{Колаж Андрія КУШНІРА} |
Ніхто не знає, що змусило Адама з Євою порушити заборону — з’їсти-таки злощасне яблуко, через яке їх вигнали з раю, — і приректи себе і своїх нащадків на вічні страждання. Гадаю, є одне достовірне пояснення того, що трапилося: усьому виною був азарт. За їхніми уявленнями, шанси були 50 на 50: або все розкриється, або все буде шито-крито і Творець нічого не дізнається. Їм не пощастило. У принципі, не дивно, для азарту програш — таке ж нормальне явище, як і виграш.
У дореволюційній Росії писали «азардні ігри» за аналогією з французьким hazard, що в перекладі означає «випадок». Самі ж азартні ігри як засіб полоскотати нерви, виникли набагато раніше, ще на зорі людства. Їхня історія починається з гральних кісток.
Винахід цієї розваги, джерела радості й нещасть, приписується й індійцям, і грекам, і єгиптянам. Вважається, що вона перейшла в Європу з Азії. При розкопках у Єгипті знаходили кістки різної форми — чотиригранні, дванадцятигранні і навіть двадцятигранні. Спочатку на них не було написів або зображень, тому вони застосовувалися в основному для пророкування долі. Кубічну форму теж вважали не випадковою: одна гладенька, інша — із виїмкою, третя, навпаки, — опукла. Кістки саме цієї форми набули найбільшого поширення через простоту їхнього виготовлення. Зручно було й те, що цифри від одиниці до шести не дуже малі і не дуже великі. Наприклад, для гри з двадцятигранниками потрібне було б уже розумове напруження. Але й для них знайшлося застосування. Вони знадобилися... науці. Японці зробили кість, на котрій протилежні грані позначено одним числом. Таким чином при киданні випадають цифри від 0 до 9. Кидаючи кість, можна створювати ряди випадкових цифр, що потрібні для проведення дуже серйозних розрахунків методом Монте-Карло.
Популярність гри в кості була особливо велика серед вищих прошарків населення і серед духівництва. Служителі церкви захоплювалися цим настільки, що в середні віки в Європі єпископ кембрезійський Вітольд, який не зміг заборонити гру, вирішив, що краще замінити її грою в «чесноти». За правилами цієї гри замість цифр на гранях кісток було зображено символи чеснот. Гра була складнішою за «кості», але результат теж був незвичний: переможець мав направити на шлях істинний (стосовно програної чесноти) того ченця, котрий зазнав поразки.
Звісно, ця підміна не могла тішити служителів культу. Попри те, що державні і церковні діячі неодноразово забороняли ченцям грати в азартні ігри, ті продовжували «потішати біса». Ще важче було боротися з цією пристрастю в придворних, лицарів, дворян й іншої знаті. Середньовічна преса просто рясніла указами і повідомленнями про покарання за порушення цих указів, скаргами членів сім’ї на свого годувальника й інші подібні історії. Захоплення настільки міцно ввійшло в життя обивателів, що ремісники, котрі виготовляли кості, росли, немов гриби після дощу. Відкривалися навіть школи з вивчення премудростей ігор, яких існувало безліч. Найбільш поширеною була гра «Хто викине більшу суму очок».
У Росії гральні кості не були особливо популярними. «Просвітництво» захопило придворні кола вже тоді, коли в Європі мода на кості минула, і з’явилися карти.
У карти грали всі: ремісники, простолюдини, інтелігенція, багатії. На той час улюбленою грою у вищих колах був преферанс. Ця стародавня французька гра виникла з ще більш стародавнього варіанту гри у віст. Вважалося, та й вважається досі, що преферанс посідає місце лідера серед розумних, захоплюючих, цікавих за розмаїттям прийомів і не занадто складних для розуміння ігор. Якщо порівнювати преферанс з іншими іграми, можна провести аналогію із шахами і шашками. Однак преферанс — приклад класичної комерційної гри. Її результат залежить від уміння гравця правильно оцінювати можливість тих чи інших подій. Та жодні розрахунки вас не врятують, якщо Його Величність Випадок не захоче, щоб вам пощастило. Навіть у таких іграх, як преферанс, тільки він має право на примху. Правда, для цього потрібно, щоб гравці грали або однаково добре, або однаково погано. І якщо хтось грає краще за іншого (тобто підсвідомо правильно оцінює можливість розкладу карт, можливість прикупу потрібної карти і т.д.), є шанси на систематичний виграш.
Щось схоже існує в гравців на іподромі. Декому здається, що хороше знання коней — це запорука успішної гри. Насправді гравець, нічого не тямлячи в перегонах, кінному спорті і взагалі конях, у результаті може дійти такого ж результату, що й професіонал. І треба сказати, найчастіше цей результат буде програшний. Річ у тім, що ставки на іподромі розподіляються прямо пропорційно можливостям їхнього виграшу, а сума виплати за коня-переможця — обернено пропорційно. Ця сума визначається дуже просто: усі зроблені ставки складаються і діляться на число квитків, поставлених на коня-переможця.
