Чотири народження собору

Ось перед тобою шедевр, поема степового козацького зодчества. Є ритми свої в споруді собору, є вільний політ натхнення, любов висока...
Чи створиш ти щось рівне цьому, щось краще за це?

Олесь Гончар, «Собор»

Окружна дорога відводить від Новомосковська звичну колись метушню магістрального розпуття, позбавляючи подорожніх можливості поринути в неповторну чарівність цього затишного містечка. Одне з найстаріших на Дніпропетровщині (торік Новомосковськ відзначив 430-річчя) міст розкинулося на берегах Самари, чиї просторі плеса обрамлені мальовничими плавнями й щедрим різноліссям гаїв. У далекому XVII столітті француз Боплан у своєму «Описі України» не без замилування зауважив, що жодна інша місцевість не може позмагатися із цими багатствами. Правда, тоді в Новомосковську, що звався Самарою-Новоселицею, головної визначної рукотворної пам’ятки ще не було. Свято-Троїцький собор прикрасив собою місто майже через півтора століття.

Ось він немов біла хмара із гордо піднесеним у небо дев’ятиглавим гроном куполів. Неперевершений шедевр дерев’яної архітектури, котра не має аналогів у Європі. Стоячи перед ним, мимоволі починаєш вірити в диво. Інакше як пояснити, що собор уцілів у лихоліття, які так немилосердно шматували цей благодатний край.

Ініціаторами будівництва собору були запорожці. Покидаючи Січ, вони вирішили залишити по собі пам’ять на цій землі — замість старої міської церкви спорудити храм. Зрозуміло, з неодмінною умовою — в окрузі йому не має бути рівних.

Будувати визвався майстер-самоук з Нових Водолаг Харківської губернії Яким Погребняк, котрий раніше побудував 17 однокупольних церков. Проте спочатку запорожці поставилися до нього з недовірою. Сухорлявий, низький на зріст та ще й рудий, Яким явно не був схожий на зодчого, здатного створити шедевр. Сумнівів побільшало, коли майстер несподівано зник. Пішов поголос, ніби він просто злякався відповідальності й гніву скорих на розправу козаків. Лише через два місяці Яким з’явився у градоначальника — змучений і зарослий. Увесь цей час він провів у плавнях біля монастиря, виснажуючи себе постом і молитвами. У руках майстра був мініатюрний собор, сплетений із лози. Яким стверджував, що макет йому передав Святий Миколай, котрий явився йому.

Спорудження собору обійшлося без містики. Роботи, чия загальна вартість становила 16 763 рублів 71 копійку, тривали три роки, і нарешті 13 травня 1778 року місто святкувало освячення храму.

Розміри й особливості будівлі воістину вражають. Обвід споруди — майже 124 метри (58 сажнів), загальна площа — 512 квадратних метрів. Стіни з дубових і соснових колод переходять у дев’ять чотириярусних веж-куполів. Вони розташовані трьома рядами, кожен з яких є опорою для сусідніх, створюючи рівновагу й гармонію. Зовні храм обшитий дошками, пофарбованими в білий колір, що надає споруді легкості й ошатності, підкреслених центральним куполом, що височіє на 35 метрів. Усередині — три престоли (тому й собор): головний Троїцький і два бічні — Петро-Павлівський і трьох святителів Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

У первісному вигляді Ново­московський храм проіснував до кінця XIX століття. Та дубові палі, що колись служили фундаментом, згнили, собор похилився. Його визнали аварійним і вирішили знести, маючи намір побудувати натомість кам’яну церкву синодального типу. Скоріш за все, так і зробили б, якби не стали на захист собору відомі історики Дмитро Яворницький і Яків Новицький. У результаті «найвищою милістю» було дозволено перебудувати храм.

Реконструкцію собору довірили бригаді під керівництвом архітектора Карманського. Будівлю повністю розібрали, але потім у міської влади виникли обґрунтовані сумніви у фінансовій сумлінності реставраторів, що стало приводом для їх ганебного відсторонення від роботи. Охочих продовжити будівництво не знаходилося. Та й звідки їм узятися, якщо на місці храму залишилася купа непронумерованих колод і дощок. І знову прийшов на виручку вмілець із Нових Водолаг. Відроджувати творіння свого талановитого земляка заходився будівельник Олексій Пахучий. За фотографією та пропорціями іконостаса він зумів відтворити храм у первісному вигляді. Відмінність була лише в тому, що тепер собор височів на цегляному фундаменті, а поруч збудували дзвіницю з курантами.

Іще одна загроза руйнації нависла над архітектурним шедевром на початку 30-х років минулого століття. Цього разу його вирішили знести під приводом боротьби з релігією. Проте наміру влади противилися городяни на чолі з учителями братами Бабкомалими. Тому атеїстична запопадливість обмежилася лише припиненням богослужіння та зняттям із дзвіниці чотиритонного дзвона. Храмову споруду намагалися переобладнати під спортзал, та, до честі новомосковців, займатися фізкультурою біля вівтаря вони не стали. Тоді собор пристосували під склад.

Із початком гітлерівської окупації служба в соборі відновилася. Але справжня ціна турботи фашистів про храм з’ясувалася два роки по тому, після визволення міста радянськими військами. Тоді ж стало відоме ім’я ще одного рятівника собору. Ним виявився тринадцятирічний син полку Толя Морозов. Спонукуваний цікавістю, хлопчина почав шукати підземний хід, що, за чутками, з’єднує храм із монастирем на другому березі Самари.
У підвалі він виявив зв’язку з 32 протитанкових мін, виведену на детонатор капітаном зондер-команди Густавом Вальтером.

У 60-ті роки в соборі розміщають філію краєзнавчого музею, щоправда, ненадовго, оскільки через обмаль експонатів популярності він не зажив. Фантазія ж влади знову обмежилася переобладнанням шедевра зодчества під звичайну комору.

І лише 1988 року столичні чиновники почули численні прохання громадськості. Та й то, швидше за все, лише тому, що привід був надто серйозний — святкування Тисячоліття хрещення Русі. Собор передали церковній громаді, яка й заходилася усувати наслідки бузувірського господарювання. Полагодили геть прогнилу систему опалення, провалену підлогу, довели до ладу пописані стіни...

Нині собор, як і 230 років тому, милує око своїм виглядом і слугує людям, смиренно чекаючи допомоги. Про її необхідність промовисто свідчать його похилені більше ніж на метр куполи. От тільки на послідовників Погребняка і Пахучого якось не щастить, не кажучи вже про замовників, здатних залишити про себе пам’ять на цій землі. Може, справді причина в тому, що окружна дорога проходить на віддалі від храму?