

Потяг до знання про майбутнє — тотожний страхові перед тим-таки майбутнім.

Просто дивовижно, як десятиліттями одні й ті самі люди, котрі побожно згадують волхвів та Вифлеємську зірку як священний дороговказ, водночас люто засуджують астрологію.

І ті ж самі люди невпинно цікавляться різноманітними передбаченнями майбутнього. Але переважно для того, щоб із полегшенням констатувати їхню нездійсненність.

Цей глибинний потяг — зазирнути за обрій, без того, щоб вирушити туди в самостійну мандрівку — з давніх давен розділяє людство на героїв і тих, хто навчає, як правильно бути героями. На людей майбутнього, яке в них уже зараз, і лихварів вигаданим майбутнім. На прямі кроки і обережне намацування зручної стежки.

У цих явищах нема жодного моралізаторського акценту. Люди поводяться як їм зручно, але здебільшого й самі не знають, чому роблять або кажуть те чи інше. Оце й цікаво.

Тому повернімося в наше простацьке сьогодення. Щороку в один і той самий час певна частина людей впадає в сезонний реактивний Психоз Передбачень. (Нагадаю, що «реактивність» у цьому випадку означає зовсім не «стрімкість», а яскраве, виразне реагування на цілком конкретний подразник. Подразником у нашому місцевому випадку виступає григоріанський календар, а в цілому — календар взагалі.)

Якась дивина. Весь рік календар був собі просто оберемком зручних цифр, а насамкінець стає якимось магічним інструментом самодурства і ошукування інших.

Фіналізація будь-чого в нашому житті (як і усвідомлення конечності самого життя) призводить до посилення цілком тваринної тривожності. Чи все і всіх ми встигли зжерти за відведений нам час? Може, когось пропустили? Чи не пора вже, як у старому українському анекдоті, падаючи без сил, ще кинути наперед шапку з останнім високодуховним криком: «А отам я ще бурячки посаджу!»?

Я сказав, що цих людей — «певна частина». Тому, перш ніж охарактеризувати їхні ймовірні мотиви, звернімо увагу на тих, кому зазирання в майбутнє не дуже цікаве.

Є просто люди зі збалансованою психікою. Вони задовольняються теперішнім і розуміють високі ризики кредитування власної долі з непевних джерел. Але таких збалансованих людей дуже мало, насправді значно менше, ніж це заведено вважати, згідно з міжнародною класифікацією хвороб. Не дуже здоровий світ поступово, але невблаганно робить різноманітні відхилення нормативними.

Є люди, скажімо так, з низькою купівельною спроможністю і без шансів її поліпшити. Для них зазирати в майбутнє — це те саме що зазирати у власний гаманець. Їхній горизонт планування завдовжки з тиждень не можна вважати навіть якимось мрійливим очікуванням, не те що прогнозом.

Є, навпаки, люди з достатком такого рівня, з яким їхня залежність від часу та простору істотно зменшується. Їм по кишені заповнити свої психологічні комори такою кількістю різних іграшок, що цілком можуть певний час бавитися у володарів власної долі.

Є фаталісти, які схожі на маніхейців XV століття. Вони або стоїчно приймають реальність, ігноруючи навіть умовні парасольки від дощу, або спалюють своє життя навіть тоді, коли цього світла чи тепла ніхто й задарма не потребує.

Є і звичайні дурні люди, які перебувають на тій стадії розвитку, котра суто біологічно не дотягує до якихось болісних світоглядних рефлексій.

Усі вони по-своєму щасливі, і жодних прогнозів їм не треба.

З цього напрошується логічний висновок, що прогнози на майбутнє потрібні здебільшого нещасним людям. Для них гіпотетичне знання майбутнього — це лише шанс отримати неправомірну вигоду, дешева нагода здобути значну конкурентну перевагу.

Історично — наскільки можна вважати античну міфологію частиною історії — передбачення було прерогативою Геї, поки її сина Піфона не вбив Аполлон. За це дійство він відбувся вісьмома роками заслання, що для безсмертного бога було чимось на кшталт осуду на товариських зборах. Аполлон, після того як відкинувся, заснував святилище в Дельфах (інші джерела кажуть — віджав у Геї, а ще інші — чесно успадкував від бабці), де майже півтори тисячі років добре накурені жіночки, пожовуючи нібито лаврове листя, говорили якісь маловиразні тексти, що їх уже цілком притямні дельфійські жерці конвертували в комерційно вигідний прогноз.

Звісно, навряд чи все було так примітивно. Це я лише для стислості викладу. Люди жили у світі, в якому слова, навіть невиразні, мали високу цінність. Але міфологія вказує нам на дуже важливий момент у технології передбачення майбутнього. А саме — на різницю між передчуттями та їх тлумаченнями. У цьому синкретичному процесі беруть участь зовсім різні люди, з різними нахилами і здібностями. Важко класифікувати явища, які відбуваються у проміжку між гуманітарним та технічним, як би ми зараз це назвали.

Філософія підважує саму ідею прогностики з двох причин.