Червоною смугою через усю тему азартних ігор проходить випадок. Якщо тисячі дослідів, поставлених в одних і тих же умовах, завжди призводять до певної події (випущене з руки яблуко завжди падає на землю), подія називається достовірною. А коли мільйони перевірок показують, що бажаний результат недосяжний ні теоретично, ні практично (кинута монетка ніколи не падає ребром), такі події називають неможливими. Те, що лежить між цими двома крайнощами, називають випадками. Їхня унікальність у тому і полягає, що вони іноді відбуваються, а іноді ні, хоча умови для їхнього проведення не змінюються.
Випадок ніколи не вгадаєш, не знатимеш наперед, не вирахуєш і не передбачиш. Випадок — це лотерея. Лотерея — це чистий випадок. Вона, як правило, подобається людям, з одного боку, імпульсивним, різким, коли їм немає часу подумати, а з іншого боку — слабовільним, які охоче віддають свою долю в чужі руки або в розпорядження випадку. Хтось надає перевагу «сліпому щастю», тягне перший-ліпший квиток, хтось намагається дістати «хороший» номер. При цьому ви нікого не переконаєте в тому, що номер 546789 такий же унікальний, як і номер 888888. І той, і інший виграють однаково рідко, але чомусь люди переконані, що можливість виграти номер із безладних цифр набагато більша, аніж з однакових. Гравця не повинна цікавити ця несхожість, його повинна хвилювати лише можливість виграшу саме за допомогою цього квитка. І саме вона, ця можливість, нітрохи не різниться від можливості виграшу номера 888888. Психологи таку безглузду помилку пояснюють тим, що відсутність номера з вісімок впадає в вічі, а відсутність номера з безладних цифр залишиться непоміченою.
За таким же принципом не існує єдиної універсальної системи вгадування номерів у лототроні. Як і в лотереї, успіх визначає лише теорія ймовірності і чистого випадку. Результат тиражу цілком залежить від дій лототрона, котрий довільно перемішує кулі без якогось впливу людини.
Напевно, найбільш популярним і визнаним місцем азартних ігор є казино. Цей заклад не назвеш громадським, оскільки туди ходять люди, здатні витратити зайві гроші. Казино так і визначається: заклад для проведення азартних ігор. Це цілком легальні ігорні будинки, у яких гарантується правопорядок, наявність постійної юридичної адреси, декларованих правил і професійно навченого персоналу. У казино зосереджено найбільшу кількість ігор: американська рулетка, блек джек, покер, іноді ігрові автомати, відомі у світі ще як «однорукі бандити».
До «чистих» азартних ігор, які не вимагають від гравця навіть незначних розумових зусиль, на початку XIX століття додалася американська рулетка. Спочатку вона не набула шаленої популярності, але вже 1863 року в столиці Монако Монте-Карло створюється грандіозне підприємство — ігорний будинок, який досить швидко став знаменитим. Монте-Карло вибирали місцем дії в багатьох повістях і романах, герої котрих, як правило, були безумцями, що намагалися збагатитися, коли поталанить, або за рахунок винаходу безпрограшної системи. Звісно, якщо ці твори доповнити поліцейськими протоколами про невдах, які покінчили життя самогубством через розбиті надії стати Крезом за рахунок казино, то вийде важкий звіт про згубне зачарування, що таїть у собі ігорний будинок. Казино манить, випадкова удача змушує повертатися туди знову і знову.
При першому погляді здається, що всі відвідувачі — строката і безлика маса, але насправді досвідчене око завжди відрізнить новачка від професіонала, випадкового відвідувача від завсідника. До речі, саме останні сприяють процвітанню казино. Вони приходять туди, спонукувані азартом і надією перемогти Фортуну. Але, як сказав колись Бокаччо, «Фортуна тисячоока, хоча деякі дурні і малюють її сліпою». У рулетки немає пам’яті, рулетка не знає, що було раніше, і перед кожним кидком кулька все минуле стирає. Головне в казино — вчасно зупинитися. Якщо гравець веде винятково чесну гру, він, як правило, не дуже заможний. Але й для шулерства потрібно мати незвичайний талант: зусебіч за вами спостерігають, стежать камери, будь-де обдурити, схитрувати практично неможливо. Особистості, котрим це вдавалося, стали легендами, але цьому потрібно присвячувати окремий опус.
Блек джек і покер — такі ж безсистемні ігри, як і рулетка, тільки карткові. Спрогнозувати будь-що можна, лише знаючи всі ступені можливості отримання тієї чи іншої карти і маючи комп’ютерну пам’ять, щоб тримати у голові всі відіграні карти, і які залишилися в колоді (а їх усього лише шість колод по 52 карти кожна).
У казино люди приходять або випробувати долю, або тому, що вже не можуть без цього. Азартні люди залежні від гри, а пристрасть до азартних ігор — одна з найстарших форм залежності. Вона не пов’язана з конкретною речовиною, як, наприклад, наркотична чи алкогольна залежність. Людина спустошує не стільки душу, скільки гаманець. У будь-якому азарті за насолодами настає каяття. І це теж наркотик: робота, секс, комп’ютер, ігри — все залежить лише від ступеня пристрасті. Такий стан ще в XIX столітті описав Ф.Достоєвський у романі «Гравець». До речі, письменник сам страждав на цю залежність і розорився через неї. Але для одержимих бажання перемогти стоїть лише на другому місці. Головне — адреналін і напруження нервів під час гри.