По-перше, майбутнє не існує як об'єкт. А отже, не може бути вивчене ні наявними науковими засобами, ні сучасними засобами пізнання взагалі. По-друге, дослідження питань буття (а майбутнє належить саме до цієї царини) засадничо не належить до квестії науки.

Логіка тим часом каже, що будь-яка система координат, у якій робиться прогноз, рано чи пізно дасть вірогідний результат. До того ж розумне вміння поширювати висновки, одержані щодо однієї частини якоїсь системи, на іншу частину тієї самої системи, зване екстраполяцією, цілком працює як метод. Якщо не дуже прискіпуватися до точності результатів. Для сучасної публічної комунікації це більш ніж придатне.

Щодо штучного інтелекту (дослідження у Прінстоні), то наразі ефективність його прогнозів не сягає вище 23%, а там, де стосується, наприклад, можливості звільнення з праці, — 3%. Чим більш абстрактне судження, тим вища вірогідність його застосування до реальності. Тут — привіт античним піфіям, за кілька тисяч років підхід не змінився.

Безумовними лідерами в царині футурології (хоча сам термін з’явився в 1943 році) є релігії, як світові, так і розмаїті секти. Натхненний, хоч і не дуже виразний опис картини світу, його створення, розвитку та кінця завжди надихав людей більше, ніж нудні наукові припущення. Тим паче що в кінцевому заліку різниця між ефективністю методів не така вже й значна.

Тобто виходить, що сам факт натхнення з допомогою різного роду пророцтв загалом людям важливіший, ніж їх утилітарне використання. Байдуже, як це натхнення потім використовується.

Я припускаю, що в поточній українській реальності факт помилки набагато вартісніший, ніж вірогідний результат. Я свідомо не вживаю слово «цінність», бо тоді потрібно було б доводити «купівельну спроможність» цієї цінності. Ну ось, наприклад, продають люди щось святе (не будемо деталізувати політичні події новітньої історії). І отримують натомість щось матеріальне. Іноді гроші, іноді кулю.

А от помилка, особливо чужа, не конвертується безпосередньо. Вона підвищує самооцінку такого самого лузера. Тобто якщо помилка всеукраїнського масштабу, то дрібний лузер за рахунок її констатації теж на мить може відчути себе діячем всеукраїнського масштабу.

Тому засадничо помилкові припущення кінця нинішнього року мають більше популярності з таких причин.

По-перше, либонь десь після 45-го грудня люди поцікавляться, щонайбільше, тим, який тепер рік.

По-друге, телевізійні й медійні прогнози готуються за тим самим рецептом совкового олів’є. Все, чого експерти не добалакали за рік, дрібно тнеться і поливається зверху експертністю та академічністю в рівних пропорціях. Втім, подається не як самостійна страва, а під закуску до якоїсь дурнуватої «казьонки». Далебі, влада щодень продукує вже геть якусь мутну інформаційну сивуху.

Помилковість (тобто можливість вказування на помилку) стає ковідно-національною ідеєю.

Зверніть увагу, чи обговорюють, у принципі, людей, думки або припущення яких справдилися? Чи, взагалі, хтось стежить за тяглістю притямних думок, як би мало їх сьогодні не лишалося?

Відповідь буде очевидна, і вельми прикра для «недобитих інтелектуалів», але не для народних мас.

Ще раз зауважу, що в цій констатації нема розшарування на розумне і дурне, лише на красиве і корисне. Люди сприймають і потребують лише тих вхідних сигналів, які заповнюють екзистенційні дірки в їхніх особистостях. Те, що ці діри виникли внаслідок катастрофи в освіті й культурі, на жаль, досить банальна тема, яка, втім, виходить за українські межі. Знання як таке, що є хард-диском чи «хмарою» для мозку, станом на зараз не має практичного значення. Так, це обернеться з часом ще більшою когнітивною катастрофою, але це лише з нашої точки зору. Наступні люди просто називатимуть це мутацією.

Вміння прогнозувати (або, точніше, бавитися в передбачення) було (і ще трохи лишається) інтелектуальною потребою. Навіть якщо власник мозку засадничо не є інтелектуалом.

Річ не в результаті, а в евристичному процесі, який є способом вибору цілі або напрямку в розв'язуванні задачі, правильність якого на кожному кроці невідома або не може бути підтверджена.

Нагадаю, що ми говоримо виключно про медійно-популістичний аспект передбачень майбутнього. Можливо, вам здалося, що я ігнорую розвиток науки і прикладні можливості різних обчислень. У цьому випадку я ігнорую зазначений аспект свідомо, бо методика прогнозування (якщо ми говоримо про це всерйоз) — це лише методика прогнозування конкретних дій. Чим вагоміша дія, тим більше можливості передбачити її наслідки.

Не існує прогнозів «взагалі». Модель сліпого пошуку, яка спирається на так званий метод проб і помилок, в українській версії призводить лише до тих самих помилок.

Лабіринтна модель, де задача розглядається як лабіринт, приводить вас, при системній відсутності Аріадни, лише до Мінотавра.

Структурно-семантична модель, яка вважається найповнішою, обертається лише медійним словоблудством.

Хочете знати щось про майбутнє? Створіть його самі.

Більше статей Олега Покальчука читайте за посиланням.